Поле битви — інформаційний простір (закінчення)

Юрій БОНДАР,
доктор філософії у галузі політології

Із розвитком інформаційних тех­нологій, становленням постіндус-тріального суспільства, зазнає змін і концепція інформаційного про­тистояння. Не відмовляючись від «традиційних» спеціальних інфор­маційних, психологічних операцій, методів і засобів ведення інформа­ційних воєн, передові держави все активніше працюють у напрямі, який в американській пресі дістав назву «Форматування майбутньо­го». Згідно з новою концепцією, ці­льовий вплив здійснюється (не «супроти», а «за») на систему знань і уявлень передусім лідерів супротив­ника. Відповідно створюється нова модель уявлень, критеріїв, фактично ворогів роблять союзниками не через прямий примус, а внаслідок непомітного «пере­конування». Війна майбутнього, як засвідчено у прогнозі до 2025 р. військових США, це «війна розу­му».

Проте логіка інформаційного впливу передбачає дії не лише проти супротивників, такі операції застосовують на практиці і щодо нейтральних структур та декларованих союзників.

Україна не виняток. Вона — територія впливу ін­ших держав, що бачать тут свої інтереси. Це насампе­ред — Росія, США, міжнародні корпорації та фінан­систи.

Відкритість дозволяє вести інформаційні операції безпосередньо в зоні бажаного впливу в національно­му інформаційному просторі України з використан­ням для цього місцевих ЗМК.

«Карл Маркс застарів, — пише у книжці “Націо­нальна ідея і національна воля” Л. Лук'яненко. — Йо­го теорія класової боротьби була потрібна тоді, коли для загарбання цілої нації розпалювали в ній люту внутрішню ворожнечу, національний організм роби­ли нездатним до самооборони і тим полегшували справу захоплення в ньому влади.

Тепер щодо України вирішили застосувати інший метод, сучасний: телевізор, радіо, газе­ти» [9].

Технічні засоби зробили можливим не ли­ше доступ до світових інформаційних баз, а й легке проникнення на внутрішнє інформа­ційне поле ззовні. Новітні електронні ЗМК є наймобільнішими і щодо цензури найбезконтрольнішими. Як свідчать російські дослід­ники, в серпневі дні 1991 р. у Москві під час заборони і призупинення традиційних кому­нікаційних засобів саме комп'ютерні мережі без перепон заповнили інформаційний ваку­ум. Лише «Релком» — одна з найбільших комп'ютерних мереж Росії — за даними її президента Олексія Солдатова, оприлюдни­ла тоді 46 тисяч одиниць інформації по краї­ні та за кордоном [4].

Саме доступність до джерел Глобальної ін-форммережі, подальша концентрація та мо­нополізація світових інформаційних джерел (Бі-Бі-Сі, Рейтер, Франс-Прес, ЮПІ, АП то­що) у руках жорстко окреслених політичних та економічних кіл і дозволяє говорити про можливість інформаційної залежності країн транзитного суспільства, серед яких — і дер­жави колишнього СРСР. Тут проблема адек­ватна до стану держав — Inter pares amicita — справжня дружба може існувати лише між рівними.

Глобалізація, яка стала ідеологією і зброєю провідних країн, говорить Олег Білорус, ска­совує класичний для міжнародного права принцип невтручання у внутрішні справи наційдержав і заміняє його на протилежний йому принцип «глобального втручання». При цьому, твердить науковець, національ­ним державам, їхньому суверенітету не зали­шається місця і ролі більшої, ніж роль місце­вих адміністрацій. Страшний Молох у вигляді глобальної стандартизації Людини під­риває існування сучасних самобутніх цивілі­зацій в ім'я надприбутків глобального капі­талу [1].

Більшість дослідників проблем медіа-простору передусім зауважують тенденцію медіатизації політики провідних держав, ведення і поширення впливу власне з допомогою ЗМІ та комунікаційних технологій, що дзеркаль­но призводить до фактичної політизації са­мих медій, використання їх як засобу гло­бальної експансії з метою економічного пану­вання.

Фахівці ООН засвідчують і виокремлено підкреслюють використання засобів масової інформації для ідеологічного диктату, навіть більше — ідеологічного насильства над люди­ною [1]. Безумовно, посилюється тиск під час виборчих перегонів, що несе загрозу реаліза­ції реального, усвідомленого і обґрунтовано­го вибору громадян [2].

Максимально можливо намагалася вико­ристати медіа-ресурси під час українських виборів-2004 Росія. Фактично володіючи «контрольним пакетом» акцій теле-радіо-простору (за підрахунками до 80 відсотків він російськомовний), переважаючи, безу­мовно, у впливах серед друкованих ЗМІ, ро­сійські політтехнологи, як могли, збурювали каламуть ефірів і максимально збільшених накладів підконтрольних видань. Не гребували нічим — від звинувачень опонентів вигід­ного режиму Путіна ставленика у фашизмі та ксенофобії до цинічного педалювання на чут­ливій мовній проблемі — улюбленому козирі космополітів.

В інформаційній операції задіяли матері­альні ресурси, журналістів, «національні» то­вариства, фахівців на кшталт офіцера росій­ських спецслужб «з контрпропаганди», авто­ра праці «Война в четвертом измерении», а останнім часом канадського громадянина і редактора української (!) газети «2000» Сер­гія Кичигіна-Тойми. Саме завдяки таким «спецам» у пресі знову з'явилися «наукові» публікації про вторинність, діалектичність української мови, про месійність росіян, про безальтернативність для українців життя з великою і доброю Росією, яка одна зможе за­хистити й обігріти. Масово експлуатували символи радянської доби, спекулювали на релігійних, родинних почуттях, власне запе­речували право українців на самостійне існу­вання, погрожуючи розчленуванням України і братовбивчим протистоянням [3]. Агресив­на, безапеляційна поведінка росіян, політика відмови від «вегетаріанської поведінки» (вислів російського політичного оглядача Леонтьєва) [6] щодо України у зовнішній по­літиці зазнала проте поразки — інформацій­ної в тім числі.

Про те ж, що боротьба велася саме і переду­сім в інформаційному полі, стверджують фахівці. Перший начальник Головного управ­ління розвідки Міноборони України, якому не відмовити у компетенції, генерал-лейте­нант Олександр Скіпальський зазначає: «Як­би до влади прийшов Віктор Янукович, це стало б найуспішнішим прикладом ведення інформаційної війни в такій складній ситуа­ції як вибори. Росії було б чим гордитися пе­ред США: без єдиного пострілу здобули неза­лежну державу...» [14].

Навзамін «гордитися» мають, певно, аме­риканці. Для неупередженого спостерігача очевидна активна роль США у стимулюванні змін пострадянських і постсоціалістичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи, в тім числі і в Україні. Для ведення подібних ненасильницьких операцій амери­канці утворили навіть Управління стратегіч­ного впливу, завданням якого стало викорис­тання ЗМІ для ідеологічного «навіювання», а за потреби і прямої дезінформації [12]. На за­гал будь-яка успішна революція, перекона­ний один із теоретиків ідеологічних перево­ротів, американець Джин Шарп, не може бу­ти стихією, випадковістю — вона потребує детальної підготовки і планування, значних організаційних і матеріальних зусиль, спря­мованих в першу чергу на систему суспіль­них стереотипів.

Однією з передумов створення механіз­мів впливу в Україні випробувано стала бо­ротьба за свободу слова. Під привабливими гаслами, безумовно, благої мети планомір­но відбувалося усунення державної (в Ук­раїні зазначимо — тоталітарно-корумпова­ної) влади від контролю над ЗМІ і заміна її новим протекторатом — контрольованими власниками [13]. Не шкодували грошей — від роздачі соросівських грантів на під­тримку «вільної» преси до лобіювання змін у законодавстві щодо функціонування ЗМК.

Нові інформаційні проекти за належної фі­нансової підтримки й менеджменту виявили­ся ефективнішими за дискредитовані провладні ЗМІ. «Темники» та інші незграбні спроби влади протидіяти суголосній альтернативній інформації, намагання адміністра­тивно тиснути на пресу засвідчили її невмін­ня адекватно діяти в умовах інформаційної війни. Що значною мірою і зумовило поразку кандидата «від Кучми», фактично — росій­ську поразку [3].

Однак, стверджує генерал Олександр Скіпальський, програвши на президентських ви­борах, Росія все одно не відмовилася від намірів тримати Україну в зоні своїх інтересів. Наступні антиукраїнські висловлювання ро­сійських політиків, інформаційні провока­ції — складові спеціальної операції, що продовжується [14].

Безперечно, своєрідним часом «Ч» для ро­сійського реваншу є парламентські вибори в Україні 2006 року. Цього разу Росія відкину­ла будь-які «добросусідські» умовності. Не маючи політичних чи й особистих зо­бов'язань перед новою українською владою, Кремль безапеляційно жорстко пішов у нас­туп усіма фронтами. Педалюють росіяни передусім, зрозуміло, економічно. Маючи безу­мовні стратегічні переваги, використовуючи помилки чи зацікавленість чиновників Ющенка, вони дошкульно завдали ударів у газовій, продуктовій сферах, підкилимно загальмували ініціативи й наміри України на міжнародній арені. Усе це супроводжу­ється інформаційною дискредитацією дій влади, зокрема через розігрування й гіпер­болізацію найрізноманітніших корупційних, особистісних та інших скандалів. Ці­льовий потужний інформаційний тиск на виборців чиниться через російські канали, що транслюють в Україні, «під штик» пос­тавлено й усі українські під- і проросійські медіа, так звані соціологічні служби (ствер­джують, що відповідним чином інтерпрето­вані соціологічні опитування мо­жуть вплинути на вибір 30% рес­пондентів)* [8].

Вигадливі, втім, і опоненти. Ко­ристуючись, все ж, невдоволенням українців «ведмежістю» сусідів, во­ни теж — по-своєму — намагаються розігрувати «російську карту». Так, південь-схід України закидали лис-тівками-відозвами «За Русь еди­ную и неделимую!» з ніби звернен­ням лідера Партії регіонів В. Януковича до «уважаемых малороссов и новороссов» із побажанням яко­мога швидшого приєднання до ве­ликої і неподільної Російської Фе­дерації. Ту т же і «роз'яснення члена Партії регіонів, омбудсмена Ніни Карпачової» як себе поводити під час зачистки російськими мирот­ворчими військами українських міст від терористів та приходу спецпідрозділів «Газпрому» для охорони газопроводів. Зокрема, ра­дить «омбудсмен», необхідно прий­ти в найближчий штаб миротворців і повідомити імена та прикмети ак­тивістів помаранчевого руху, яких знаєте; слід утримуватися від вжи­вання української та інших інозем­них мов, оскільки воїни російсько­го стабілізаційного контингенту можуть їх не зрозуміти тощо. Суп­роводжували поліграфічно яскраво виконані листівки і обов'язкові ви­хідні дані — «видруковано в Сара­товській типографії Міністерства Оборони РФ». Серед зразків «чор­ного піару» і листівка «Партії регіо­нів» зі спростуваннями «брехливих та прово­каційних повідомлень деяких вітчизняних ЗМІ з приводу захворювання мозку лідера партії В. Ф. Януковича». Хоча виготовлювач майже мільйонного накладу вказаний уже інший, стиль, виконання, навіть папір листівки дають підстави припустити, що адреса у замовника продукції все ж одна.

Варто, втім, зауважити, що Росія і США, про­водячи свою політику щодо України, змагаю­чись між собою за впливи, мають, окрім мето­дів такого впливу, й інші характерні ознаки, які їх зближують. Це, на думку дослідників латен­тних механізмів світових процесів, глобальна сіонізованість економічних і політичних сфер. Аналізуючи перевиборну ситуацію-2006 і си­ли, які прагнуть влади в Україні, ВГПО «Укра­їнський вибір» стверджує, що Ющенко, Янукович і Тимошенко — це три голови одного ящера на ім'я «сіонізм», котрі уособлюють від­повідно американсько-європейський, росій­ський та ізраїльський його варіанти. На під­твердження своєї оцінки патріоти вказують на неприродне засилля передвиборних списків кандидатами у депутати єврейської національ­ності, деякі з них, окрім українського, мають також ізраїльське громадянство [11]. Відповід­ну інформаційну підтримку учасникам парла­ментських перегонів забезпечують ЗМІ, які основними «гравцями» завбачливо взято під контроль. Українців серед реальних власників загальнодержавних телеканалів немає. Відпо­відно до списку, укладеного Українською Гель­сінською спілкою з прав людини, за «1+1» сто­ять Роднянський, Фукс, Лаудер, «Інтером» — Г. Суркіс, В. Медведчук, ICTV, «СТБ», «Новим каналом» — Пінчук, «ТЕТ» — І. Суркіс, «5 ка­налом» — Порошенко, НТН — Прутник. Усі вони, етнічні євреї або мають стосунок до між­народного організованого єврейства [15]. Не-українець очолює і державний всеукраїнський телеканал УТ-1. Подібна ситуація і серед дру­кованих багатотиражних ЗМІ.

Проте Україна не є в цьому унікальною. Із проблемою залежності національного інфор­маційного простору від сил, доктриною і метою яких є досягнення світового панування, стика­ється більшість країн. Понад те — хвилює вона і американців. Кількасот громадян США звер­нулися до конгресу з петицією-вимогою розслі­дувати причини надмірного і непропорційного впливу сіоністів на життя американців, зокрема на інформаційну сферу, де, вважають заявники, сіоністи і впливові єврейські організації та ін­дивіди контролюють значну частину міжнарод­них, національних і місцевих новин [8].

Підконтрольні ЗМІ, безумовно, координують­ся. Академік Міжнародної академії інформати­зації при ООН, фахівець у галузі інформаційних технологій М. Сенченко доходить висновку, що у такий спосіб «споживачу пропонують одне ба­чення світу — світу, в якому кожен голос в унісон з іншими стверджує... про «святу правду єврей­ського Голокосту, про антисемітизм в усіх краї­нах світу, про моральність усіх видів сексуальної орієнтації, про переваги “плюралістичного”, кос­мополітичного суспільства порівняно з однорід­ним націоналістичним суспільством» тощо [13].

За потреби підконтрольні ЗМІ використову­ють, зокрема й для каталізації глобальних не­безпечних суспільних збурень. На думку фа­хівців інформаційних воєн, саме такі дії прос­тежуються за провокуванням «релігійного» конфлікту, який зимою 2006 р. спричинив про­тистояння між ісламістами та християнськими країнами. Поштовхом-провокацією стала пуб­лікація карикатурних зображень пророка Мохаммеда в загалом малопомітній данській газе­ті Jyllands-Posten. Згодом образливі для му­сульман карикатури на «підтвердження права на свободу слова» стали передруковувати та публікувати інші ЗМІ. Як наслідок: масові де­монстрації, акції протесту, погроми представ­ництв європейців у мусульманському світі. Нагнітаючи конфлікт, мас-медіа навперебій за­говорили вже про цивілізаційний антагонізм, який може призвести до воєнного зіткнення.

На небезпечність ескалації протистояння звернула увагу Міжнародна Кадрова Академія, яка об'єднує інтелектуалів різних країн світу. У зверненні до Генерального секретаря ООН Кофі Анана вони запропонували відкинути заві­су провокації, встановити, хто стоїть за видання­ми, які зіштовхують мусульман із християнами. Ця «третя сила», імовірно, має цілком певну ад­ресу, адже «близько 70% світових засобів масо­вої інформації перебувають у власності чи контролюються представниками єврейської діаспо­ри», яку, можливо, і використовують для зіт­кнення арабського та європейського світів [10].

Утім, намагання розгрібати жар чужими ру­ками не новина у тактиці тих, хто прагне воло­дарювати, розділивши інших. Варто лишень згадати, чиї справжні інтереси захищають США, втягнувшись на підставі сфальшованої інформації у війну з Іраком, і кому сьогодні найбільше муляє Іран і позиція його лідера на Близькому Сході. Відповівши чесно, можна знайти відповідь і на те, хто стоїть за лаштун­ками нинішнього «цивілізаційного конфлік­ту» і проти кого спрямовано його вістря.

Україна чи інші пострадянські країни навряд чи зможуть найближчим часом адекватно від­повідати «ударом на удар». Поділ світу нині все більше визначає межа, що роз'єднує не просто багатих-бідних, а інформаційно багатих та ін­формаційно бідних. Ми серед останніх, і навряд чи варто говорити про нашу нинішню конку­рентоспроможність: разюча асиметрія наших інформаційних відносин не лише із Заходом, а й з тією ж Росією — очевидна даність. Понад те, ми маємо розуміти, що нас не чекають в глоба-лізованому інформаційному просторі, нам не готові поступитися можливістю так чи інакше здійснювати окремішню, не дозовану іншими інформаційну діяльність. Володарі інформа­ційного кола протидіють новачкам у розробці та виробництві національних технологій, нама­гаються ще більше узалежнити їх у технологіч­ній, інформаційній, а отже політичній, еконо­мічній, духовній сферах, витіснити їх з інфор­маційного поля навіть на внутрішньому ринку.

Утім, відмова від боротьби в інформаційній сфері — капітуляція в цілому.

Існує низка противаг, що зменшують сторон­ній інформаційний вплив. Серед них: законо­давчий і адміністративний захист національ­них ресурсів і національного інформаційного простору, організаційне поліпшення управлін­ня інформаційними ресурсами, їхнє нарощу­вання, інноваційна діяльність, опанування но­вими технологіями, розвиток інфраструктури, спеціальних інформаційних технологій. Однак поруч із такою — «стримувальною» — тактикою має постати і доктрина, що зумовила б активну інформаційну політику, спрямовану на проти­дію інформаційним загрозам, на згуртування суспільства довкола національних інтересів.

Передусім політики повинні усвідомити, що за умов глобального інформаційного проти­стояння, експансії саме владні, державні інс­титуції, держава в цілому, можуть втратити контроль за інформаційною складовою тієї ж політики. Усвідомлення цього мало б привес­ти й до чіткого юридичного закріплення само­го поняття «національний інформаційний простір» з визначенням його кордонів і стату­су, це б дозволило розглядати стороннє вико­ристання НІП як порушення державного су­веренітету і втручання у внутрішні справи.

Кожен має право на інформацію і її поши­рення; ідеал свободи слова — істинний і безу­мовний. Однак, обстоюючи право кожного на власну позицію і можливість її висловити, слід говорити і про право інших певним чином — на законних підставах — обмежувати інформа­цію, яка не може безперешкодно поширювати­ся у суспільстві, у національному інформацій­ному просторі, оскільки є загрозливою, свідо­мо брехливою, деструктивною для, приміром, суспільної моралі чи національної безпеки [3].

Держава має дбати про захист духовних, куль­турних та інтелектуальних цінностей громадян, свідомості нації в цілому. Кожна нація має пра­во на убезпечення та збереження своїх націо­нальних, у тім числі звичаєвих, засад. На часі — і про це багато хто вже говорить — створення по­руч з Цивільним, Кримінальним, Податковим і окремого Інформаційного кодексу України, який би унормував і систематизував інформа­ційні відносини в українському суспільстві, від­давши належне важливості функціонування на­ціональних ЗМІ, проблемі стороннього засилля в національному інформаційному просторі.

У законодавчому визначенні національної політики в інформаційній сфері, захищеності національних інформаційних ресурсів заці­кавлені, зрештою, й інші нормальні держави, адже можливість дестабілізації через сторон­ній вплив будь-якої країни, її інформаційних систем несе загрозу і для всієї міжнародної безпеки, спокою в тому чи іншому регіоні, де хтось надибав, на свій розсуд, інтересів.

На думку багатьох дослідників, слід домог­тися юридичного визнання й визначення по­няття інформаційних воєн і інформаційної зброї, що дозволило б «легалізувати» їхнє зас­тосування, а отже унормувати в міжнародно-правових відносинах.

Наведемо тут дефініції, які пропонує А. Смирнов і які, на наш погляд, характеризу­ють суть явищ, про які йшлося.

«Інформаційне протиборство (інформаційна війна. — Ю. Б.) — форма міждержавного супер­ництва, що реалізується шляхом інформаційно­го впливу на системи управління інших держав і їхніх збройних сил, а також на політичне і вій­ськове керівництво і суспільство в цілому, ін­формаційну інфраструктуру і засоби масової інформації цих держав для досягнення вигідних для себе цілей за одночасного захисту від аналогічних дій свого інформаційного простору:

інформаційна зброя — комплекс технічних та інших засобів, методів і технологій, що призначені для:

•     встановлення контролю над інформацій­ними ресурсами потенційного супротивника;

•     втручання у роботу його систем управлін­ня та інформаційних мереж, систем зв'язку та інших з метою порушення їхньої працездатнос­ті, аж до повного виведення з ладу, вилучення, спотворення даних чи спрямоване введення спеціальної інформації, поширення вигідної ін­формації й дезінформації у системі формуван­ня громадської думки і ухвалення рішень;

інформаційна безпека — стан захищеності інформаційного простору, який забезпечує його формування і розвиток в інтересах гро­мадян, організацій і держави в цілому; стан ін­формаційної інфраструктури держави, за яко­го інформація використовується суворо за призначенням і не впливає негативно на ін­формаційну чи інші системи як самої держа­ви, так і інших країн при її використанні».

Справедливі наміри мають підкріплювати і так само «запрограмовані» практичні кроки з розвитку технологій, ЗМК. Це не самоціль і не данина глобалізації. Це умова виживання в гло­бальному світі, можливість збереження свого духовно-національного «я», забезпечення необ­хідними ресурсами для матеріального розвитку, і задіяння для поступу всього інтелекту нації.

Необхідний прорив може забезпечити переду­сім створення прошарку, соціальної верстви — «інформаційного сала нації» — людей, які не просто володіють технологіями, а здатні продук­тивно формувати інформаційний простір, про­дукувати українські ідеї та технології. На цьому не можна економити. Це розуміють у світі. Ті ж сусіди — Туреччина — оголосили про амбітний проект створення на своїй території своєрідної «силіконової долини», де мають намір зосереди­ти дослідницькі центри, фахівців із розробки і впровадження інформаційних технологій з усіх куточків планети. Попри космополітичність проекту це, безумовно, національно-турецький варіант досягнення позиції лідерства.

Найпередовіші країни (в тім числі Японія, США, Південна Корея, Франція) попри свою «ринковість» теж мають державні програми розвитку інформаційних технологій, завдяки розумінню важливості ресурсів, які вже ста­ють базисними для розвитку.

Не слід сподіватися, як твердить дехто і в Ук­раїні, присипляючи громадську увагу, що світові лідери піднімуться до усвідомлення необ­хідності справедливої глобалізації і стануть піклуватися про громадян «великого села». Глобалізація по-американськи — а вона нині об'єктивно переважає — це лицемірство, ба­жання західної еліти світового панування пе­ретворити «периферійні» народи в слуг і рабів, які діють в інтересах «золотого мільярда», стверджує академік РАН Б. Чикін. Науковець закликає не ждати сподіваних благ, а протиді­яти експансивним намірам, боротися із своїми противниками — не стільки «фізично», скіль­ки «передумавши» їх, перевершивши інтелек­туально, духовно, морально, ідейно [16].

Про необхідність активізації національної ролі в глобалізаційних процесах говорить і ук­раїнський академік О. Білорус. Сприймаючи феномен глобалізації як факт, він обстоює гло­бально орієнтовану стратегію й політику Укра­їни — конкурентоспроможну й ефективну з погляду протидії руйнівним впливам глобалі­зації та прагматичну з точки зору використан­ня нових можливостей і переваг, які дає глоба­лізація. Гонка натурально-фізичних показни­ків економіки для України — безперспективна. Інтеграція до глобального простору повинна будуватися на максимальному використанні інформаційних, інтелектуальних ресурсів і на­уково-технічного потенціалу. У цьому напрям­ку «гонка за лідером» є можливою і прийнят­ною — переконаний український учений [1].

Безумовним пріоритетом для України є за­безпечення сучасними можливостями досту­пу до інформації, технологіями освітньої сфе­ри. Незважаючи на те, що Україна за офіцій­ною статистикою посідає нині четверту пози­цію у світі за кількістю програмістів, випуска­ючи щорічно 50 тисяч фахівців сфери інформаційних технологій (США — 194 тис., Ін­дія — 145 тис., Росія — 68 тис.) [7], слід визна­ти, що реальний внесок цих спеціалістів, все ж, неконкурентний на ринку інформаційних послуг через відсутність власне сучасної бази підготовки. Констатуючи ситуацію, зауважи­мо, що найінертніші у змінах на краще, насам­перед, — державні заклади освіти і наймобіль-ніші — ВНЗ із приватною національною фор­мою власності. Серед лідерів тут Міжрегіо­нальна Академія управління персоналом, де 2005 року вперше в Україні створили телеві­зійний університет, що дає змогу в режимі ре­ального часу від фахівців найвищого рівня отримувати освітню інформацію в більшості фі­лій, реалізували проект електронних видань-бібліотек із напрямів знань. Лише «осідлав­ши» інформаційні технології, можна протистояти інформаційним викликам, долати, у тім числі, негативні наслідки глобалізації.

Об'єктивно, зазначимо, сприяють розвитку і найрозвиненіші країни, які і є рушіями глобаліза-ційних процесів. Намагаючись нарощувати влас­ну економічну, соціокультурну присутність у різ­них регіонах, вони змушені стимулювати їхній розвиток, адже кінцевий користувач має бути під­готовленим для використання нових технологій.

Проте, якщо не хочемо залишитися в ролі високофахового користувача, а прагнемо свого, помітного місця у світі, самодостатності, слід не­відкладно обрати інформаційно-випереджальну стратегію інформаційного розвитку України, якщо хочете — надати їй «статусу» компонента національної ідеї. Для цього потрібні не закли­нання, а політична воля. Чи є вона у владоможців, які загрузли у боротьбі за власне політич­не виживання, корупційних скандалах, у країні, де маніпулювання свідомістю суспільства стало складовою його управління, де чужинські впли­ви не лише не стримують, а й «демократично» заохочують? Ці запитання приречено залиша­тимуться риторичними доти, доки не зміниться сутність самої влади, нині — глобально керова­ної. На жаль і ганьбу українців.

---

Закінчення. Початок у № 12 за 2005 р. і № 1, 2 за 2006 р.

* Анекдот до теми. «Запитання соціологів: хто винен у прикрощах України? Варіанти відповідей — Кремль; Москва; москалі».

Література

1. Білорус О. Глобалізація і національна стратегія України. — Броди, 2001.

2. Бондар Ю. Протистояння. — К., 2005.

3. Бондар Ю. Свобода слова: вибір 2004. — К., 2005.

4. Бондар Ю. Свобода слова: українська мірка. — К., 2004.

5. Головатий М. Глобалізація як засіб знищення національних держав // ПЕРСОНАЛ. — 2004. — № 11.

6. Звіт про проблеми людського виміру в Україні в аспекті расиз­му, ксенофобії, дискримінації та нетерпимості як складника полі­тичних програм і конкретних дій певних учасників президентської кампанії 2004 року // ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2005. — 6–12 липня.

7. Колодюк А. Інформаційне суспільство: сучасний стан та перспективи розвитку в Україні. — К., 2005.

8. Конгрес США розслідуватиме надмірний єврейський вплив // ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2005. — 21–27 вересня.

9. Лисенко В. ЗМІ і громадська думка: технології маніпулю­вання // ПЕРСОНАЛ. — 2004. — № 9.

10. Лук'яненко Л. Національна ідея і національна воля. — К., 2004.

11. Протиставимо чужинським впливам українську націо­нальну солідарність! Заява Всеукраїнської громадсько-патрі­отичної організації «Український вибір» // ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2006. — 26 грудня–3 січня.

12. Обращение Международной Кадровой Академии по поводу оскорбительных карикатур в европейских изданиях // ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2006. — 8–14 лютого.

13. Сенченко М. Інформаційна агресія // ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2005. — 21–27 вересня.

14. Сенченко М. Незалежність України і засоби масової ін­формації // ПЕРСОНАЛ. — 2005. — № 9.

15. Скіпальський О. Хлопчики вірять, що вони «зробили май­дан» і тепер їм усе дозволено // Українська газета Плюс. — 2005. — 22–28 вересня.

16. Хто володіє телеканалами? // За Українську Україну. — 2006. — 31 січня–6 лютого.

17. Чикин Б. Телевидение и проблемы глобализации // Теле­центр. — 2005. — № 2.