головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 2/2006 
Персонал № 2/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Актуалізація проблеми самореалізації особистості в сучасній Україні та можливість залучення релігійного потенціалу

Володимир МАТВЄЄВ,
кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри соціогумані-тарних дисциплін Інституту менеджменту та інформаційних технологій НАН України

Відомо, що інтерес до осо­бистості людини, особливо до розвитку її індивідуальних здібностей значно загострю­ється в кризові або переломні моменти історії, а саме такий момент і переживає нині Ук­раїна, як зрештою й інші краї­ни пострадянського простору. Відсутність цілісної системи самореалізації особистості на державному рівні, на наш пог­ляд, є чинником, що створює досить загрозливу демогра­фічну ситуацію в нашій краї­ні. Кількість населення пос­тійно зменшується. Нас вже не 52 млн, як це було 1993 року. Відповідно за да­ними першого Всеукраїнського перепису населен­ня на 1 вересня 2003 р. в країні проживало вже 48,4 млн осіб. Зниження загальної кількості насе­лення відбувалося і після цього. До 1 січня 2004 р. воно скоротилося на 4,6 млн чоловік. Після безпе­рервного прискорення темпів зниження чисель­ності населення сповільнення почалося лише в 2002-2003 роках. Але всі прогнози і національ­них, і міжнародних фахівців, навіть за найбільш оптимістичним сценарієм, передбачають збіль­шення народжуваності максимум до 1,5 дитини на одну жінку, хоча для простого відтворення потріб­но 2,2 [1]. Крім того, тут треба враховувати, що се­ред народжених дітей лише від 9 до 11% є цілком здоровими, інші ж народжуються з певними патологіями і частина з них поповнить кількість інва­лідів, яких і так у країні майже 2,8 млн осіб. Якщо ж сюди додати хворих на СНІД, а їх за неофіцій­ними даними вже понад 400 тис, то навіть не бе­ручи до уваги кількість алкоголіків, наркоманів, злочинців, бомжів, повій, маємо досить безрадісну картину занепаду нації. Як указує В. Комов, посилаючись на експертів із цього питання, через 10-15 років в Україні з того населення, що є, зали­шиться 20 млн осіб, із них — 50% пенсіонерів та ін­валідів, а з 10 млн працездатних — 3 млн мусуль­ман, які будуть іммігрувати в нашу країну, і 7 млн українців та росіян разом із дітьми. Після цього за одне-два десятиліття українці будуть повністю асимільовані [2].

Звичайно, наша держава не стоїть осторонь цих процесів. Нещодавно Кабінет Міністрів прийняв концепцію демографічного розвитку України на 2005-2015 рр., яка відображає в основному еконо­мічні засади покращання цієї ситуації. Проте лише за допомогою економічних стимулів не можна вип­равити ситуацію. Так само не вирішить повністю цю проблему і покращання стану охорони здоров'я. За міжнародними стандартами воно тільки на 30% впливає на кількість довгожителів у тій чи іншій країні. Проблема — і в цьому позиція лікарів збіга­ється з позицією демографічних експертів — поля­гає в тому що нині в нашій країні культура здоро­вого способу життя переживає, так би мовити, не найкращі часи [3]. Здоровий спосіб життя є тільки підвалиною самореалізації людини, а нагальною проблемою в нашому суспільстві — філософське осмислення проблеми її розвитку.

Інтерес до людини як об'єкта дослідження спри­чинений, мабуть, ще однією причиною. Захоплен­ня науково-технічним прогресом, який переклав на плечі машин деякі фізичні і навіть інтелекту­альні завдання, виконання яких потребувало від людини розвитку її вмінь, здібностей, можливос­тей, на певний час витіснило вдосконалення осо­бистості на задній план.

Унаслідок технічного розвитку цивілізації лю­дина передає техніці свої особисті психофiзiоло­гiчнi якостi. Така тенденція призводить до зрос­тання вiдчуженостi людини вiд природи, оскільки встановлення над останньою влади технократії посилює опосередкованість спілкування i навіть створює ілюзію можливості ігнорувати природні та космічні закони, поширюючи серед населення психологію споживацтва. Як влучно підкреслює В. Г. Лук'янець: «Завдяки домінуванню в культурі просвітницької концепції еволюціонізму носій ці­єї культури начебто “безпричинно” усвідомив себе кульмінацією, вінцем, остаточною метою глобаль­ної еволюції. Переповнена гордістю за те, що вся попередня еволюція матерії прагнула до неї як свого фіналу, людина Модерну уявила себе своє­рідним нетлінним онтологічним “діамантом”. А це і є “світоглядна манія величності” найбільш яскраво виражена.

На жаль, після завершення епохи Модерну ця “світоглядна манія величності” не відійшла в не­буття. Людина наступної (тобто постмодерної) епохи бажала “жити зручно, зручніше, ще зруч­ніше”. Індустрія реклами, ЗМІ і PR-технології розпалили прагнення до безмежного вдоскона­лення зручностей, яке витіснило віру в Бога. Бог як найвища мета для людини постмодерної епо­хи помер. Якщо він все ще існує для людини спо­живацької цивілізації, то лише як гарант щоразу більших і більших матеріальних благ і комфор­ту» [4]. Неконтрольований розвиток НТР неми­нуче повинен був призвести i власне призвів до глобальних проблем, що загрожують перерости в глобальну катастрофу. «В умовах зростаючої нестабільності, відносно малі флуктуації антро­погенної діяльності здатні запускати в еволюціо­нуючому середовищі довготермінові руйнівні процеси, наслідки яких є непорівняно страшні­шими, ніж глобальні катастрофи сучасної епо­хи. На думку аналітиків постмодерну, саме такі катастрофічні процеси відправили в небуття по­передні планетарні цивілізації Всесвіту, які увійшли в технологічну фазу еволюції значно далі, ніж наша. І оскільки те саме сталося зі всі­ма планетарними цивілізаціями Всесвіту, сучас­ний Космос виявився німим. Термін “Silentium Universi» означає саме таку ситуацію в космосі» [4, с 13].

Ще зовсім недавно основним критерієм розвит­ку людства визнавали досягнення максимальних обсягів виробництва матеріальних благ і послуг, а вже в 80-х роках ХХ ст. була розроблена концеп­ція людського розвитку, яка пропонує зовсім інші пріоритети. Ця концепція стала основою першої в ООН Доповіді про світовий людський розвиток 1990 року (ці доповіді нині є щорічними). Люд­ський розвиток визначають як процес зростання людських можливостей — людина має прожити довге життя, не хворіти, бути освіченою, користу­ватися політичними та економічними свободами, правами, суспільною повагою до особистості. Ос­новною метою розвитку визначають стабільне зростання якості життя всього населення. Пріори­тети, закладені в концепції, протидіють невтрим­ній гонці за зростанням виробництва ВВП і спо­живання, сприяють становленню бережного став­лення до природи, відновленню навколишнього середовища. Людський розвиток, що має на меті забезпечити достойне життя для всіх людей, спри­яє подоланню бідності, а отже, зниженню нерів­ності, становленню і розвитку демократії, збере­женню соціальної та політичної стабільності в суспільстві. Водночас у концепції вказано, що ви­сокий економічний рівень розвитку не є обов'яз­ковою передумовою демократії, рівності чоловіків та жінок, збереження та розвитку культурної спадщини. Він не гарантує правопорядку та соці­альної злагоди. Звідси логічно випливає, що людство потребує цілісної системи розвитку не лише суспільства, а й індивідуальних здібностей людини. Розвиток суспільства й індивідуальний розвиток кожної особи можна зіставити як за­гальне до конкретного, і вони взаємообумовлені, взаємовизначальні і взаємодоповнюючі.

Іншими словами, стає щоразу очевиднішим, що безупинне вдосконалення техніки вимагає такого ж вдосконалення від сучасної людини. Людська діяльність стає дедалі складнішою і вимагає ви­щого інтелектуального і фізичного потенціалу, максимальної адаптивності, здатності швидко оці­нювати ситуацію, вміння ефективно оперувати постійно зростаючим обсягом інформації, швидко і відповідально приймати рішення.

Завданням науки в усі часи було також створен­ня адекватної картини світу, яка б орієнтувала людину у повсякденній життєдіяльності та в по­шуках способів її духовного, морального та фізич­ного самовдосконалення. Крім того, треба врахо­вувати той факт, що новітні відкриття, які форму­ють сучасну картину світу, для свого осягнення вимагають зовсім іншого гносеологічного підходу, ніж у попередні епохи, — у центрі перебувала людина в усій її повноті зв'язків з Природою, Сус­пільством, Космосом.

За час існування науки, різні її галузі так чи інакше торкалися проблеми вивчення людини. Кожна конкретна наука трактувала людину зі сво­єї позиції, пропонувала свої моделі людини. Людство завжди мало потребу осягнути людину як багатогранну цілісність, але вирішення цієї проблеми найчастіше було прерогативою містико-релігійних систем (наскільки близькими до істи­ни були ці системи — це вже інше питання). Для науки ця проблема залишилась не вирішеною й до­тепер, процес формування інтегративно-цілісної концепції людини поки що далекий від завершен­ня, і це особливо гостро відчувається саме нині. Отже, узгодження проблеми розвитку суспільства і проблеми розвитку людини, або проблемою са-мореалізації нині є кардинальною проблемою су­часності, яка потребує ґрунтовного вивчення.

Упродовж розвитку людства, особливо від по­чатку ХХ ст. маємо різноманітні спроби створен­ня наукового інтегративного людинознавства. Можна згадати філософську антропологію М. Шелера і Тейяра де Шардена. У сучасній росій­ській науці слушні роботи Б. Г. Ананьєва й І. Т. Фролова. В українській філософії на засадах світоглядно-антропологічної школи В. Шинкару-ка маємо екзистенційну антропологію (В. Бичко, B. Табачковський). У контексті ідеї розвитку лю­дини особливо важливим є проект метаантропології Н. Хамітова [5]. У дослідженні проблеми самореалізації особистості актуальні засадничі пра­ці українських учених В. Андрущенка, М. Булато­ва, Л. Губерського, А. Єрмоленка, С. Кримського, А. Лоя, М. Михальченка, І. Надольного, В. Табачковського, Г. Шалашенка [6] та ін. Методологічно слушні роботи таких вітчизняних авторів: Л. Гар­маш, А. Єфремов, Є. Іваненко, В. Коцюбинський, C. Крилова, І. Мартинюк, М. Михайлов, В. Муляр, Т. Нечипоренко, Б. Паригін, О. Рубан, Л. Сохань, В. Тихонович, З. Файнбург, А. Чаплигін, І. Чорноморденко, О. Шишкін та ін., які останнім часом безпосередньо торкаються проблеми самореалізації людини. З'явилися підручники та по­сібники з людинознавства і проблем розвитку лю­дини [7], чимало цікавої інформації містять звіти ПРООН [8].

Ще недавно самореалізацію особистості розгля­дали майже виключно в соціальному аспекті через працю та колектив, що, звичайно, звужувало спектр досліджень. Це дає підстави говорити про актуальність і недостатню опрацьованість у сучас­ній вітчизняній науці цієї гострої проблеми.

Необхідно також провести детальніший аналіз чинників, що впливають на процес самореалізації (біологічні, екологічні, мовні та ін.) і пов'язані з внутрішнім світом людини. Логічно в цьому руслі розглянути ціннісні орієнтації людини на початку ХХІ століття. Важливою умовою розвитку люди­ни, її самореалізації є суспільна узгодженість, до­сягнення якої неможливе без морального зростан­ня людства.

Слід пам'ятати, що розробка проблеми самореа­лізації в Україні повинна бути зорієнтованою на національний характер. Тому потрібно досліджу­вати національне духовно-культурне відродження в контексті історичного досвіду, теорію генезису української нації, які виховують національну гід­ність, свідомість та високі моральні ідеали.

Науково-теоретичне вивчення цих проблем не­одмінно повинно бути підпорядкованим ціле­спрямованому втіленню в життя української ідеї державотворення, національної консолідації на­роду України і національної злагоди як провідних ідейних домінант цивілізованого розвитку сус­пільства.

Ця наукова діяльність також повинна бути спрямована на відродження, збереження та зміц­нення традицій українського народу, на подолан­ня комплексу меншовартості й існуючого ідеоло­гічного вакууму, на згуртування, об'єднання лю­дей, досягнення єдності поколінь, етносів, націй і народностей, які проживають в країні та є її пов­ноправними суб'єктами. Вона також повинна формувати повагу до людини, людства, народу, нації і держави, культури і моралі, повагу до бать­ків, до сім'ї і громадян, влади і народних святинь. Такі дослідження необхідно базувати на системі знань про сутність людини, природи, суспільства, їх спосіб існування, про закономірності, тенденції та перспективи соціального поступу людства зага­лом і українського суспільства зокрема, на виз­нанні цінності кожної людини, свободи її індиві­дуального вибору, захисту права особистості на власний спосіб самореалізації за умови її соціаль­ної та етичної значущості.

Світоглядно-філософські науки, зокрема філо­софська антропологія, філософія культури, філо­софія науки, філософія політики, філософія права тощо, утворюють базу для вивчення проблеми са­мореалізації, оскільки саме ці науки дають можли­вість оволодіти фундаментальними знаннями про навколишній світ, природу, довкілля. Всесвіт, ос­новні закономірності взаємодії людини і природи, взаємозв'язок природних і соціальних чинників формують культуру екологічного мислення та по­ведінки особистості; вчать правильно розуміти динаміку народонаселення; дають знання про принципи, засоби та форми сучасного світового економічного порядку і стратегії розвитку вироб­ництва та господарювання, дбайливого ставлення до природних і соціальних ресурсів.

Необхідним аспектом висвітлення проблеми са­мореалізації є також використання психолого-пе-дагогічної системи знань про духовне і психічне життя людини та суспільства, розвиток і вдоско­налення психологічних якостей людини як суб'єкта соціальної дії за допомогою різних видів психотренінгу для ефективного застосування їх у процесі практичної життєдіяльності і у різних сферах суспільного, і в індивідуальному житті лю­дини. Сюди ж належить набуття системи знань та навичок, що забезпечують здоровий спосіб життя і спрямовані на зміцнення здоров'я особистості в суспільстві.

У нинішню епоху плюралізму наука не є єдиною системою знань, яка претендує на абсолютну істи­ну — існують також інші системи знань, насампе­ред релігія. Тому актуальним виявляється дослід­ження проблеми самореалізації з позиції науки са­ме в релігійній сфері, причому у різних релігійних системах Сходу і Заходу. На доцільність такого підходу вказує поширення східної культури, яка пропонує різноманітні системи духовного, психіч­ного і фізичного самовдосконалення. Про це свід­чить кількість відповідної літератури на нашому книжковому ринку, який досить чутливо реагує на запит потенційних покупців.

Східні і неосхідні релігії, які за останні десяти­ліття стали популярними на терені західної циві­лізації, приваблюють глибоким філософським змістом, а його, як правило, передано не лише в суто релігійних, а й у наукових термінах. Іншою причиною поширення східних релігійно-філософ­ських систем є прагнення багатьох їх прихильни­ків за допомогою медитативної практики, яку ви­користовують ці системи, осягнути цілісність та сутність світобудови, навчитися по-новому, гар­монійніше будувати свої відносини з оточуючим світом, а також спроба перевести вирішення своїх проблем з формально-логічного на інтуїтивно-ев­ристичний рівень.

Характерною особливістю східних, насамперед індійських релігійно-філософських систем є те, що для пізнання найвищих істин застосовували йогічну практику. Так, із шести основних даршан індійської філософії йогічною практикою не пос­луговувалася лише матеріалістична філософія ло-каятів (чарваків). Ця йогічно-медитативна прак­тика була призначена для вдосконалення людини фізично, психологічно, інтелектуально, морально та духовно. Її застосування настільки кардиналь­но змінювало людину, що це створювало підстави для деяких східних та неоорієнталістських куль­тів говорити про створення нової людини.

Щоправда, ця ідея не є чимось оригінальним або протилежним до християнства. Останнє завжди пропонувало саме цю ідею — створення нової людини, розкриття її богоподібної суті. Але, на жаль, у процесі еволюції через певні причини ідея була значною мірою деформована і задогматизована, хоча зберегла свою життєдайну потенцію. Пока­зовим є той факт, що свого часу в русі контркуль-тури, який почався в 60-ті роки ХХ ст., коли мо­лоді бунтівники, діти науково-технічної інтелі­генції, виступали проти традиційних цінностей капіталістичного суспільства, після першої хвилі захоплення Сходом біблійна тематика і сам образ Ісуса Христа також набули значної популярності. На початку 70-х років так званий «Ісусів рух» став помітним явищем суспільно-політичного і культурно-духовного життя Заходу. На нашу думку, інтерес до образу Ісуса значною мірою можна пояснити тим, що після захоплення схід­ними релігійними системами з розвинутими ме­дитативними практиками, молоді бунтівники змогли поглянути на образ Христа крізь призму містико-духовного досвіду, глибше сприйняти євангельські істини.

Порівняння релігійної культури Сходу і Заходу є доцільним і актуальним також через наявність інтеграційних процесів у сучасному світі. Вели­кий англійський письменник Р. Кіплінг століття тому міг сказати: «Схід є Схід, Захід є Захід і вони ніколи не зустрінуться», проте сучасна ситуація спростовує ці слова. Від другої половини ХХ ст. починається інтенсивний обмін культурним над­банням між Сходом і Заходом. А. Тойнбі в роботі «Осягнення історії» вказує на те, що до певного часу культури розвивалися окремо, а нині тво­риться єдиний тип культури. Отже, досить акту­альною виявилася спроба провести порівняльний аналіз між християнською релігією, яка існує на території нашої країни вже понад тисячу років та, наприклад, популярним індійським культом крішнаїзмом, який з'явився на території України близько тридцяти років тому щоб знайти можли­ві аспекти толерантного діалогу (як цього вимагає сучасна культура, вона з моностилістичної, актив­но перетворюється на полістилістичну).

Виникнення такого спочатку дещо спонтанного діалогу між християнською та східною культура­ми спричинило реакцію офіційно-адміністратив­них структур християнських церков. І якщо пра­вослав'я неохоче йде на діалог з неоорієнталіст-ськими культами, то католицька церква зайняла гнучкішу позицію. В енцикліці покійного Папи римського Івана Павла ІІ «Fides et ratio», яку мас-медіа охрестили його духовним заповітом, пору­шені дуже важливі проблеми, зокрема проблема інкультурації: «Наше покоління стикається з проблемами, які доводилося вирішувати Церкві в перші віки її існування» (Гл. VI, 72). Очевидно, ці слова потрібно розуміти так. Сьогодні християнські місіонери, ведучи проповідницьку діяльність у країнах світу, де християнство не є домінуючою релігією, використовують принципи мирного діа­логу, переконуючи своїх опонентів силою віри та розуму. Надзвичайно важливим аспектом їхньої діяльності стає саме інкультурація християнства, тобто запровадження віри Христової через специ­фіку тієї чи іншої національної культури. Папа римський зазначав: «Те, що євангелізація спочат­ку зустріла на своєму шляху грецьку філософію, не означає, що не слід звертатися до інших шкіл мислення» (Гл. VI, 72). Він пропонував обрати експериментальною базою саме Індію з її потуж­ною релігійно-філософською базою. Це й не див­но, оскільки нині ця країна за багатьма параметра­ми входить до п'ятірки найбільш розвинутих дер­жав світу. Не останню роль у цьому відіграє її ду­ховна культура, а саме: надбання в напрямку само-реалізації особистості. Діалог між нашими культу­рами сприятиме, крім іншого, кращому осягненню глибин християнської традиції.

Література

1.    Лібанова Е. Демографічний колапс // Урядовий кур'єр. — 2004. — 2 березня.

2.    Комов В. Чому нас стає менше // День, — 2004. — 17 січня. — № 6.

3.   Демографічний рух // День. — 2004. — 12 жовтня.

4.    Лукьянец В. С. Наукоемкое будущее. Философия нанотехнологии. Загадка Silentium Universi // Практична філософія. — 2003. — № 3.

5.    Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. — К.: Ника-Центр, М.: Ин-т общегу­манитарных исследований, 2002.

6.   Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура, ідеологія, особистість. — К.: Знання України,
2002; Колізії антропологічного розмислу / В. Табачковський, Г. Шалашенко, Н. Хамітов та ін. — К., Вид-во ПАРА-ПАН, 2002.

7.    Людина і світ: (Л. В. Губерський, А. О. Приятельчук, В. П. Андрущенко та ін.). — К.: Український Центр духов­ної культури, 1999; Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Іс­торія філософії. Проблема людини та її меж. — К.: Нау­кова думка. 2002; Арцішевський Р. А. Світ і людина. Під­ручник для 8 класу. — К., 1992 та ін.

8.    Див.: «Україна. Національний звіт з людського роз­витку — 2001 р. Сила суспільної взаємодії»; «Людський розвиток регіонів України: методичні оцінки та сучас­ний стан — 2002 р.»; «Україна. Звіт з людського розвит­ку— 2003 р. Сила децентралізації»; «Доклад о разви­тии человека за 2003 год. Цели в области развития, сформулированные в Декларации тысячелетия: меж­государственная договоренность об избавлении че­ловечества от нищеты // ПРООН. — Минск: Юнипак, 2003.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту