РУБРИКИ |
|
№ 3/2006 | |
архів номерів
|
Підготовка війни з Іраном — новий етап «демократизації» Близького СходуМикола СЕНЧЕНКО, професор, перший заступник голови Української Консервативної партії Війна з Іраком продемонструвала всьому світу агресивну суть політики Сполучених Штатів Америки (США). Незважаючи на всі поступки Іраку в процесі переговорів, американські війська знехтували домовленостями і без рішення Ради Безпеки захопили цю країну, тероризуючи її населення. Лицемірно визнавши, що зброї масового ураження в Іраку не знайдено, президент Буш розпочав інформаційно-психологічну підготовку до нової війни, тепер проти Ірану. Використовуючи перевірений лозунг: «Ви не бажаєте “демократизуватися” — тоді ми летимо до вас», Буш намагається знову за допомогою війни відволікти увагу американського населення від економічних проблем і доларової кризи, що насувається. Війна буде складною, тим більше що в цій війні передбачається застосування ядерної зброї. Пентагон дає пояснення, що міні-бомби («збіднені») є «безпечними» для населення, тому що вибух відбувається під землею. Насправді це може викликати величезну катастрофу, оскільки нафтоносні й газоносні шари в цьому регіоні залягають близько до поверхні і бомбардування може призвести до непередбачуваних наслідків. Для забезпечення інформаційного прикриття війни використовуються різноманітні піар-компанії: від організації екстремістських вилазок арабського населення Франції та інших країн Європи, до дискредитації лідерів країн Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Ядерна війна проти ІрануТисячі російських спеціалістів і бізнесменів можуть стать жертвами військово-повітряних сил Ізраїлю, якщо до березня цього року не евакуюються з Ірану. Саме в березні, за даними британського видання «Санді Таймc», яке посилається на джерела в ізраїльських силових структурах, Ізраїль має намір нанести серію авіаударів по ядерних об'єктах Ісламської Республіки. Цілями повинні стати невеликі надсекретні підприємства збагачення урану, розміщені в різних частинах країни, які споруджено поряд із місцями концентрації цивільного населення і промисловими зонами. Хмари над Тегераном почали згущатися з червня минулого року, коли президентом країни став консервативний і радикальний Махмуд Ахмадінежад. Майже одразу по інавгурації, 3 серпня 2005 року Ісламська Республіка вийшла з переговорів щодо ядерної програми, відмовившись від контактів з «європейською трійкою» (Велика Британія, Німеччина, Франція). Нині ситуація ще більше загострилася. Іще більше посилює негативне враження ворожа риторика Ахмадінежада на адресу цілого ряду країн, і перш за все — Ізраїлю. Нагадаємо, що в жовтні минулого року, виступаючи на конференції під назвою «Світ без сіонізму», він негативно висловився проти згаданої країни. Пізніше, на з'їзді країн Організації «Ісламська Конференція», Ахмадінежад запропонував перенести Ізраїль із Близького Сходу до Європи. «Німеччині й Австрії слід виділити одну, дві чи скільки завгодно з своїх провінцій сіоністському режиму, щоби він створив там свою країну... і проблему буде в корені вирішено», — заявив іранський лідер. Ці висловлювання Ахмадінежада викликали хвилю критики у світових столицях. Міністерство закордонних справ Російської Федерації зазначило, що «є загальновідомі історичні факти, пов'язані з Другою світовою війною, в тому числі і з голокостом. Ці факти не підлягають ревізії, і це необхідно усвідомити всім». Відкриті приготування до війни проти Ірану з застосування ядерної зброї нині — на прикінцевій стадії планування. Партнери по коаліції, куди входять США, Ізраїль та Туреччина, перебувають на «підвищеному ступені готовності». Завершено серію військових навчань, розпочатих ще на початку 2005 року. Керівник ізраїльської військової розвідки Аарон Зеєві-Фаркаш ініціював тиск на Іран своїм виступом у ізраїльському кнесеті, заявивши, що «якщо до кінця березня міжнародна спільнота не вирішить передати “іранське досьє” до Ради Безпеки ООН, тоді ми зможемо заявити: міжнародні спроби вичерпали свій ресурс». Те, що термін приведення ізраїльських сил у повну бойову готовність заплановано на кінець березня, пояснюється ще й тим, що Іран покращує свої власні можливості збирання розвідувальних даних. У жовтні минулого року він запустив свій перший супутник «Сінах-1». На орбіту його вивів російський носій. «Космічна програма Ірану викликає певні застереження з нашого боку, — заявив співробітник Міністерства оборони Ізраїлю, — якщо ми вирішимо розпочати атаку на окремі іранські об'єкти, то нам менш за все потрібно, щоб Іран отримав інформацію про це через свій супутник».
У свою чергу, збройні сили Ірану також провели широкомасштабні військові навчання у Перській затоці в грудні для протистояння нападу коаліції під керівництвом США. Із початку 2005 року здійснювалися інтенсивні заходи «човникової дипломатії» між Вашингтоном, Тель-Авівом, Анкарою і штаб-квартирою НАТО в Брюсселі. У розпал подій директор Центрального розвідувального управління (ЦРУ) Портер Госс під час візиту до Анкари попросив турецького прем'єр-міністра Р. Ердогана «надати політичну й технічну підтримку повітряним ударам по іранських ядерних і військових об'єктах». Повідомляється, що Госс виявив зацікавлення у «особливій співпраці з турецькою розвідкою для забезпечення контролю ходу операції». Зі свого боку прем'єр-міністр Аріель Шарон дав зелене світло ізраїльським збройним силам розпочати напад у кінці березня. Усі високопосадові ізраїльські представники називали кінець березня* 2006 року як крайній термін початку військового вторгнення в Іран... Кінець березня збігається, до того ж, із доповіддю Міжнародного агентства з атомної енергії в ООН щодо іранської ядерної програми. Ізраїльські політичні лідери вважають, що їхні погрози здатні вплинути на доповідь, або, принаймні, створити ситуацію невизначеності, яку зарубіжні прихильники можуть використати, щоб забезпечити санкції Ради Безпеки або виправдати ізраїльську військову акцію. Військовий план за фінансової підтримки США було схвалено НАТО, хоча не зрозумілою є на цьому етапі природа втручання НАТО у заплановані атаки. Різні компоненти військової операції перебувають під контролем командування США, координовані Пентагоном і штабом стратегічного командування США, що розміщується на авіабазі Оффут (штат Небраска). Дії, проголошені Ізраїлем, здійснюватимуться у тісній координації з Пентагоном. Командна структура операції є централізованою, але саме Вашингтон вирішує, коли розпочати військову операцію. Американські військові джерела підтвердили, що повітряна атака на Іран включатиме значні за потужністю сили, які можна порівняти з бомбовими ударами по Іраку у березні 2003 року. Американські повітряні атаки на Іран можуть значно перевищити потужність ізраїльської атаки на іракський ядерний центр Осірак 1981 року й більше нагадуватимуть початок повітряної кампанії 2003 року проти цієї країни. Використовуючи всю потужність оперативних бомбардувальників В-2 «Стелс» із Дієго-Гарсії або безпосередньо з території США, можливо, посиливши це літаками-винищувачами Ф-117 «Стелс» з авіабази Удейд в Катарі або інших місць розташування у цьому регіоні, об'єктами нападу визначено два десятки підозрілих ядерних установок. Військові планувальники можуть уточнювати перелік цілей, що відображатиме пріоритети адміністрації у здійсненні обмежених повітряних ударів по найбільш важливих об'єктах... або США можуть вдатися до серії потужніших ударів по цілях, які можна зарахувати до таких, що мають стосунок до зброї масового ураження, а також звичайних та інших сил, що їх може бути використано для контр-наступальних дій проти збройних сил США. У листопаді стратегічне командування США провело широкомасштабні навчання згідно з «планом масованого удару», під назвою «Глобальне послаблення», якими було передбачено імітацію атаки з використанням звичайної та ядерної зброї проти «уявного противника». Після проведених навчань стратегічне командування США встановило підвищений стан готовності. У той час, коли азіатська преса стверджує, що «уявним противником» в навчаннях була Північна Корея, характер навчань свідчить, що вони проводилися з урахуванням особливостей запланованої атаки на Іран. Особливості економічної і політичної ситуації на сучасному етапіПочаток 2006 року є надзвичайно несприятливим в плані війни з Іраном для адміністрації США і особисто для президента Дж. Буша. Головування Російської Федерації на засіданнях «вісімки», активізація діяльності країн Шанхайської організації співробітництва, до якої Іран входить як спостерігач, контракт цієї країни на поставку російських ракет для захисту повітряного простору, не додають оптимізму американським військовим стратегам. Росія продовжує активно розвивати співробітництво з Іраном, як у сфері ядерних технологій, так і в галузі військово-промислового комплексу (ВПК). Про це свідчить і недавній договір між Тегераном і Москвою, щодо поставки іранцям систем протиракетної оборони «Тор M-1», здатних знищувати і ракети, і літаки. Якщо додати до цього загрозу імпічменту Бушу за надання дозволу на прослуховуван-ня міжнародних телефонних розмов, а також дані соцопитувань, які показали, що 52 відсотки американців за імпічмент, то справи Буша виглядають зовсім кепсько. Не додають оптимізму і процеси в самому Ізраїлі. Вірний соратник Буша — ізраїльський прем'єр-міністр Аріель Шарон — у комі, ситуація з виборами до кнесету є невизначена, а війни й обіцянки ізраїльському населенню набридли. Що буде після березневих виборів у Ізраїлі і хто прийде до влади — теж невідомо. Зосередивши увагу на війні з Іраном американські політики втратили контроль над країнами Латинської Америки, де все частіше до влади приходять представники лівих сил, як це сталося зовсім недавно в Чилі. Там уперше за всю історію цієї країни до влади прийшла жінка — Мічель Бачелет, кандидат від правлячої лівоцентристської коаліції. Не найкращим чином для американських політиків складається ситуація і з іншими країнами, членами ШОС, де Вашингтон втрачає свої стратегічні позиції. Найбільшою втратою вашингтонської Євразійської стратегії стало зближення Китаю та Росії, а ще заява президента Узбекистану Карімова щодо припинення договору оренди й дислокації американської військової бази Карші-Хана-бад на південному сході країни. 29 липня 2005 року Карімов заявив, що повністю виведе американські війська з авіабази у січні 2006 року. У жовтні Сенат США, «відплатив за гостинність», проголосувавши не сплачувати Узбекистану 23 млн дол. за попереднє використання бази. Москва і Пекін взялися заповнювати вакуум. Узбекистан займає вигідне стратегічне положення для контролю з боку інших сил Центральної Азії, трубопроводів, що зв'язують Росію, Китай і Казахстан. Це призвело до перекроювання Євразійської геостратегічної карти на користь Москви, враховуючи недавню втрату Америкою Узбекистану. А Узбекистан є нині, безперечно, головним російським союзником у Центральній Азії. Раніше ж, у жовтні 2004 року, Москва уклала тривалу військову базову угоду стосовно дислокації своїх військ у Душанбе, столиці сусіднього Таджикистану. Цей крок зроблено, щоб обмежити розповсюдження «кольорових революцій», підтримуваних Вашингтоном у регіоні. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв визначив головне геополітичне зміщення стратегії, зорієнтувавшись на Пекін, порівняно з минулим десятиріччям, коли Вашингтон був головним зарубіжним союзником Назарбаєва. На той час компанія «Шеврон» (Chevron) держсекретаря США Кондолізи Райс стала провідним нафтовим підрядчиком і оператором на казахському нафтовому родовищі Тенгіз. Це сталося одразу після розпаду Радянського Союзу. Присутність США у нафтовій галузі Казахстану була головним політичним пріоритетом США, підтримуваним адміністрацією Біла Клінтона. Консорціум «Шеврон Тенгізшевойл» урочисто створив Каспійський трубопровідний консорціум (КТК) в 1993 році. Після багатьох років суперечок із казахським урядом, цей консорціум завершив будівництво трубопроводу від Тенгіза на північно-східному Каспійському узбережжі до російського порту Новоросійськ на Чорноморському. На цьому будівництво й закінчилось. У жовтні Назарбаєв оголосив, що китайська корпорація виграла тендер на придбання PetroKazakhstan, забезпечивши політичний баланс сили і повернувшись до Пекіна. До відкриття нового трубопроводу Китай імпортував тільки 25 тис. барелей на добу з Казахстану. Після закінчення відрізка Кеніяк-Кумкол, який з'єднає наявну інфраструктуру біля Каспійського моря з частиною, урочисто відкритою 15 грудня, проектна потужність становитиме 1 млн барелей на добу. Це близько 15% китайської потреби у сирій нафті. Потім Китай планує отримувати вигоду від десятків казахських родовищ, які він придбав протягом минулих років. Це нафта, яка зараз іде через Росію. Важливо відзначити, що тепер, коли На-зарбаєв знову виграв вибори 4 грудня 2005 року, подовживши своє 14-літнє правління, Вашингтон змушений буде розігрувати карту «порушення прав людини» з боку Назарбаєва. Але тепер за спиною Казахстану стоїть ШОС — найбільша за населенням країн, які до неї входять, регіональна організація (майже три млрд чол.), постійними членами якої є Росія, Китай, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Узбекистан. Статус країн-спостерігачів отримали: Іран, Пакистан, Індія та Монголія. Проведені військові навчання в рамках ШОС підтверджують передбачення американських спостерігачів, що пріоритетні зусилля цієї організації направлені на «витіснення» США з прилеглої до неї зони і перш за все з країн Центральної Азії. Тепер — щодо Ірану і Китаю. Наприкінці 2004 року Пекін підписав енергетичну угоду вартістю 70 млрд дол. із Тегераном, найбільшим китайським партнером серед країн-експортерів нафти. Китайська державна організація Sinopec дала згоду на придбання 250 млн тонн зрідженого природного газу протягом 30 років з Ірану, а також на розроблення гігантського родовища Ядаваран. Частиною великої китайської економічної угоди щодо співпраці з Іраном є участь китайської державної військової компанії NORINCO у продовженні будівництва тегеранського метро. Друга фаза китайської стратегічної енергетичної співпраці з Іраном включає будівництво трубопроводу в Іран для транспортування нафти на відстань приблизно 386 км до Каспійського моря, щоб зв'язати його з плановим трубопроводом з Китаю в Казахстан. При підписанні угоди іранський міністр нафтової промисловості заявив, що Тегеран хотів би, щоб Китай замінив Японію як іранського найбільшого нафтового імпортера. Також Іран вважається за оцінками другим у світі за запасами природного газу після Росії. Іран відіграє важливу стратегічну роль для Китаю, Японії, Росії, Євросоюзу, і з зазначених причин, для Вашингтона також. Іран постачає Китаю близько 14% нафти від необхідних йому обсягів. Разом із Росією, Китай причетний з кінця 1990-х років до поставок ядерних технологій Тегерану. В 1997 році Пекін, під тиском Вашингтона, номінально погодився зупинити поставки ядерних компонентів до Ірану, але припускається, що це здійснюється приховано, оскільки відносини з Іраном є стратегічно важливими для китайської енергетичної безпеки. Пошук консенсусу в ядерній війніЗвернімо увагу на те, що цей консенсус стосується ведення ядерної війни, яка потенційно здатна уразити більшу частину близькосхідного та центрального азійського регіону. Незважаючи на таку загрозу, всі підконтрольні США мас-медіа одностайно і безцеремонно згадують Іран як «загрозу світовому спокою». Антивоєнний рух проковтнув брехню засобів масової інформації. Незаперечний факт того, що США та Ізраїль планують близькосхідний ядерний голокост, не отримав ніякого відгуку в антивоєнних і антиглобалістських рухах. «Хірургічні удари» представлено на суд громадської думки як засіб запобігання розвитку Іраном ядерної зброї. Нам кажуть, що це не війна, а тільки миротворча операція, яка здійснюється у вигляді повітряних атак, спрямованих проти іранських ядерних об'єктів. Ус е це надзвичайно небезпечна стратегія американських «яструбів», яка може призвести до стратегічних наслідків. Жодного засудження не пролунало з боку Європейського Союзу. Відбулися консультації між Вашингтоном, Парижем і Берліном. На відміну від вторгнення до Іраку, проти якого на дипломатичному рівні виступили Франція і Німеччина, Вашингтон встановив «консенсус» як у межах Атлантичного Союзу, так і щодо Ради Безпеки ООН. Крім того, частина провідних арабських країн є зараз основними партнерами американсько-ізраїльського плану. У листопаді 2004 року високопосадові ізраїльські військові керівники зустрілися в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі з їхніми колегами з шести країн середземноморського басейну — Єгипту, Йорданії, Тунісу, Марокко, Алжиру та Мавританії. Підписано протокол Ізраїль-НАТО. Результатом цих зустрічей стало проведення спільних військових навчань на узбережжі Сирії, за участю США, Ізраїлю і Туреччини, а в лютому 2005 року Ізраїль узяв участь у військових навчаннях і «антитеро-ристичних маневрах» спільно з деякими арабськими країнами. Нині ситуація складається так, що під час передачі «іранського досьє» до Ради Безпеки ООН, вимоги застосування санкцій проти Ірану ніяк не підтримають Росія і Китай, які мають право вето в Раді Безпеки. У той же час американці виявляють завзяття виключно в організації тиску на Іран на підґрунті тези, що Тегеран, маючи нафту, не має потреби в атомних електростанціях, а отже, прагне до отримання атомної бомби. Іранці відповідають, що саме американці свого часу нав'язали шаху програму атомної енергетики, а тепер влада лише продовжує її. У ситуації, коли прийняття рішення в Раді Безпеки залежить від двох країн, США розпочали інформаційно-психологічну війну проти Китаю і Російської Федерації. Із Китаєм воювати важко, тому що за скромними підрахунками він має золотий запас на 800 млрд дол., що за ціни в 556 дол. за тройську унцію (близько 30 грамів), становить майже 45 тис. тонн золота. Тільки одна заява Китаю, яку він зробив місяць тому, про можливість розпочати накопичення валютних запасів у євро різко знизила вартість долара на всіх валютних біржах. Це є досить вагомим фактором стимулювання для США та Ізраїлю.
Збільшивши свою енергетичну незалежність Пекін уважно аналізує зміни режимів за підтримки Вашингтона у країнах Центральної Азії і «кольорові революції» в Грузії і Україні, а також останню в Киргизстані, і, вочевидь, вирішив «виривати з корінням» будь-які відповідні неурядові організації (НО) в межах Китаю, або в районах, стратегічно важливих для тривалої енергетичної безпеки країни. Остання липнева «Тюльпанова революція» в Киргизстані викликала серйозне занепокоєння в Пекіні. Китайський трубопровід, що поєднає Казахстан, Туркменистан, Іран і можливо Росію, може опинитися під загрозою в разі появи нових проатлантичних сусідів між західним Китаєм і потенційними нафтовими покладами. Це занепокоєння останніми місяцями призвело до тепліших стосунків між узбецьким президентом Карімовим і Пекіном, а також до отримання запрошення до співпраці від Президента Білорусі Лукашенка. Вашингтонський журнал «Форін Полісі» («Зовнішня Політика») поширив у жовтні матеріал одного китайського дисидента. Стаття називалася «Китайський наступ на кольорову демократію», де сказано: «В китайських коридорах влади падіння пострадянських авторитарних режимів викликало занепокоєння у зв'язку зі зростанням у центрі Китаю народного невдоволення. Згідно з наведеним коментарем у гонконзькому журналі “Оупн мегезін” (“Відкритий журнал”), доповідь китайського президента Ху Дзінтао, під назвою “Битва у народній війні без порохового диму” є, по суті, установкою Компартії Китаю для наступальних дій на “контрреволюцію”. Доповідь, розповсюджена серед членів партії, описує серію заходів, спрямованих на ліквідацію в зародку будь-яких спроб організації китайської «кольорової революції». Можливо, найбільш красномовним свідченням китайської опіки є застосування утисків щодо неурядових організацій. Пекін вважає, що міжнародні організації, особливо ті, що підтримують неурядові організації, діяли, як «чорні руки» Вашингтона в намаганнях змінити політичні режими в Центральній Азії. У нещодавній статті китайського журналу, засновником якого є управління пропаганди Компартії, є посилання на американський «щорічний бюджет в один мільярд доларів для всесвітньої демократизації». Там само визначено й неурядові організації, зокрема «Міжнародний республіканський інститут», «Національний внесок у демократію», «Американський інститут миру» та «Інститут відкритого суспільства» як організації, що існують для ідеологічної «обробки» («вправляння мізків») простих людей і підготовки політичної опозиції. Згідно з джерелами в Пекіні, остаточні рішення уряду щодо НО буде прийнято на засіданні Державної Ради, найвищого китайського адміністративного органу. Поки хмари кольорових революцій нависають над Центральною Азією — дехто, наприклад, очікує бур в Білорусі — китайський уряд перебуває в стані підвищеної готовності... Заходи Пекіна проти співтовариства НО в країні залишаються в значній мірі непоміченими за межами Китаю. Залишається невизначеною політика інформаційно-психологічної війни і проти Російської Федерації. Намагання протистояти Державній думі в прийнятті закону, регламентуючого діяльність неурядових організацій, не дали очікуваних наслідків, тому що арбітром у цьому питанні виступив Європейський Союз. Урахувавши окремі зауваження, висловлені членами ЄС закон було прийнято і мету його, за висловом президента В. Путіна «прозоре фінансування» було досягнуто. Ще один конфлікт розгорівся навколо російського контракту на продаж Ірану зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) «Тор М-1». Ініціатива військових, готових поставити Ірану 29 ЗРК за один мільярд доларів (така сума угоди) викликала негативну реакцію з боку США та Ізраїлю. Поставка Москвою великої партії сучасної зброї Тегерану виявилась неочікуваною для Америки: угода, судячи з усього, готувалась в умовах повної таємності. Викриття факту продажу озброєння Ірану викликав новий виток напруги між Вашингтоном і Москвою. Разом із тим, за деякими даними, Іран претендує також і на ракетні комплекси протиповітряної оборони (ППО) середньої і дальньої дії С-300. У поєднанні з «Торами» вони здатні щільно закрити іранське небо від основних засобів нападу із арсеналів імовірного противника. Як відомо, договір, у вигляді «протоколу Гора-Черномирдіна», який забороняв Москві укладати подібні контракти з Тегераном, було розірвано. Подальші події розвивалися у вигляді «газової війни», до якої було втягнуто й Україну. Не випадково ж директор ЦРУ Портер Госс зустрічався з українським Президентом, а держсекретар США Кондоліза Райс, окрім офіційних зустрічей, ще й мала довготривалу розмову з «газовою королевою» Ю. Тимошенко. Лідерка БЮТ ще й сьогодні коментує договір на поставку газу в Україну, намагаючись увесь час «підкидати дров» у вогонь газового конфлікту. Про зацікавлення США у продовженні «газової війни» і дискредитації керівників Росії, свідчить і остання заява держсек-ретаря Кондолізи Райс, яка стала, мабуть, найбільш голосним коментарем до фіналу російсько-українського газового конфлікту. За оцінкою Райс, дії Росії не узгоджуються з її головуванням у «великий вісімці», яке розпочалося і її базовою темою — енергетичною безпекою. Заява російського міністерства закордонних справ (МЗС) не примусила себе довго чекати й визначила, що енергетичну безпеку в глобальному масштабі можна забезпечити тільки згідно принципів впровадження ринкових відносин і пов'язаних із ними прозорості та відкритості. До «газової війни» і дискредитації керівників Росії було задіяно і психоаналітика, а точніше інформаційного «кілера» Савіка Шусте-ра, громадянина канадсько-іспанського (а також, передусім, єврейського) походження. Останній же залучив до своїх програм шахіста-політика Г. Каспарова і єврейського політолога Станіслава Бєлковского, який анонсував себе, як «досить відомого політолога в Росії» з єдиною метою — драматизувати ситуацію з постачанням газу. Ця інформаційна війна має на меті єдине: маніпулювання чинниками зовнішньої економічної діяльності Росії з метою здійснення впливу на політичні рішення керівництва Російської Федерації, які суперечать інтересам США та Ізраїлю, напередодні розв'язання війни з Іраном. Після невдачі на «газовому фронті» розпочався новий конфлікт, спочатку навколо ялтинського маяка, а потім і інших маяків. У бій тепер вступили «масонські структури», які повністю залежать від США. Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк і його заступники розпочали коментарі щодо незаконності захоплення маяків Чорноморським флотом Росії... Можна навести безліч коментарів на цю тему, але найбільш характерним, на мій погляд, є коментар в газеті «Сегодня» (18.01.06) наглядача маяка В. Поліщука: «Уявіть, 30 років нікого в місті, тим більше в Криму, це не хвилювало. А тут, як чорти з табакерки: без попередження, нахабно приїхали, виламали двері, свій замок врізали...». Ус е це не випадкові факти. Тут відчувається певна керівна рука, направлена на провокування погіршення відносин України з Росією, яка головує у «великий вісімці» і буде одним із головних противників війни з Іраном. Втягування до інформаційної війни України свідчить про певну залежність представників провладних структур і лідерів окремих політичних партій від США та Ізраїлю. Хотілося б застерегти від намагань погіршити відносини з Російською Федерацією і стати на сторону бажаючих розв'язати ядерну війну з Іраном. У розв'язанні конфлікту в Криму надзвичайно зацікавлена Туреччина, розвідка якої правомірно вважається однією з найдавніших, найдосвідченіших і найагресивніших спецслужб, устремління якої традиційно зосереджено на районах, де компактно проживає населення, яке сповідує іслам. Все, що відбувається в Криму ані на мить не залишається без «оперативної» реакції турецьких спецслужб. Слід нагадати, що в 1991 році в Головному управлінні зовнішньої розвідки Туреччини (МІТ — «Міллі Істіхбарат Тіскілаті» — Національна розвідувальна і контррозвідувальна служба) було проведено значні структурні зміни, викликані, як пояснювалось, виникненням на пострадянському просторі незалежних держав, низка яких є безпосередніми сусідами Туреччини. Резидентура МІТ активно діє і в Криму, тісно взаємодіючи з структурами технічної розвідки США, що дислокується в Туреччині. Тому представникам МЗС України слід утримуватись від коментарів, а вирішувати питання за столом переговорів. Автору ж ідеї «світлофорної війни» Антону Бутейко (див. газету «Сегодня» за 18.01.06) слід іти у відпустку і не провокувати такого депутата як К. Затулін на провокаційні заяви, стосовно перегляду «Великого договору між Україною і Росією» від 1997 року. Про «руку Америки» в інформаційній війні свідчить і активність НО «студентського братства». Пора й Україні законодавчо навести порядок з неурядовими організаціями, які у своїй більшості фінансуються ЦРУ, через американські алфавітні організації, яких у США понад 40 тисяч. Що ж таке США?Економічний стан США сьогодні надзвичайно ненадійний. За 2004 рік доля євро у світових валютних резервах зросла з 11,8 до 19,7% (долара знизилась із 69,8 до 63,8%), і зараз понад 54% всіх нових довготермінових позичок оформляється в євро. У кінці 2004 року приток капіталів у США (48,1 млрд дол.) вперше виявився недостатнім навіть для покриття від'ємного сальдо в торгівлі з рештою світу (56 млрд дол.). Поступово навіть Бушу стає зрозуміло, що політичний вплив може бути лише продовженням, але не заміщенням економічної могутності. Головною стратегічною метою США стало «встановлення політичного контролю над світовими ресурсами», а декорацією до цього слугує «театралізований мілітаризм», призваний, зокрема, перешкодити Європі, Росії, Японії та Китаю усвідомити свій реальний стан. Ця стратегія робить Америку новою і неочікуваною перепоною до встановлення миру на землі, але загрози не представляє: список цілей для нападу, який вибирає Вашингтон — об'єктивний показник реальної сили Америки, здатної тепер тільки на те, щоб кинути виклик Іраку, Ірану, Північній Кореї і Кубі. Ліберальна економічна теорія не може пояснити зменшення питомої ваги промислового виробництва в США і перетворення цієї країни у «спеціалізовану територію споживання, що залежить від поставок зовнішнього світу». Пояснення цього феномена можливе у тому випадку, якщо розглядати американську систему, як систему імперського типу. Надспоживання Америки сьогодні є ключовим елементом структури світової політики. Америка для решти світу має значення не лише завдяки своїм виробництвом, а своїм споживанням в умовах хронічного нестатку світового попиту під впливом свободи торгівлі... Америка хоче бути пірамідою, яку будує увесь світ. Образ Америки як всесвітньої кейнсіанської держави є абсолютно точною відповідністю політичній глобалізації. У рамках цієї моделі торговий дефіцит США слід кваліфікувати як стягування імперської данини. Проте «імперський» ресурс Америки має два обмеження: 1. США не володіють достатнім потенціалом військово-економічного примусу, для підтримки сучасного рівня експлуатації планети. 2. Універсалізм американської ідеології поступово зменшується до нуля. Американська військова машина непропорційно велика для того, щоб забезпечувати безпеку національної території, але вона непропорційно мала для того, щоб забезпечити контроль імперії і протягом тривалого часу здійснювати гегемонію в далекій Євразії. Отже, Америка ввозить і споживає. Важливим елементом стягуваної американцями данини є контроль над зонами добування нафти. Панівне становище американських нафтових корпорацій в економіці й політиці дає можливість виймати планетарну ренту, але розміри цієї ренти сьогодні вже недостатні для фінансування товарного імпорту США. Більша частина данини, яку збирає Америка з усього світу, добувається не засобами військово-політичного примушування, а досить ліберально. Для оплати товарів за кордоном американці купують на вільному ринку іноземну валюту в обмін на долари — магічну валюту, вартість якої не падає навіть за значного погіршення торгового балансу США. Суть цієї магії полягає в тому, що США виробляє сьогодні не товари, як усі інші країни, а гроші (зелені папірці — долари). І Федеральна резервна система Сполучених Штатів Америки друкує стільки доларів, на скільки вистачає фарби й паперу. Задумайтесь над тим, що рік за роком приток фінансового капіталу із-за кордону в США забезпечує закупівлю американцями споживчих товарів за кордоном. За такою схемою для покриття дефіциту Сполученим Штатам необхідно нині більше одного мільярда щоденного вливання коштів. Неважко побачити уразливість цього механізму. Якщо Америка буде продовжувати споживати товари в таких же розмірах, а приток фінансів ззовні припиниться, то крах долара неминучий. США виявляється «наддержавою», яка живе одним днем. Засоби нападу ІзраїлюНа озброєнні ВПС цієї країни перебуває понад 700 бойових літаків: 86 перехоплювачів Ф-15, 232 винищувачів-бомбардувальників Ф-16, 50 винищувачів-бомбардувальників Ф-4 «Фантом», 100 фронтових штурмовиків А-4 «Скай Хок» і 250 винищувачів-бомбарду-вальників «Кфір». Крім того, Ізраїль має транспортні літаки С-130 (12 одиниць) і «Боїнги-707-320» (9 одиниць), літаки-заправники КС-130Н (4 одиниці) і декілька літаків зв'язку, електронної розвідки і радіоелектронної боротьби. Частини й підрозділи ВПС дислокуються на 10 авіабазах, у їхньому розпорядженні є ще 47 аеродромів. Особовий склад ВПС налічує 21 тис. чоловік. Восени 2004 року Ізраїлю почали надходити американські бомби «Mark-82», -83 і -84. За допомогою цієї зброї ізраїльська авіація буде здатна з високою точністю вражати наземні об'єкти. США взяли зобов'язання поставити своєму союзникові 5 тис. таких боєприпасів. За оцінками експертів, ядерний запас Ізраїля налічує від 100 до 200 боєголовок. Слід зауважити, що Ізраїль має незаконно ядерну зброю. У військово-морських сил країни є також три підводних човна класу «Дельфін», озброєних крилатими ракетами, які теж здатні нести ядерні заряди. Засоби захисту ІрануВійськово-промисловий комплекс Ірану освоїв випуск власних зенітних систем на базі зенітних ракетних комплексів (ЗРК) «Хок», переносних зенітних ракетних комплексів (ПЗРК) «Стріла-2» і «Стінгер», Найближчим часом іранські сили протиповітряної оборони отримають (чи вже отримали) ЗРК «Тор M-1». Комплекс здатний одночасно виявити і розпізнати до 48 цілей, супроводжувати й атакувати зразу дві цілі, які летять на висотах від 10 до 9 тис. м у радіусі від 1 до 12 кілометрів. У складі ВПС Ірану 25 ескадрилій бойової авіації і 14 ескадрилій допоміжної авіації. Особистий склад ВПС налічує 100 тис. чоловік. ВПС мають винищувачі, бомбардувальники, літаки електронної розвідки, зв'язку й управління, літаки-дозаправники та військово-транспортну авіацію. Іран має в розпорядженні 270 літаків бойової авіації, 375 бойових гелікоптерів, 164 пускові установки ЗРК, 1500 гармат зенітної артилерії і 1700 ПЗРК. Іран здатен нанести контрудари перш за все оперативно-тактичними ракетами радянського виробництва «Скад-Б» (дальність польоту до 300 км) і «Скад С» (до 500 км), а також «Шихаб-3» з дальністю пуску до 1300 кілометрів. Крім того, ведуться роботи над «Шихаб-4» (дальність — 2 тис. км) і над стратегічною міжконтинентальною балістичною ракетою «Шихаб-5».
* Початок війни саме в березні вказує на суто юдейське коріння цього та інших військових конфліктів (наприклад, з Іраком) — саме в березні юдеї святкують Пурим, згадку про здійснений ними 2,5 тисячі років тому геноцид персів. — Ред. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |