головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2006 
Персонал № 3/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Підготовка війни з Іраном — новий етап «демократизації» Близького Сходу

Микола СЕНЧЕНКО,
професор, перший заступник голови Української Консервативної партії

Війна з Іраком продемонструвала всьому світу агресивну суть політики Сполучених Штатів Америки (США). Незважаючи на всі поступки Іраку в процесі переговорів, амери­канські війська знехтували домовленостями і без рішення Ради Безпеки захопили цю краї­ну, тероризуючи її населення.

Лицемірно визнавши, що зброї масового ураження в Іраку не знайдено, президент Буш розпочав інформаційно-психологічну підго­товку до нової війни, тепер проти Ірану. Ви­користовуючи перевірений лозунг: «Ви не ба­жаєте “демократизуватися” — тоді ми летимо до вас», Буш намагається знову за допомогою війни відволікти увагу американського насе­лення від економічних проблем і доларової кризи, що насувається.

Війна буде складною, тим більше що в цій війні передбачається застосування ядерної зброї. Пентагон дає пояснення, що міні-бомби («збіднені») є «безпечними» для населення, тому що вибух відбувається під землею. Насправді це може викликати величезну катас­трофу, оскільки нафтоносні й газоносні шари в цьому регіоні залягають близько до повер­хні і бомбардування може призвести до непередбачуваних наслідків. Для забезпечення ін­формаційного прикриття війни використову­ються різноманітні піар-компанії: від органі­зації екстремістських вилазок арабського на­селення Франції та інших країн Європи, до дискредитації лідерів країн Шанхайської ор­ганізації співробітництва (ШОС).

Ядерна війна проти Ірану

Тисячі російських спеціалістів і бізнесме­нів можуть стать жертвами військово-повіт­ряних сил Ізраїлю, якщо до березня цього ро­ку не евакуюються з Ірану. Саме в березні, за даними британського видання «Санді Таймc», яке посилається на джерела в ізраїльських силових структурах, Ізраїль має намір нанес­ти серію авіаударів по ядерних об'єктах Іс­ламської Республіки. Цілями повинні стати невеликі надсекретні підприємства збагачен­ня урану, розміщені в різних частинах країни, які споруджено поряд із місцями концентра­ції цивільного населення і промисловими зо­нами.

Хмари над Тегераном почали згущатися з червня минулого року, коли президентом кра­їни став консервативний і радикальний Мах­муд Ахмадінежад. Майже одразу по інавгура­ції, 3 серпня 2005 року Ісламська Республіка вийшла з переговорів щодо ядерної програми, відмовившись від контактів з «європейською трійкою» (Велика Британія, Німеччина, Франція). Нині ситуація ще більше загостри­лася.

Іще більше посилює негативне враження ворожа риторика Ахмадінежада на адресу ці­лого ряду країн, і перш за все — Ізраїлю. На­гадаємо, що в жовтні минулого року, висту­паючи на конференції під назвою «Світ без сіонізму», він негативно висловився проти згаданої країни. Пізніше, на з'їзді країн Ор­ганізації «Ісламська Конференція», Ахмадінежад запропонував перенести Ізраїль із Близького Сходу до Європи. «Німеччині й Австрії слід виділити одну, дві чи скільки завгодно з своїх провінцій сіоністському ре­жиму, щоби він створив там свою країну... і проблему буде в корені вирішено», — заявив іранський лідер.

Ці висловлювання Ахмадінежада виклика­ли хвилю критики у світових столицях. Мі­ністерство закордонних справ Російської Фе­дерації зазначило, що «є загальновідомі істо­ричні факти, пов'язані з Другою світовою вій­ною, в тому числі і з голокостом. Ці факти не підлягають ревізії, і це необхідно усвідомити всім».

Відкриті приготування до війни проти Іра­ну з застосування ядерної зброї нині — на прикінцевій стадії планування. Партнери по коаліції, куди входять США, Ізраїль та Туреч­чина, перебувають на «підвищеному ступені готовності». Завершено серію військових навчань, розпочатих ще на початку 2005 року.

Керівник ізраїльської військової розвідки Аарон Зеєві-Фаркаш ініціював тиск на Іран своїм виступом у ізраїльському кнесеті, зая­вивши, що «якщо до кінця березня міжнарод­на спільнота не вирішить передати “іранське досьє” до Ради Безпеки ООН, тоді ми зможе­мо заявити: міжнародні спроби вичерпали свій ресурс».

Те, що термін приведення ізраїльських сил у повну бойову готовність заплановано на кі­нець березня, пояснюється ще й тим, що Іран покращує свої власні можливості збирання розвідувальних даних. У жовтні минулого ро­ку він запустив свій перший супутник «Сінах-1». На орбіту його вивів російський но­сій.

«Космічна програма Ірану викликає певні застереження з нашого боку, — заявив співро­бітник Міністерства оборони Ізраїлю, — якщо ми вирішимо розпочати атаку на окремі іран­ські об'єкти, то нам менш за все потрібно, щоб Іран отримав інформацію про це через свій супутник».

У свою чергу, збройні сили Ірану також про­вели широкомасштабні військові навчання у Перській затоці в грудні для протистояння нападу коаліції під керівництвом США.

Із початку 2005 року здійснювалися інтен­сивні заходи «човникової дипломатії» між Вашингтоном, Тель-Авівом, Анкарою і штаб-квартирою НАТО в Брюсселі.

У розпал подій директор Центрального роз­відувального управління (ЦРУ) Портер Госс під час візиту до Анкари попросив турецько­го прем'єр-міністра Р. Ердогана «надати полі­тичну й технічну підтримку повітряним уда­рам по іранських ядерних і військових об'єк­тах». Повідомляється, що Госс виявив заці­кавлення у «особливій співпраці з турецькою розвідкою для забезпечення контролю ходу операції».

Зі свого боку прем'єр-міністр Аріель Шарон дав зелене світло ізраїльським збройним си­лам розпочати напад у кінці березня. Усі високопосадові ізраїльські представники назива­ли кінець березня* 2006 року як крайній тер­мін початку військового вторгнення в Іран... Кінець березня збігається, до того ж, із допо­віддю Міжнародного агентства з атомної енергії в ООН щодо іранської ядерної програ­ми. Ізраїльські політичні лідери вважають, що їхні погрози здатні вплинути на доповідь, або, принаймні, створити ситуацію невизна­ченості, яку зарубіжні прихильники можуть використати, щоб забезпечити санкції Ради Безпеки або виправдати ізраїльську військо­ву акцію.

Військовий план за фінансової підтримки США було схвалено НАТО, хоча не зрозумі­лою є на цьому етапі природа втручання НАТО у заплановані атаки.

Різні компоненти військової операції пере­бувають під контролем командування США, координовані Пентагоном і штабом стратегіч­ного командування США, що розміщується на авіабазі Оффут (штат Небраска).

Дії, проголошені Ізраїлем, здійснювати­муться у тісній координації з Пентагоном. Командна структура операції є централізованою, але саме Вашингтон вирішує, коли роз­почати військову операцію.

Американські військові джерела підтверди­ли, що повітряна атака на Іран включатиме значні за потужністю сили, які можна порів­няти з бомбовими ударами по Іраку у березні 2003 року.

Американські повітряні атаки на Іран мо­жуть значно перевищити потужність ізраїль­ської атаки на іракський ядерний центр Осірак 1981 року й більше нагадуватимуть поча­ток повітряної кампанії 2003 року проти цієї країни. Використовуючи всю потужність опе­ративних бомбардувальників В-2 «Стелс» із Дієго-Гарсії або безпосередньо з території США, можливо, посиливши це літаками-винищувачами Ф-117 «Стелс» з авіабази Удейд в Катарі або інших місць розташування у цьо­му регіоні, об'єктами нападу визначено два десятки підозрілих ядерних установок.

Військові планувальники можуть уточню­вати перелік цілей, що відображатиме пріори­тети адміністрації у здійсненні обмежених по­вітряних ударів по найбільш важливих об'єк­тах... або США можуть вдатися до серії по­тужніших ударів по цілях, які можна зараху­вати до таких, що мають стосунок до зброї ма­сового ураження, а також звичайних та інших сил, що їх може бути використано для контр-наступальних дій проти збройних сил США.

У листопаді стратегічне командування США провело широкомасштабні навчання згідно з «планом масованого удару», під наз­вою «Глобальне послаблення», якими було передбачено імітацію атаки з використанням звичайної та ядерної зброї проти «уявного противника». Після проведених навчань стратегічне командування США встановило підвищений стан готовності.

У той час, коли азіатська преса стверджує, що «уявним противником» в навчаннях була Північна Корея, характер навчань свідчить, що вони проводилися з урахуванням особли­востей запланованої атаки на Іран.

Особливості економічної і політичної ситуації на сучасному етапі

Початок 2006 року є надзвичайно несприят­ливим в плані війни з Іраном для адміністра­ції США і особисто для президента Дж. Буша. Головування Російської Федерації на засідан­нях «вісімки», активізація діяльності країн Шанхайської організації співробітництва, до якої Іран входить як спостерігач, контракт ці­єї країни на поставку російських ракет для за­хисту повітряного простору, не додають оптимізму американським військовим стратегам. Росія продовжує активно розвивати співро­бітництво з Іраном, як у сфері ядерних техно­логій, так і в галузі військово-промислового комплексу (ВПК). Про це свідчить і недавній договір між Тегераном і Москвою, щодо пос­тавки іранцям систем протиракетної оборони «Тор M-1», здатних знищувати і ракети, і лі­таки.

Якщо додати до цього загрозу імпічменту Бушу за надання дозволу на прослуховуван-ня міжнародних телефонних розмов, а також дані соцопитувань, які показали, що 52 від­сотки американців за імпічмент, то справи Буша виглядають зовсім кепсько.

Не додають оптимізму і процеси в самому Ізраїлі. Вірний соратник Буша — ізраїльський прем'єр-міністр Аріель Шарон — у комі, ситу­ація з виборами до кнесету є невизначена, а війни й обіцянки ізраїльському населенню набридли. Що буде після березневих виборів у Ізраїлі і хто прийде до влади — теж невідомо.

Зосередивши увагу на війні з Іраном амери­канські політики втратили контроль над кра­їнами Латинської Америки, де все частіше до влади приходять представники лівих сил, як це сталося зовсім недавно в Чилі. Там уперше за всю історію цієї країни до влади прийшла жінка — Мічель Бачелет, кандидат від прав­лячої лівоцентристської коаліції.

Не найкращим чином для американських політиків складається ситуація і з іншими країнами, членами ШОС, де Вашингтон втра­чає свої стратегічні позиції. Найбільшою втратою вашингтонської Євразійської страте­гії стало зближення Китаю та Росії, а ще зая­ва президента Узбекистану Карімова щодо припинення договору оренди й дислокації американської військової бази Карші-Хана-бад на південному сході країни.

29 липня 2005 року Карімов заявив, що пов­ністю виведе американські війська з авіабази у січні 2006 року. У жовтні Сенат США, «від­платив за гостинність», проголосувавши не сплачувати Узбекистану 23 млн дол. за попе­реднє використання бази. Москва і Пекін взя­лися заповнювати вакуум. Узбекистан займає вигідне стратегічне положення для контролю з боку інших сил Центральної Азії, трубопро­водів, що зв'язують Росію, Китай і Казахстан. Це призвело до перекроювання Євразійської геостратегічної карти на користь Москви, враховуючи недавню втрату Америкою Узбе­кистану. А Узбекистан є нині, безперечно, го­ловним російським союзником у Централь­ній Азії.

Раніше ж, у жовтні 2004 року, Москва укла­ла тривалу військову базову угоду стосовно дислокації своїх військ у Душанбе, столиці сусіднього Таджикистану. Цей крок зроблено, щоб обмежити розповсюдження «кольорових революцій», підтримуваних Вашингтоном у регіоні.

Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв визначив головне геополітичне зміщення стратегії, зорієнтувавшись на Пекін, порівня­но з минулим десятиріччям, коли Вашингтон був головним зарубіжним союзником Назарбаєва. На той час компанія «Шеврон» (Chev­ron) держсекретаря США Кондолізи Райс стала провідним нафтовим підрядчиком і оператором на казахському нафтовому родо­вищі Тенгіз. Це сталося одразу після розпаду Радянського Союзу. Присутність США у нафтовій галузі Казахстану була головним політичним пріоритетом США, підтримува­ним адміністрацією Біла Клінтона.

Консорціум «Шеврон Тенгізшевойл» уро­чисто створив Каспійський трубопровідний консорціум (КТК) в 1993 році. Після бага­тьох років суперечок із казахським урядом, цей консорціум завершив будівництво тру­бопроводу від Тенгіза на північно-східному Каспійському узбережжі до російського пор­ту Новоросійськ на Чорноморському. На цьо­му будівництво й закінчилось.

У жовтні Назарбаєв оголосив, що китайська корпорація виграла тендер на придбання PetroKazakhstan, забезпечивши політичний ба­ланс сили і повернувшись до Пекіна. До від­криття нового трубопроводу Китай імпорту­вав тільки 25 тис. барелей на добу з Казахста­ну. Після закінчення відрізка Кеніяк-Кумкол, який з'єднає наявну інфраструктуру біля Каспійського моря з частиною, урочисто від­критою 15 грудня, проектна потужність ста­новитиме 1 млн барелей на добу. Це близько 15% китайської потреби у сирій нафті. Потім Китай планує отримувати вигоду від десятків казахських родовищ, які він придбав протя­гом минулих років. Це нафта, яка зараз іде че­рез Росію.

Важливо відзначити, що тепер, коли На-зарбаєв знову виграв вибори 4 грудня 2005 року, подовживши своє 14-літнє правління, Вашингтон змушений буде розігрувати кар­ту «порушення прав людини» з боку Назарбаєва.

Але тепер за спиною Казахстану стоїть ШОС — найбільша за населенням країн, які до неї входять, регіональна організація (май­же три млрд чол.), постійними членами якої є Росія, Китай, Казахстан, Киргизія, Таджикис­тан, Узбекистан. Статус країн-спостерігачів отримали: Іран, Пакистан, Індія та Монголія. Проведені військові навчання в рамках ШОС підтверджують передбачення американських спостерігачів, що пріоритетні зусилля цієї ор­ганізації направлені на «витіснення» США з прилеглої до неї зони і перш за все з країн Центральної Азії.

Тепер — щодо Ірану і Китаю. Наприкінці 2004 року Пекін підписав енергетичну угоду вартістю 70 млрд дол. із Тегераном, найбіль­шим китайським партнером серед країн-експортерів нафти. Китайська державна органі­зація Sinopec дала згоду на придбання 250 млн тонн зрідженого природного газу протягом 30 років з Ірану, а також на розроблення гі­гантського родовища Ядаваран.

Частиною великої китайської економічної угоди щодо співпраці з Іраном є участь китай­ської державної військової компанії NORINCO у продовженні будівництва тегеранського метро.

Друга фаза китайської стратегічної енерге­тичної співпраці з Іраном включає будівниц­тво трубопроводу в Іран для транспортуван­ня нафти на відстань приблизно 386 км до Каспійського моря, щоб зв'язати його з пла­новим трубопроводом з Китаю в Казахстан.

При підписанні угоди іранський міністр нафтової промисловості заявив, що Тегеран хотів би, щоб Китай замінив Японію як іран­ського найбільшого нафтового імпортера. Та­кож Іран вважається за оцінками другим у світі за запасами природного газу після Росії. Іран відіграє важливу стратегічну роль для Китаю, Японії, Росії, Євросоюзу, і з зазначе­них причин, для Вашингтона також.

Іран постачає Китаю близько 14% нафти від необхідних йому обсягів. Разом із Росією, Ки­тай причетний з кінця 1990-х років до поста­вок ядерних технологій Тегерану. В 1997 році Пекін, під тиском Вашингтона, номінально погодився зупинити поставки ядерних ком­понентів до Ірану, але припускається, що це здійснюється приховано, оскільки відносини з Іраном є стратегічно важливими для китай­ської енергетичної безпеки.

Пошук консенсусу в ядерній війні

Звернімо увагу на те, що цей консенсус сто­сується ведення ядерної війни, яка потенцій­но здатна уразити більшу частину близько­східного та центрального азійського регіону. Незважаючи на таку загрозу, всі підконтроль­ні США мас-медіа одностайно і безцеремонно згадують Іран як «загрозу світовому спокою». Антивоєнний рух проковтнув брехню засобів масової інформації. Незаперечний факт того, що США та Ізраїль планують близькосхідний ядерний голокост, не отримав ніякого відгуку в антивоєнних і антиглобалістських рухах. «Хірургічні удари» представлено на суд гро­мадської думки як засіб запобігання розвитку Іраном ядерної зброї. Нам кажуть, що це не війна, а тільки миротворча операція, яка здій­снюється у вигляді повітряних атак, спрямо­ваних проти іранських ядерних об'єктів. Ус е це надзвичайно небезпечна стратегія амери­канських «яструбів», яка може призвести до стратегічних наслідків.

Жодного засудження не пролунало з боку Європейського Союзу. Відбулися консульта­ції між Вашингтоном, Парижем і Берліном. На відміну від вторгнення до Іраку, проти якого на дипломатичному рівні виступили Франція і Німеччина, Вашингтон встановив «консенсус» як у межах Атлантичного Союзу, так і щодо Ради Безпеки ООН.

Крім того, частина провідних арабських країн є зараз основними партнерами амери­кансько-ізраїльського плану. У листопаді 2004 року високопосадові ізраїльські військо­ві керівники зустрілися в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі з їхніми колегами з шести країн середземноморського басейну — Єгип­ту, Йорданії, Тунісу, Марокко, Алжиру та Мавританії. Підписано протокол Ізраїль-НАТО. Результатом цих зустрічей стало про­ведення спільних військових навчань на узбе­режжі Сирії, за участю США, Ізраїлю і Туреч­чини, а в лютому 2005 року Ізраїль узяв участь у військових навчаннях і «антитеро-ристичних маневрах» спільно з деякими арабськими країнами.

Нині ситуація складається так, що під час передачі «іранського досьє» до Ради Безпеки ООН, вимоги застосування санкцій проти Ірану ніяк не підтримають Росія і Китай, які мають право вето в Раді Безпеки.

У той же час американці виявляють завзят­тя виключно в організації тиску на Іран на підґрунті тези, що Тегеран, маючи нафту, не має потреби в атомних електростанціях, а от­же, прагне до отримання атомної бомби. Іран­ці відповідають, що саме американці свого ча­су нав'язали шаху програму атомної енерге­тики, а тепер влада лише продовжує її.

У ситуації, коли прийняття рішення в Раді Безпеки залежить від двох країн, США роз­почали інформаційно-психологічну війну проти Китаю і Російської Федерації.

Із Китаєм воювати важко, тому що за скромними підрахунками він має золотий за­пас на 800 млрд дол., що за ціни в 556 дол. за тройську унцію (близько 30 грамів), стано­вить майже 45 тис. тонн золота. Тільки одна заява Китаю, яку він зробив місяць тому, про можливість розпочати накопичення валют­них запасів у євро різко знизила вартість до­лара на всіх валютних біржах. Це є досить ва­гомим фактором стимулювання для США та Ізраїлю.

Збільшивши свою енергетичну незалеж­ність Пекін уважно аналізує зміни режимів за підтримки Вашингтона у країнах Централь­ної Азії і «кольорові революції» в Грузії і Ук­раїні, а також останню в Киргизстані, і, воче­видь, вирішив «виривати з корінням» будь-які відповідні неурядові організації (НО) в межах Китаю, або в районах, стратегічно важ­ливих для тривалої енергетичної безпеки країни.

Остання липнева «Тюльпанова революція» в Киргизстані викликала серйозне занепоко­єння в Пекіні. Китайський трубопровід, що поєднає Казахстан, Туркменистан, Іран і мож­ливо Росію, може опинитися під загрозою в разі появи нових проатлантичних сусідів між західним Китаєм і потенційними нафтовими покладами. Це занепокоєння останніми міся­цями призвело до тепліших стосунків між уз­бецьким президентом Карімовим і Пекіном, а також до отримання запрошення до співпраці від Президента Білорусі Лукашенка.

Вашингтонський журнал «Форін Полісі» («Зовнішня Політика») поширив у жовтні ма­теріал одного китайського дисидента. Стаття називалася «Китайський наступ на кольоро­ву демократію», де сказано: «В китайських коридорах влади падіння пострадянських ав­торитарних режимів викликало занепокоєн­ня у зв'язку зі зростанням у центрі Китаю на­родного невдоволення. Згідно з наведеним коментарем у гонконзькому журналі “Оупн мегезін” (“Відкритий журнал”), доповідь ки­тайського президента Ху Дзінтао, під назвою “Битва у народній війні без порохового диму” є, по суті, установкою Компартії Китаю для наступальних дій на “контрреволюцію”. До­повідь, розповсюджена серед членів партії, описує серію заходів, спрямованих на ліквіда­цію в зародку будь-яких спроб організації ки­тайської «кольорової революції».

Можливо, найбільш красномовним свідчен­ням китайської опіки є застосування утисків щодо неурядових організацій. Пекін вважає, що міжнародні організації, особливо ті, що підтримують неурядові організації, діяли, як «чорні руки» Вашингтона в намаганнях змі­нити політичні режими в Центральній Азії. У нещодавній статті китайського журналу, засновником якого є управління пропаганди Компартії, є посилання на американський «щорічний бюджет в один мільярд доларів для всесвітньої демократизації». Там само визначено й неурядові організації, зокрема «Міжнародний республіканський інститут», «Національний внесок у демократію», «Аме­риканський інститут миру» та «Інститут від­критого суспільства» як організації, що існу­ють для ідеологічної «обробки» («вправлян­ня мізків») простих людей і підготовки полі­тичної опозиції.

Згідно з джерелами в Пекіні, остаточні рі­шення уряду щодо НО буде прийнято на засі­данні Державної Ради, найвищого китайсько­го адміністративного органу. Поки хмари ко­льорових революцій нависають над Цен­тральною Азією — дехто, наприклад, очікує бур в Білорусі — китайський уряд перебуває в стані підвищеної готовності... Заходи Пекіна проти співтовариства НО в країні залиша­ються в значній мірі непоміченими за межами Китаю.

Залишається невизначеною політика ін­формаційно-психологічної війни і проти Ро­сійської Федерації. Намагання протистояти Державній думі в прийнятті закону, регла­ментуючого діяльність неурядових організа­цій, не дали очікуваних наслідків, тому що ар­бітром у цьому питанні виступив Європей­ський Союз. Урахувавши окремі зауваження, висловлені членами ЄС закон було прийнято і мету його, за висловом президента В. Путіна «прозоре фінансування» було досягнуто.

Ще один конфлікт розгорівся навколо ро­сійського контракту на продаж Ірану зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) «Тор М-1». Ініці­атива військових, готових поставити Ірану 29 ЗРК за один мільярд доларів (така сума уго­ди) викликала негативну реакцію з боку США та Ізраїлю. Поставка Москвою великої партії сучасної зброї Тегерану виявилась неочікуваною для Америки: угода, судячи з усього, го­тувалась в умовах повної таємності. Викриття факту продажу озброєння Ірану викликав но­вий виток напруги між Вашингтоном і Мос­квою. Разом із тим, за деякими даними, Іран претендує також і на ракетні комплекси про­типовітряної оборони (ППО) середньої і дальньої дії С-300. У поєднанні з «Торами» вони здатні щільно закрити іранське небо від основних засобів нападу із арсеналів імовірного противника. Як відомо, договір, у вигля­ді «протоколу Гора-Черномирдіна», який за­бороняв Москві укладати подібні контракти з Тегераном, було розірвано.

Подальші події розвивалися у вигляді «га­зової війни», до якої було втягнуто й Україну. Не випадково ж директор ЦРУ Портер Госс зустрічався з українським Президентом, а держсекретар США Кондоліза Райс, окрім офіційних зустрічей, ще й мала довготривалу розмову з «газовою королевою» Ю. Тимошен­ко. Лідерка БЮТ ще й сьогодні коментує до­говір на поставку газу в Україну, намагаючись увесь час «підкидати дров» у вогонь газового конфлікту. Про зацікавлення США у продов­женні «газової війни» і дискредитації керів­ників Росії, свідчить і остання заява держсек-ретаря Кондолізи Райс, яка стала, мабуть, найбільш голосним коментарем до фіналу ро­сійсько-українського газового конфлікту. За оцінкою Райс, дії Росії не узгоджуються з її головуванням у «великий вісімці», яке розпо­чалося і її базовою темою — енергетичною безпекою. Заява російського міністерства за­кордонних справ (МЗС) не примусила себе довго чекати й визначила, що енергетичну безпеку в глобальному масштабі можна забез­печити тільки згідно принципів впроваджен­ня ринкових відносин і пов'язаних із ними прозорості та відкритості.

До «газової війни» і дискредитації керівни­ків Росії було задіяно і психоаналітика, а точ­ніше інформаційного «кілера» Савіка Шусте-ра, громадянина канадсько-іспанського (а та­кож, передусім, єврейського) походження. Останній же залучив до своїх програм шахіста-політика Г. Каспарова і єврейського полі­толога Станіслава Бєлковского, який анонсу­вав себе, як «досить відомого політолога в Ро­сії» з єдиною метою — драматизувати ситуа­цію з постачанням газу.

Ця інформаційна війна має на меті єдине: маніпулювання чинниками зовнішньої еко­номічної діяльності Росії з метою здійснення впливу на політичні рішення керівництва Ро­сійської Федерації, які суперечать інтересам США та Ізраїлю, напередодні розв'язання війни з Іраном.

Після невдачі на «газовому фронті» розпо­чався новий конфлікт, спочатку навколо ял­тинського маяка, а потім і інших маяків. У бій тепер вступили «масонські структури», які повністю залежать від США.

Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк і його заступники розпочали комен­тарі щодо незаконності захоплення маяків Чорноморським флотом Росії... Можна навес­ти безліч коментарів на цю тему, але найбільш характерним, на мій погляд, є коментар в га­зеті «Сегодня» (18.01.06) наглядача маяка В. Поліщука: «Уявіть, 30 років нікого в місті, тим більше в Криму, це не хвилювало. А тут, як чорти з табакерки: без попередження, на­хабно приїхали, виламали двері, свій замок врізали...».

Ус е це не випадкові факти. Тут відчувається певна керівна рука, направлена на провоку­вання погіршення відносин України з Росією, яка головує у «великий вісімці» і буде одним із головних противників війни з Іраном.

Втягування до інформаційної війни Украї­ни свідчить про певну залежність представ­ників провладних структур і лідерів окремих політичних партій від США та Ізраїлю. Хоті­лося б застерегти від намагань погіршити від­носини з Російською Федерацією і стати на сторону бажаючих розв'язати ядерну війну з Іраном. У розв'язанні конфлікту в Криму надзвичайно зацікавлена Туреччина, розвідка якої правомірно вважається однією з найдав­ніших, найдосвідченіших і найагресивніших спецслужб, устремління якої традиційно зо­середжено на районах, де компактно прожи­ває населення, яке сповідує іслам. Все, що від­бувається в Криму ані на мить не залишаєть­ся без «оперативної» реакції турецьких спец­служб. Слід нагадати, що в 1991 році в Голов­ному управлінні зовнішньої розвідки Туреч­чини (МІТ — «Міллі Істіхбарат Тіскілаті» — Національна розвідувальна і контррозвідувальна служба) було проведено значні струк­турні зміни, викликані, як пояснювалось, ви­никненням на пострадянському просторі не­залежних держав, низка яких є безпосередні­ми сусідами Туреччини. Резидентура МІТ активно діє і в Криму, тісно взаємодіючи з структурами технічної розвідки США, що дислокується в Туреччині. Тому представни­кам МЗС України слід утримуватись від ко­ментарів, а вирішувати питання за столом переговорів. Автору ж ідеї «світлофорної війни» Антону Бутейко (див. газету «Сегод­ня» за 18.01.06) слід іти у відпустку і не про­вокувати такого депутата як К. Затулін на провокаційні заяви, стосовно перегляду «Ве­ликого договору між Україною і Росією» від 1997 року.

Про «руку Америки» в інформаційній війні свідчить і активність НО «студентського братства». Пора й Україні законодавчо навес­ти порядок з неурядовими організаціями, які у своїй більшості фінансуються ЦРУ, через американські алфавітні організації, яких у США понад 40 тисяч.

Що ж таке США?

Економічний стан США сьогодні надзви­чайно ненадійний. За 2004 рік доля євро у сві­тових валютних резервах зросла з 11,8 до 19,7% (долара знизилась із 69,8 до 63,8%), і за­раз понад 54% всіх нових довготермінових позичок оформляється в євро. У кінці 2004 року приток капіталів у США (48,1 млрд дол.) вперше виявився недостатнім навіть для покриття від'ємного сальдо в торгівлі з рештою світу (56 млрд дол.). Поступово на­віть Бушу стає зрозуміло, що політичний вплив може бути лише продовженням, але не заміщенням економічної могутності.

Головною стратегічною метою США стало «встановлення політичного контролю над світовими ресурсами», а декорацією до цього слугує «театралізований мілітаризм», призва­ний, зокрема, перешкодити Європі, Росії, Японії та Китаю усвідомити свій реальний стан. Ця стратегія робить Америку новою і неочікуваною перепоною до встановлення миру на землі, але загрози не представляє: список цілей для нападу, який вибирає Ва­шингтон — об'єктивний показник реальної сили Америки, здатної тепер тільки на те, щоб кинути виклик Іраку, Ірану, Північній Кореї і Кубі.

Ліберальна економічна теорія не може по­яснити зменшення питомої ваги промислово­го виробництва в США і перетворення цієї країни у «спеціалізовану територію спожи­вання, що залежить від поставок зовнішнього світу». Пояснення цього феномена можливе у тому випадку, якщо розглядати американську систему, як систему імперського типу.

Надспоживання Америки сьогодні є ключо­вим елементом структури світової політики. Америка для решти світу має значення не ли­ше завдяки своїм виробництвом, а своїм спо­живанням в умовах хронічного нестатку сві­тового попиту під впливом свободи торгівлі... Америка хоче бути пірамідою, яку будує увесь світ. Образ Америки як всесвітньої кейнсіанської держави є абсолютно точною відповідністю політичній глобалізації. У рам­ках цієї моделі торговий дефіцит США слід кваліфікувати як стягування імперської да­нини.

Проте «імперський» ресурс Америки має два обмеження:

1. США не володіють достатнім потенціа­лом військово-економічного примусу, для підтримки сучасного рівня експлуатації пла­нети.

2. Універсалізм американської ідеології пос­тупово зменшується до нуля.

Американська військова машина непропор­ційно велика для того, щоб забезпечувати без­пеку національної території, але вона непро­порційно мала для того, щоб забезпечити кон­троль імперії і протягом тривалого часу здій­снювати гегемонію в далекій Євразії.

Отже, Америка ввозить і споживає. Важли­вим елементом стягуваної американцями да­нини є контроль над зонами добування наф­ти. Панівне становище американських нафто­вих корпорацій в економіці й політиці дає можливість виймати планетарну ренту, але розміри цієї ренти сьогодні вже недостатні для фінансування товарного імпорту США. Більша частина данини, яку збирає Америка з усього світу, добувається не засобами вій­ськово-політичного примушування, а досить ліберально. Для оплати товарів за кордоном американці купують на вільному ринку іно­земну валюту в обмін на долари — магічну ва­люту, вартість якої не падає навіть за значно­го погіршення торгового балансу США. Суть цієї магії полягає в тому, що США виробляє сьогодні не товари, як усі інші країни, а гроші (зелені папірці — долари). І Федеральна ре­зервна система Сполучених Штатів Америки друкує стільки доларів, на скільки вистачає фарби й паперу.

Задумайтесь над тим, що рік за роком при­ток фінансового капіталу із-за кордону в США забезпечує закупівлю американцями споживчих товарів за кордоном. За такою схемою для покриття дефіциту Сполученим Штатам необхідно нині більше одного мі­льярда щоденного вливання коштів. Неваж­ко побачити уразливість цього механізму. Якщо Америка буде продовжувати спожива­ти товари в таких же розмірах, а приток фі­нансів ззовні припиниться, то крах долара неминучий.

США виявляється «наддержавою», яка жи­ве одним днем.

Засоби нападу Ізраїлю

На озброєнні ВПС цієї країни перебуває по­над 700 бойових літаків: 86 перехоплювачів Ф-15, 232 винищувачів-бомбардувальників Ф-16, 50 винищувачів-бомбардувальників Ф-4 «Фантом», 100 фронтових штурмовиків А-4 «Скай Хок» і 250 винищувачів-бомбарду-вальників «Кфір». Крім того, Ізраїль має транспортні літаки С-130 (12 одиниць) і «Боїнги-707-320» (9 одиниць), літаки-заправники КС-130Н (4 одиниці) і декілька літа­ків зв'язку, електронної розвідки і радіоелек­тронної боротьби. Частини й підрозділи ВПС дислокуються на 10 авіабазах, у їхньому роз­порядженні є ще 47 аеродромів. Особовий склад ВПС налічує 21 тис. чоловік.

Восени 2004 року Ізраїлю почали надходи­ти американські бомби «Mark-82», -83 і -84. За допомогою цієї зброї ізраїльська авіація буде здатна з високою точністю вражати на­земні об'єкти. США взяли зобов'язання пос­тавити своєму союзникові 5 тис. таких боє­припасів.

За оцінками експертів, ядерний запас Ізраїля налічує від 100 до 200 боєголовок. Слід за­уважити, що Ізраїль має незаконно ядерну зброю.

У військово-морських сил країни є також три підводних човна класу «Дельфін», озбро­єних крилатими ракетами, які теж здатні нес­ти ядерні заряди.

Засоби захисту Ірану

Військово-промисловий комплекс Ірану ос­воїв випуск власних зенітних систем на базі зенітних ракетних комплексів (ЗРК) «Хок», переносних зенітних ракетних комплексів (ПЗРК) «Стріла-2» і «Стінгер»,

Найближчим часом іранські сили протипо­вітряної оборони отримають (чи вже отрима­ли) ЗРК «Тор M-1». Комплекс здатний одно­часно виявити і розпізнати до 48 цілей, супро­воджувати й атакувати зразу дві цілі, які ле­тять на висотах від 10 до 9 тис. м у радіусі від 1 до 12 кілометрів.

У складі ВПС Ірану 25 ескадрилій бойової авіації і 14 ескадрилій допоміжної авіації. Особистий склад ВПС налічує 100 тис. чоло­вік. ВПС мають винищувачі, бомбардуваль­ники, літаки електронної розвідки, зв'язку й управління, літаки-дозаправники та військо­во-транспортну авіацію. Іран має в розпо­рядженні 270 літаків бойової авіації, 375 бо­йових гелікоптерів, 164 пускові установки ЗРК, 1500 гармат зенітної артилерії і 1700 ПЗРК.

Іран здатен нанести контрудари перш за все оперативно-тактичними ракетами радянсько­го виробництва «Скад-Б» (дальність польоту до 300 км) і «Скад С» (до 500 км), а також «Шихаб-3» з дальністю пуску до 1300 кілометрів. Крім того, ведуться роботи над «Шихаб-4» (дальність — 2 тис. км) і над стра­тегічною міжконтинентальною балістичною ракетою «Шихаб-5».


* Початок війни саме в березні вказує на суто юдейське коріння цього та інших військових конфліктів (наприклад, з Іраком) — саме в березні юдеї святкують Пурим, згадку про здійснений ними 2,5 тисячі років тому геноцид персів. — Ред.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту