Настав час ламати стереотипи псевдоісторії

Мета моїх історичних досліджень — відновити істо­ричну правду. Як у релігії є канонічні тексти й апокрифи, так само в історії є офіційні позиції вигідні для прави­телів держави, якоїсь групи людей.

Відкриття, нехай не нових земель, але нових істин, мож­ливі й у наш час, коли, здається, вже не відбувається нічого абсолютно нового. Це стосується гіпотези письменника-петербуржця Віктора Точинова, його ідеї, яку слід сприйняти як новий погляд на історію виникнення держа­ви Росії. Вона викладена в од­ному з номерів журналу Бо­риса Стругацького «Полдень. XXI век».

Будь-який творчий пошук вчить мислити нестандартно, сумніватися в усьому, що здається нелогічним.

Крім доводів Точинова, на­веду і свої знахідки і здогади щодо цього, оскільки давно цікавлюся порушеною про­блемою. Адже потрібно ко­лись докопатися до фактів, а не обмежуватися правдо­подібними казками, придума­ними політиками і царями. У влади завжди свої пере­січні, тимчасові інтереси і во­на вигадує для народу не тільки солодке майбутнє, а й, найчастіше, трощить його славне минуле.

Відомо, наприклад, що за особистим наказом царя Пет­ра I було підроблено Радзивілівський донесторіанський літопис, що претендує на звання найдревнішого на Русі й описує події історії від гли­бокої давнини аж до 1206 ро­ку. Підозри виникають через два вставні листи літопису — один стосується покликання варягів на Русь, а другий, знайдений німецькими істо­риками, що працювали в Росії,   Шлецером   і   Міллером, — загальної хронології древньої російської історії і її зв'язку зі світовою хронологією.

На питання: «Откуда есть и пошла земля Русская?» найбільший парадокс підкинула нам шовіністична офіційна думка Російської імперії: московітів возвеличили у найвищий за інтелектом і стародавністю слов'янський ет­нос, залишивши для українців другорядну, принижуючу назву малорусів. Усе виконано для звеличання Романових. Концепцію можна висловити коротко: «Великій державі — вели­ке минуле; великим правителям — великих предків-попередників».

Але звернімося до фактів.

Легенда в зводі літописів «Повести времен­ных лет» дає не цілком зрозумілу версію. Хре­стоматійний уривок говорить буквально так:

«Изгнали варяг за море и не дали им дани, и начали сами собой владеть. И не было среди них правды, и встал род на род, и была у них усоби­ца, и стали воевать между собой. И сказали они себе: “Поищем себе князя, который бы владел нами и судил по праву”. И пошли за море к варя­гам, к руси. Те варяги назывались русью, как другие называются шведы, а иные норманны и англы. Сказали руси чудь, славяне, кривичи и весь: “Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет. Приходите княжить и владеть нами”. И избрались трое братьев с родами своими, и взяли с собою всю русь, и пришли, и сел стар­ший, Рюрик, в Новгороде, а другой, Синеус, — на Белоозере, а третий, Трувор, — в Изборске. И от тех варягов прозвалась Русская земля».

Неправдивість ситуації, коли нападаючого грабіжника народ знову закликає до себе, і не гостем, а князем, не відштовхнула російських істориків. З одного боку, інших джерел про на­родження своєї країни вони не мали, з іншого боку — вірили, що «хоч казка-неправда, але в ній повинні бути правдоподібні натяки». У західних джерелах прямо зазначено: 862 ро­ку Новгородське князівство було завойовано варягом Рюриком, який започаткував правля­чу Руссю династію Рюриковичів. Його родич Олег 882 року захопив Київ і заснував держа­ву — Київську Русь.

Від початку російської національної са­мосвідомості (XVII–XVIII ст.) і виникнення історії як науки на цій, здавалося б, фантас­тичній легенді розділилося суспільство на два непримиренних табори: слав'яністів і захід­ників, або слав'янофілів і норманістів. Одні доводили, що Рюрик був слов'янського племені, другі — що варязького — це завойовники-скандинави, тобто шведи або норвежці, одним сло­вом, вікінги.

Ці і схожі маніпуляції, вимисли і відверта неправда запускалися в російську історичну науку, у російську літературу, у розуми на­родів для облагороджування знову створеної жорсткої імперії, нової правлячої династії Ро-манових, підводячи її під статус «богообраної».

Потрібно відзначити, що правлячі особи, по­чинаючи від Івана Грозного, трактували себе спадкоємцем не тільки Бога, а й європейських правителів-королів. Починаючи від Міллера і закінчуючи видатними істориками минулого: Татищев, Болтін, Ключевський — всі вони бу­ли істориками династії Романових, служили єдиній меті — звеличанню правлячої Імперією родини. У тоталітарній державі не важко було це робити, тим більше, що до процесу фаль­сифікації була причетна і Російська Православна Церква. А за всіма цими діяннями, упи­ваючись уседозволеністю вела контроль дер­жавна цензура.

Лише незалежний мислитель Михайло Ва­сильович Ломоносов міг дозволити собі очо­лити антинорманістський напрям в російській історичній науці.

Цікаво, що Ломоносов, відкинувши часом докази історичного дослідження, вчив свого пса кидатися на людину, названу хазяїном «норманістом». Тільки скаже «норманіст», і вірний пес, не гаючи часу, запускає ікла в товсті академічні стегна. За такий метод науко­вого доказу Михайло Васильович не раз одер­жував догану від начальства Академії наук.

Але повернемося до легендарного Рюрика. Тут, власне кажучи, два питання. Чи був Рю­рик завойовником Великого Новгорода й у на­ступному, за допомогою військ своїх спад­коємців, Києва? І друге: звідкіля прийшла на Русь династії Рюриковичів, яких називали ва­рягами-шведами, скандинавськими вікінгами, чи все ж таки він свого, слов'янського роду-племені?

Чи завоював Рюрик Новгород? У Несторівському літопису однозначно сказано, що намагався зробити це, але був вигнаний, «не дали йому данини», і він пішов до моря. Ясна справа, що до моря Балтійського, або Варязь­кого, як воно називалося в давнину. Потім нов­городський воєвода Гостомисл добровільно за­просив його правити містом.

Якби Рюрик завоював Новгород, то за пра­вом завойовника приєднав би нову вотчину до своєї старої, родової. Але ніде ніколи не згаду­валося, що до складу Новгородських земель колись входила Прибалтика, або навпаки, Новгород входив у Прибалтійські князівства. Та й самі шведські королі, які не раз нападали на російські землі, ніколи не використовували тези, що колись «їхній» Рюрик уже підкоряв русичів. Якби в них був такий козир, вони б його не упустили! Виходить, мав слушність Нестор, Рюрик відступив у Прибалтику, але біг не додому, а за прибутком, нападаючи на слаб­ших, на менш організовані для опору громади.

Те, що Рюрик був грабіжником, чітко заявля­ють усі джерела. Володимир Соловйов в «Історії Росії» написав: «Рюрик був надзви­чайно жадібний. Сенсом його життя було зба­гачення».

Утім, грабіж як державна політика був завжди і скрізь, тільки називався або «пе­реділом світу, або «економічною експансією», або «поверненням загальноєвропейських цінностей». Це звинувачення Рюрика у жа­данні багатств жодного російського царя не шокувало.

Розглянемо часи, що передують утворенню держави Київська Русь.

У Європі наприкінці VII — VIII століть па­нували Західна Римська імперія і Східна Римська імперія (Візантія). 681 року Візантія визнала незалежність Болгарії (зі столицею, знищеним пізніше містом, Пліска), після того, як одержала належну відсіч, намагаючись її підкорити. Незабаром, у VII столітті, на Придунайські землі, територію проживання семи слов'янських племен і корінного населення цих місць — фракійців, прийшли кінні, нібито тюрські племена з Волги. У нас називають цей народ «булгари», європейські історики охрес­тили його як «протоболгари». Дунайські слов'яни і протоболгари об'єдналися для бо­ротьби з імперськими амбіціями Візантії. Про-тоболгари і фракійці, за свідченням істориків, вже в IX сторіччі остаточно нівелювалися в слов'янській масі населення, прийняли мову слов'ян і сформували самостійний болгарсь­кий етнос. «Тюрські волгари», що стали болга­рами, прийшовши на Дунай, занадто швидко, без насильства, забули свою рідну мову і зви­чаї, перетворившись за якесь одне століття в слов'ян. У їхніх нащадках, болгарах, щось не помітно антропологічних рис монголоїдів. До­казом неслов'янського походження волжан є тільки вказівка, що вони були кінниками, пе­ресувалися і боролися на конях. Але відомо, що козаки теж шанували коней, як обов'язкову частину своєї озброєності.

Історія не знає фактів, щоб якийсь народ менш ніж за століття забув свою мову і віру. Тільки упередженість західних істориків, які заперечують роль слов'ян у первісному ство­ренні загальноєвропейських цінностей, зава­жає визнанню цих сторонніх «волгарів» коза­ками, а також вважати Болгарію першою про-торуською державою

Точинов висунув гіпотезу, що Рюрик і його ватага були козаками зі славної Запорозької Січі. Академік А. Т. Фоменко пов'язав роз­різнені факти історії в єдиний ланцюг. Саме він бачить лінгвістичну помилку у вимові «Бол­гарія», яку споконвічно треба було б іменувати «Волгарія», раз вона заснована прибульцями з Волги.

Так чому ж через два століття інші козаки, уже з Дніпра, Славутича не могли взяти на се­бе правління іншим містом-державою Вели­ким Новгородом?

Козаки, добре організовані і дисципліновані, об'єднані своїми отаманами, тривалий час пе­ревершували общини, які мешкали поруч умінням воювати. Воювали ж завжди заради наживи, грабунку. Так діяли Рюрик, його попе­редники і його спадкоємці Олег та Ігор, які скорили Київ, заснували Київську Русь і пер­шу ісконно слов'янську князівську династію Рюриковичів. Олег убив правлячих до нього в Києві Аскольда і Діра, сів на їхнє місце і зму­сив древлян та інші східнослов'янські громади платити данину собі.

Точинов пропонує два логічні обґрунтування козацького походження перших Рюриковичів. Чому це, прийшовши до влади в Новгороді, Рюрик і спадкоємці не роблять спроб поверну­тися в Європу, якщо вони нормани? Усі їхні прагнення спрямовані до Києва, на Дніпро. Друге: немає жодного факту знайомства новго­родців із древньою норманською вірою, що по­винно б виявитися, якщо вони скандинави. Не знали російські люди ні божественного одно­окого Одіна, ні валькірій, ні асів. Козаки ж За­порозької Січі від часів першоапостольного Андрія визнали християнство, ще не розділене на конфесії. Після поділу київські князі вве­ли в народ візантійське право­слав'я, не забуваючи і старих бо­гів — Перуна, Велеса, Даждбога.