головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 2/2006 
Персонал № 2/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Керована медична допомога як модель реформування охорони здоров'я адміністративної території

Валентин ВИШНЕВСЬКИЙ, Анатолій ГОЛУНОВ, Аркадій КОНЬКОВ

Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов'язана з пошука­ми оптимальної моделі роз­витку та функціонування системи охорони здоров'я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення ці­єї проблеми, криється у специфіці ринкових відно­син. Однією з їх норм, як ві­домо, є необхідність постій­ного зіставлення остаточ­ного результату та витрат на його досягнення.

У зв'язку з цим розроблювана модель систе­ми, очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності ме­дичної допомоги, покращення показників здо­ров'я населення при відносно невеликих вит­ратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої мо­делі поки не створено. У підсумку кожна краї­на повинна обирати власний шлях, з урахуван­ням власних особливостей сформованої струк­тури охорони здоров'я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до од­ного — максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі. Своєрід­ним «мостом», який би дав змогу досить швид­ко й ефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститут сімей­ного лікаря — лікаря загальної практики.

Однак, у гострих дискусіях, які розгорну­лися в останні роки навколо проблем рефор­мування охорони здоров'я в Україні, досить частими стають аргументи, сутність яких зво­диться до банальної думки про необхідність збільшення фінансування галузі. Все ж між­народний досвід свідчить, що збільшення фі­нансування без створення ефективних меха­нізмів керування, раціонального використо­вування наявних ресурсів не дає бажаних ре­зультатів. Наприклад, практичним провалом закінчилась спроба реформування російської системи охорони здоров'я через введення обов'язкового медичного страхування грома­дян. Навіть у США, країні з досить високим нормативом на душу (по суті — тарифом на оплату медичних послуг), опитування сус­пільної думки продемонструвало, що 89% на­селення незадоволені існуючою системою організації медичної допомоги, наполягаючи на її принципових змінах і навіть вимагаючи повної перебудови системи.

Без сумніву, вітчизняна система охорони здоров'я має потребу в збільшенні фінансу­вання, причому досить значному. Проте гос­трота цього питання визначається більшою мірою тим, наскільки ефективно використати фінансові кошти і наскільки збільшені грошо­ві потоки вплинуть на обсяги і якість медич­ної допомоги для населення, її доступність і остаточний результат. Іншими словами, мова йде про те, наскільки кожен громадянин (він же платник податків) персонально відчує на собі і своїх близьких ці додаткові «вливання».

Україні тепер потрібна така система управ­ління охороною здоров'я, основною метою якої було б дійсне забезпечення можливості надан­ня необхідної медичної допомоги кожній кон­кретній людині у визначений час, у визначено­му місці, у повному обсязі і з мінімальними витратами. В основу функціонування такої системи повинні бути закладені два засадни-чих принципи: медична та економічна доціль­ність, тобто раціональний розподіл обсягів ме­дичної допомоги і витрат на її надання. Тільки в цьому випадку додаткове фінансування галу­зі може стати ефективним (забезпечити отри­мання найкращих результатів якості, доступ­ності медичної допомоги і, як наслідок, поліп­шення показників здоров'я населення).

Світовий досвід свідчить, що найбільш оп­тимальним варіантом практичної реалізації таких умов є інститут сімейного лікаря — лі­каря загальної практики, який виконує, зазви­чай, функцію «воротаря», тобто базового ме­неджера. У його завдання входить формуван­ня найбільш оптимального маршруту обсте­ження і лікування своїх пацієнтів і, тим са­мим, керування потоками й обсягами медич­ної допомоги, а отже, і вплив на розподіл фон­дів і зниження нераціональних витрат.

Позитивний міжнародний досвід викорис­тання моделі базового медичного менеджера сприяв ініціації активного її впровадження і в Україні. Вже нині цілком помітні неоднознач­ні підходи до цієї роботи, які визначаються різним розумінням питання про відношення сімейного  лікаря  до  управління  фондами.

Наприклад, на думку одних авторів, функція базового медичного менеджера можлива тіль­ки за умови повного або часткового фондоутримання (тобто повного або часткового пере-дання фондів сімейному лікарю). Іншої пози­ції дотримуються А. Голунов [1]. Він і співав­тори [2] вважають, що оптимального керуван­ня фондами можна досягнути через інститут сімейного лікаря, але в інтегрованій системі медичних закладів (району, міста). Переваги даного підходу полягають у тому, що він дає змогу в межах наявного фонду чітко розмежу­вати функції та фінансові потоки первинної ланки, вторинної амбулаторної і госпітальної допомоги, тобто досягнути ефекту керованої медичної допомоги. Крім того, такий підхід, і в цьому полягає його безсумнівна перевага, заснований на безумовному обліку собівар­тості медичних послуг, реальних можливос­тей медичних закладів, наявних стандартів, нормативів і рекомендацій. І, нарешті, особ­ливу практичну значимість представленої по­зиції надає її нова концептуальна основа, яка включає застосування сучасних інформацій­них і управлінських технологій.

Та інноваційні технології, навіть найсучасні­ші, є лише «інструментом» реформ. Визначаль­на ж роль у реформуванні галузі належить ба­зовим медичним закладам: районним і місце­вим лікарням, на яких покладено основну від­повідальність за організацію медичної допомо­ги населенню. Ця обставина, так само як і неза­перечна перспективність роботи із запровад­ження інституту сімейної медицини, стала ос­новою для початку першого в Україні експери­менту щодо переводу населення на повне обс­луговування сімейними лікарями. Його експе­риментальним майданчиком, який виник спер­шу практично спонтанно, став Вознесенськ (Миколаївська обл.). Тут 1999 р. керівництво ЦРЛ і мерії, прагнучи відшукати шляхи пом'як­шення проблем, пов'язаних із дефіцитом місце­вого бюджету, і, ґрунтуючись при цьому на між­народному досвіді використання сімейної ме­дицини, почали перші спроби її впровадження в місті. Проте ця робота проводилася зазвичай безсистемно і у вирішенні проблеми домінував емпіричний підхід. Результатом же навіть та­ких експериментів, які не відрізнялися достат­ньою науковою глибиною, стало певне поліп­шення ситуації із забезпеченням населення первинною медико-санітарною допомогою. Про це свідчило, зокрема, зменшення кількості викликів швидкої допомоги і т. ін. І все ж ради­кальних, позитивних змін в організації роботи первинної ланки охорони здоров'я так і не було.

У зв'язку з цим організатори експерименту звернулися до МОЗ України з проханням про надання наукової підтримки їх пошукам. У 2003 р. Міністерством було сформовано спе­ціальну науково-дослідну групу на чолі з А. Го-луновим. Серед її завдань були пошук та оброб­ка найбільш придатних механізмів і варіантів економічного стимулювання співробітників амбулаторій сімейної медицини.

Після трьох років інтенсивної роботи у цьому напрямі можна з усією визначеністю підсуму­вати, що проведення реформ у медичній галузі повинно бути обумовлено не стільки пошуками шляхів додаткового фінансування, скільки ло­гікою її інтенсивного розвитку, і успіх тут може бути забезпечено лише за умови, якщо вдасться пов'язати в єдиний алгоритм перетворення всіх ланок і етапів медичної допомоги, насампе­ред на рівні адміністративної території.

Одним із важливих результатів роботи науко­во-дослідної групи в м. Вознесенськ стало ство­рення системи потужного інформаційного за­безпечення. І нині із його допомогою можна де­тально проаналізувати становище з організаці­єю медичної допомоги населенню, яке прожи­ває на цій адміністративній території. Так, зок­рема, виявилося, що ви­користання сімейної ме­дицини не змінило структури амбулаторної допомоги, про що свід­чить питома вага пацієн­тів, які були скеровані до поліклініки сімейними лікарями, а вона стано­вила всього 11%. Інші 89% — диспансерні гру­пи «вузьких спеціаліс­тів», пацієнти, яких були скеровані на профогляди або так званий «самоплив». Ці цифри досить зрозумілі, оскільки із 40 тис. мешканців міста, які перебували під наглядом сімейних лікарів, 32 тис. згідно з діючим наказом МОЗ одночасно перебу­вають під наглядом «вузьких спеціалістів».

Досить показовими є також дані про те, що в структурі амбулаторної допомоги, яка надається в поліклініці за направ­леннями сімейних лікарів переважна частина (70%) припадає на кон­сультації. До того ж у цій консультативній робо­ті найбільший попит мали невропатологи, ЛОР-спеціалісти, кардіологи, хірурги, окулісти, ен­докринологи та фтизіатри.

Аналіз витрат на консультативну допомогу, проведений за групами захворювань свідчить, що без урахування респіраторних ін­фекцій, переважну частину наявної патології становлять захворювання нервової системи, хронічні форми ішемічної хвороби серця і гі­пертонія. Проте тепер такі витрати, а отже і виправданість пов'язаної з ними відповідної лікарської роботи викликає досить обґрунто­ваний скептицизм. Його основою є часті фак­ти відвертої невідповідності реальної потреби населення в лікарській консультативній допо­мозі і стереотипів з її надання. У підсумку багато вимог не менш чисельних діючих нака­зів МОЗ із диспансеризації різних груп захво­рювань і категорій населення лише сприяють підтриманню таких устояних і значною мірою невиправданих норм, відповідно до яких ви­конання консультативних профілактичних оглядів населення повинно здійснюватися са­ме «вузькими» спеціалістами.

Робота, проведена у Вознесенську, дала змо­гу також установити, що в структурі госпі­тальної допомоги питома вага пацієнтів, нап­равлених сімейними лікарями, становить у се­редньому 16%. Для порівняння: ця величина не перевищує тих показників, які мають місце у випадках госпіталізації по лінії швидкої до­помоги. Інші 68% — це пацієнти, які госпіталі­зовані, знову ж таки «вузькими» спеціаліста­ми або потрапили в стаціонар «самопливом».

Важливо зазначити й те, що переважна кіль­кість направлень на госпітальну допомогу (88%), виданих сімейними лікарями, передба­чає госпіталізацію пацієнтів у відділення те­рапевтичного профілю. Причому витрати за групами захворювань (відповідно до даних стаціонарних відділень) найчастіше знову ж таки припадають на хронічні хвороби терапевтичного профілю. А практика свід­чить, що профілактику та лікування більшос­ті з них можна проводити в амбулаторних умовах. Проте через відсутність чіткої скоор­динованої політики у розвитку як сімейної медицини, так і спеціалізованих медичних служб цих давно очікуваних зрушень у роз­витку охорони здоров'я України досі не відбу­лося. Крім того, не здійснено розподілу струк­тур, а саме: функцій сімейної медицини і «вузьких» спеціалістів. Тому координація ро­боти вказаних служб повністю відсутня. Крім того, невизначеність у питанні про критерії взаємодії сприяє тому, що амбулаторії сімей­ної медицини розвиваються і працюють са­мостійно, істотно не впливаючи на рівень ам­булаторної і госпітальної допомоги населен­ню.

Становище, що створилося, значною мі­рою зумовлене і менталітетом, який склався у населення України за багато років «вихо­лощування» первинної ланки охорони здо­ров'я. У значної частини громадян вироби­лася звичка з будь-якого, навіть незначного, приводу, який стосується здоров'я, звертати­ся до профільного спеціаліста, а не до сімей­ного лікаря. При цьому, в ролі пацієнтів, во­ни не розуміють значної різниці між сімей­ним лікарем і дільничним терапевтом. Між тим така різниця, причому досить суттєва, існує. Сімейних лікарів, як правило, відріз­няють досить високий рівень підготовки в питаннях «вузьких» медичних спеціальнос­тей, а також не менш висока професійна і психологічна готовність взяти під своє дина­мічне спостереження, крім інших, тяжких кардіальних хворих, пацієнтів із патологією нервової і ендокринної систем, хворих дітей раннього віку та ін.

Багато в чому саме через недоврахування керівництвом галузі й окремими керівниками на місцях, указаних професійних переваг сі­мейних лікарів, у країні не відбулося і якісних змін у роботі первинної ланки. Функціону­вання сімейних амбулаторій найчастіше зво­диться до обслуговування населення за звер­ненням, а не до проведення системної плано­вої роботи з первинної і вторинної профілак­тики захворювань. Цей висновок переконли­во підтверджують дані експериментального дослідження, проведеного в м. Вознесенськ. Згідно з цими результатами питома вага пла­нових диспансерних оглядів у структурі відві­дувань становить лише 14%.

Наведений аналіз підводить до думки про неефективне використання ресурсів первин­ної ланки охорони здоров'я і, насамперед тих, що є в амбулаторіях сімейної медицини. Крім того, наведені вище дані свідчать, що у підходах, які склалися, до реформування і неефективної системи керування медичною галуззю, не слід очікувати навіть незначної віддачі, на яку покладалися надії, коли нап­рикінці 90-х років були розпочаті експери­менти із впровадження інституту сімейних лікарів в Україні.

Зараз вітчизняна охорона здоров'я відчуває гострий дефіцит у дієвій сучасній системі ке­рування, яка була б орієнтована на інтенсив­ний шлях розвитку галузі. Тільки за цієї умо­ви сімейна медицина повинна і, безумовно, зможе зайняти належне їй гідне місце в за­гальній системі медичного обслуговування населення.

Нові підходи до керування охороною здо­ров'я країни, безумовно, мусять базуватися і на нових принципах. В їх основу повинні бути закладені:

1.    Інститут сімейного лікаря — лікаря за­гальної практики, який виконує, передусім, функцію базового менеджера з керування фондами й обсягами медичної допомоги насе­ленню як у межах існуючого нормативу на душу (по суті — тарифу), так і в межах фонду своєї дільниці.

2.   Медична послуга, яка, зокрема є еконо­мічною категорією, тобто має собівартість та ціну і дає змогу, таким чином, розраховувати як обсяги медичної допомоги, так і витрати на її надання.

3.   Персоніфікація обсягів медичної допомо­ги і витрат у межах нормативу на душу для кожного конкретного мешканця.

4.   Організація медичної допомоги населен­ню адміністративної території в межах єдино­го медичного, фінансового й інформаційного поля.

5.   Інтеграція можливостей закладів охорони здоров'я регіону в межах існуючого фонду з розподілом обов'язків (функцій) і загальної відповідальності. Причому пріоритет залиша­ється за первинною ланкою.

6.   Використання медико-соціальних стан­дартів і рекомендацій.

7.   Забезпечення мешканцям права вибору сімейного лікаря, переведення відносин із ним на договірну основу, із взаємними права­ми та обов'язками.

8.   Зміна системи оплати праці сімейним лі­карям і їх помічникам.

9.   Застосування сучасних інформаційних і управлінських технологій.

Однак практично реалізувати зазначені мо­менти можна лише в умовах створення сис­теми «керованої медичної допомоги» на рівні адміністративної території. Така система по­винна (в обсязі наявного фонду) інтегрувати зусилля медичних закладів регіону, але з обов'язковим розподілом функцій і фінансо­вих потоків, а також загальною відповідаль­ністю за результат, зокрема і фінансовий.

Однією з характерних особливостей систе­ми «керованої медичної допомоги» є те, що в її межах фонд, як і норматив на душу, визна­ють по суті тарифом. Деякі автори називають його «глобальний бюджет». За умови його ра­ціонального використання може бути забез­печений ефект інтенсифікації роботи всієї системи охорони здоров'я. Причому ефективність у цьому випадку буде досягнуто не завдя­ки нарощування кількості відвідувань у полік­лініці або ліжко-днів у госпітальних відділен­нях, а через раціональне використання фонду за рівнями надання медичної допомоги. І пріо­ритет, без сумніву, отримають амбулаторії сі­мейної медицини, оскільки саме вони вияв­ляться найменш витратною ланкою трьохрів-невої системи лікарської допомоги. В умовах раціонального використання фонду сімейні лі­карі отримають, нарешті, можливість реально керувати обсягами медичної допомоги та пото­ками пацієнтів, тобто виконувати функції ба­зового менеджера («воротаря») в межах всієї системи. Наприклад, направлення, яке сімей­ний лікар буде видавати пацієнту, який потре­бує надання медичної допомоги в поліклініці або стаціонарних відділеннях, стане єдиним документом, що санкціонує витрати бюджет­них коштів охорони здоров'я. Винятки стано­витимуть лише випадки ургентної госпіталіза­ції та деякі інші (окремо зумовлені) ситуації.

Технологічний режим функціонування ам­булаторій сімейної медицини цілком може забезпечити інформаційна система, яка роз­роблена й апробована за період експериментальних досліджень у м. Вознесенськ. Хоча детальна інформація про неї вже наведена у попередній публікації [2], слід ще раз під­креслити, що унікальність цього інформацій­ного продукту в тому, що з його допомогою вдається відстежити, крім іншого, всі направ­лення, видані сімейними лікарями, а також повернення і реєстрацію в базі даних амбула­торій консультативних висновків «вузьких» спеціалістів і стаціонарних виписок. У випад­ку, якщо поліклініка або стаціонар не облад­нані комп'ютерною технікою в АРМі (авто­матизованому робочому місці), для сімейно­го лікаря передбачено можливість формувати направлення з відривним маршрутним листом (для забезпечення зворотного зв'язку). На листі вказують консультативний висновок або виписку зі стаціонару, які містять діагнози, їх коди за МКХ 10, витрати на проведене ліку­вання або консультацію. Після завершення курсу стаціонарного лікування або консульта­ції в поліклініці маршрутний лист повертають в амбулаторію сімейної медицини. В підсумку робота всіх лікувальних закладів регіону, а та­кож їх структурних підрозділів виявляється сконцентрованою в єдиному медичному, фінансовому й  інформаційному полі. 

У запропонованій моделі управління охороною здоров'я регіонів основною одиницею обліку вит­рат і обсягу медичної допомоги та їх персоніфіка­ції є послуга. Введення цього показника спричи­нено насущною необхідністю домогтися якісних змін у розподілі фонду прагненням зробити цей процес максимально прозорим як на рівні норма­тиву на душу і фонду конкретної амбулаторії, так і адміністративної території в цілому.

Підтвердженням обґрунтованості такого під­ходу є позитивний досвід, накопичений у Воз-несенську де ця модель вже тепер допомагає моніторірувати витрати для кожного конкрет­ного пацієнта, статистичних діагнозів, нозоло­гічних групах, амбулаторій сімейної медици­ни, консультантів поліклінік і спеціалістів ста­ціонарів, рівні надання медичної допомоги і по місту загалом. Майбутнє обговорення цього питання, вже більш детально, може стати те­мою окремої публікації. Також тут, як приклад, достатньо обмежитися графічною ілюстраці­єю, яка містить дані про динаміку витрат фон­ду охорони здоров'я м. Вознесенськ за рівнями надання медичної допомоги.

Аналізуючи змістовну сторону наведених гра­фіків, не важко переконатись, що вона цілком ві­дображає особливості розподілу наявного фон­ду, а тому дає змогу суспільству здійснювати ді­євий контроль цього процесу. Одночасно з впровадженням цієї моделі в органах місцевого са­моврядування з'являється можливість планувати розподіл фонду, міжлікарняних трансфертів і, спираючись на фактичні розрахунки, — моні­торірувати раціональність використання бюд­жетних асигнувань у режимі реального часу.

Зміняться також можливості медичних адмі­ністраторів (менеджерів). Вони, нарешті, змо­жуть аргументовано, використовуючи останні досягнення в галузі реального медичного ме­неджменту, відстоювати свої позиції як у пи­таннях розподілу фонду, так і в питаннях пла­нування. Зокрема, здійснюючи перспективне планування, співробітники і, насамперед, ке­рівники регіональних органів управління охо­рони здоров'я змушені будуть шукати і вино­сити на обговорення суспільства, місцевого са­моврядування свої розрахунки щодо зниження нераціональних витрат у межах інтегрованої системи. Причому запропонована модель буде постійно підштовхувати і до пошуку шляхів розвитку профілактичного напряму, поліп­шення якості й підвищення обсягів первинної медико-санітарної допомоги, впровадження сучасних маловитратних лікувальних техноло­гій, таких, наприклад, як амбулаторна хірургія.

Із впровадженням механізмів «керованої ме­дичної допомоги» з'явиться й можливість ор­ганізації роботи базового медичного закладу (районної, місцевої лікарні) як комунального підприємства. Свої відносини з адміністрацією району (міста) воно буде формувати, викорис­товуючи об'єктивну доказову базу яка побудо­вана на підрахунках порівняння між реальною потребою населення в тому або іншому виді медичної допомоги і фактичним використан­ням ресурсного потенціалу медичного закладу.

У цілому механізми «керованої медичної до­помоги» повинні забезпечити поетапну оптимі-зацію витрат за рахунок збільшення обсягів і якості первинної медико-санітарної допомоги, регулярних і планомірних профілактичних за­ходів і, нарешті, зниження госпітальних витрат і витрат на вторинну амбулаторну допомогу.

Перелічені переваги пропонованої моделі вже реалізуються на практиці, то ж мешканці м. Вознесенськ мають право вибору сімейного лікаря і будують відносини з ним на договірній основі. Крім того, завдяки використанню сі­мейними лікарями, які практикують у цьому місті, нових управлінських і інформаційних технологій, уперше виявився реалізованим ос­новний принцип капітації (подушної оплати), відповідно до якого гроші йдуть за пацієнтом. Людина, яка володіє правом вільного вибору лікаря, у випадку звернення за медичною до­помогою стає спроможною, хоч і не повною мі­рою, але все ж помітно, регулювати вільний у своїй основі ринок попиту та пропозицій ме­дичних послуг. Важливо зазначити також, що договірні обов'язки між населенням і сімейни­ми лікарями у поєднанні з персоніфікацією об­сягів медичної допомоги і витрат (у межах нормативу на душу) на її надання, уможлив­лять більш диференційований підхід до розпо­ділу фонду. На практиці це може виявитися, наприклад, через введення співоплати в ситуа­ціях, коли пацієнти не дотримуються договір­них обов'язків щодо профілактики, диспансер­ного спостереження, лікування, необґрунтова­ного звернення за медичною допомогою тощо. Зазначені моменти звичайно ж не можуть і не повинні відмінити принцип солідарності, але, водночас, саме вони і оправдовують введення співоплати, оскільки, завдяки цьому економіч­ному інструменту у громадян зростає доля від­повідальності за своє здоров'я. В той же час сі­мейний лікар отримує у свої руки «економіч­ний важіль» у роботі з населенням, орієнтова­ний на витрати, які співвіднесені з величиною нормативу на душу. До речі, практика співоп­лати, коли пацієнт сплачує витрати за надану йому медичну допомогу, є досить розповсюдже­ною в багатьох західних країнах і служить там ефективним стимулятором профілактики. Безумовно, механізми вільного ринку в цілому вияв­ляються непридатними для того, щоб з їх допо­могою забезпечити регулювання функцій систе­ми охорони здоров'я. Та деякі ринкові механізми (про них уже згадано вище) вітчизняною систе­мою охорони здоров'я можуть і повинні бути сприйняті. У підсумку використання елементів ринкової економіки дасть змогу знизити рівень так званої «моральної шкоди» як з боку пацієн­тів, так і з боку лікарів.

Результатом експериментальних досліджень у м. Вознесенськ стала розроблена методика оплати праці сімейних лікарів. Базуючись на дотриманні принципу капітації, вона враховує як нормативи МОЗ, так і реальну кількість мешканців, із якими сімейним лікарем на постійній основі були укладені угоди про медичне обслуговування. Необхідно також зауважити, що у створенні цієї методики була повністю врахована вимога, відповідно до якої диферен­ціація в оплаті праці сімейних лікарів і їх по­мічників повинна здійснюватися в межах наяв­ного фонду заробітної плати. Стимулювати про­фесійну активність сімейних лікарів і їх помічників передбачено також за допомогою додатко­вих гонорарів, які будуть сплачені за ефектив­ну роботу з первинної і вторинної профілакти­ки найбільш серйозних захворювань. Своє зна­чення вони набувають через причину визна­чального впливу на збільшення витратних ста­тей бюджету охорони здоров'я і негативного впливу в цілому на економіку країни. Із рис. 6 видно, що такими домінуючими захворюван­нями в м. Вознесенськ нині є захворювання серцево-судинної системи (ІХС і артеріальна гіпертонія), хронічні захворювання дихальних шляхів і деякі інші.

Суттєву допомогу у роботі з переогляду крите­ріїв діяльності первинної ланки охорони здоров'я м. Вознесенськ надали сучасні медичні й інформаційні технології. Вони дають змогу закласти до своєї основи якість первинної і вторинної профі­лактики, а також діючих стандартів і рекоменда­цій. Саме такі базові дані й були закладені в осно­ву системи інформаційного забезпечення роботи сімейного лікаря. Тож, у випадку необхідності, можна отримувати на кожного конкретного паці­єнта протокол його спостереження (рис. 7) і за допомогою цього документа порівнювати якість ме­дичної допомоги, що надається, зі стандартами.

В протоколі відображена вся медична допомога, яку сімейний лікар надавав па­цієнту впродовж того або іншого періоду часу з наведенням дат, статистичних діагнозів (відповід­но до МКХ 10), виконаних послуг і призначених медикаментів. У разі необхідності до протоколу можуть бути включені також відомості про витра­ти фонду для кожного конкретного пацієнта.

Важливим результатом використання розпо­ділених медичних баз даних і переводу відно­син сімейних лікарів та їх пацієнтів на договір­ну основу з'явились особи, які користуються послугами державної медицини і не мають від­повідної реєстрації (прописки). Їх кількість виявилася досить значною — 4 тис. або 10% від загальної кількості мешканців м. Вознесенськ. Зрозуміло, що обслуговування цих пацієнтів в умовах, коли на них не сформовано і не виділе­но відповідних фондів, підривають основи фі­нансової дисципліни галузі як на рівні окремо­го регіону, так і держави в цілому. Це питання, без сумніву, надзвичайно актуальне та потребує від вищих органів законодавчої і виконавчої влади швидкого рішення.

Таким чином, слід визнати, що побудована й апробована модель «керованої медичної допо­моги» дійсно має низку безперечних переваг. Основна з них полягає в тому, що модель звільняє від необхідності сліпого копіювання інших, найчастіше, імпортних зразків. Крім того, використання описаної моделі не перед­бачає порушення існуючої системи охорони здоров'я району, яке нав'язують нині окремі «реформатори від охорони здоров'я». І нареш­ті, модель не потребує створення структур, яке б спричинило необґрунтовані і досить значні витрати.

Ці висновки повною мірою відповідні до реко­мендацій експертів ВООЗ, які вважають, що «при економічній нестабільності, фінансовому та системно-ресурсному дефіциті особливо не­безпечне копіювання чужих моделей і тактико-стратегічних підходів до реорганізації». Крім то­го, згідно з їхньою позицією у створенні нових структур та інфраструктури неможливо прово­дити докорінне руйнування вже існуючих струк­тур, оскільки це вимагає досить великих витрат. У реформуванні вітчизняної охорони здоров'я повинен переважати еволюційний шлях, який без порушення структури закладів охорони здо­ров'я району (міста), оптимізує обсяги медичної допомоги населенню, витрати на її надання та поділ функції сімейних лікарів і «вузьких спеці­алістів». Результатом таких поступових кроків неминуче повинні стати якісні, позитивні зміни не тільки функцій, а й структури системи охоро­ни здоров'я регіону, а отже, оптимізація її кадро­вого потенціалу. Запропонований шлях реформ повністю відповідає думці експертів ВООЗ, згідно з якою у реформуванні необхідна «по­етапна трансформація і реструктуризація систе­ми, а не шокова терапія».

Переваги процесу еволюційних змін системи охорони здоров'я ще і в тому, що тільки він дасть змогу «на мар­ші» побудувати су­часну галузеву управ­лінську й інформа­ційну вертикаль. Із її допомогою, володію­чи реальною інфор­мацією, можна буде оперативніше керу­вати ресурсами, про­водити зважену, зба­лансовану політику в питаннях підготовки кадрів тощо.

Інформаційне за­безпечення та керу­вання охороною здоров'я, підняті на якісно ін­ший, більш високий рівень їх проведення, не­одмінно стануть потрібним, хоч і специфічним (медичним) компонентом загальної адмініс­тративної реформи в Україні.

Література

1.    Голунов А. І. Економічні перспективи щодо реформу­вання галузі та використання сучасних технологій в управ­лінні первинною медико-санітарною допомогою // Акту­альні питання подальшого розвитку сімейної медицини в Україні. — К., 2004.

2.    Голунов А., Вишневський В., Коньков А. Інформатизація системи охорони здоров'я // ПЕРСОНАЛ. — 2005. — № 12.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту