головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 2/2006 
Персонал № 2/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Прочистка канализации днепр срочно работа сантехник прочистка канализации.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Інститут факторингу в умовах переходу до економічного зростання

Сергій БИКОНЯ,
Інститут економічного прогнозування НАН України

Для створення конкурентоспроможної економіки най­важливішим завданням нині є модернізація виробничо­го потенціалу. Інвестиції в основні фонди мають вклада­тися переважно власними коштами. Реалізацію цього в реальному секторі економіки багато в чому стримує хро­нічний дефіцит оборотних коштів. Їх відсутність у ви­робничому секторі призводить до значного відставання технологій, що, в свою чергу, знижує конкурентоспро­можність вітчизняних підприємств. У такому замкнено­му колі страждають і бізнес, і суспільство.

Як вийти з цього порочного кола, яку роль у цьому має відіграти держава? З позиції ліберально-економічної те­орії, державним органам влади пропонують лише спос­терігати за тим, як відходять із ринку ті, хто не зміг знай­ти необхідних засобів для розвитку. Ми вважаємо, що така позиція є хибною, вона завдає збитків суспільству. Держава повинна допомогти підприємствам реального сектору зміцнити становище на ринку і вийти на траєк­торію економічного зростання. Проте дані табл. 1 свід­чать, що нині підприємства у своїй діяльності більше покладаються на власні кошти.

Таблиця 1

Обсяги інвестицій в основний капітал [1, c. 96]

 

1998 р.

1999 р.

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

Всього (у фактичних цінах), млн грн

13958,2

17552,1

23629,5

32573,1

37177,9

51011,2

темп приросту до попереднього року, %

6,1

0,4

14,4

20,8

8,9

31,3

Порівняно з 1997 р. капіталовкладення за 2003 р. були вищими на 110,3%, а їх частка у ВВП збільшилася на 6,0 відсоткових пункти, досягнувши 19,3%. Однак обсяг ін­вестицій в основний капітал за 2003 р. становив при цьо­му лише 43,5% від їх обсягу за 1990 рік.

Як і в минулі роки, основним джерелом інвестицій в основний капітал є власні кошти підприємств та органі­зацій, якими в 2003 р. освоєно 61,4% усіх капіталовкла­день. Водночас частка цих коштів у загальному обсязі ін­вестицій зменшилася порівняно з 2000 р. на 7,25 відсот­кових пункти. Натомість до 8,2% зросла питома вага ка­піталовкладень, освоєних кредитами банків та інших по­зик (проти 1,7% у 2000 р.).

Уперше за останні чотири роки дещо підви­щилася частка капіталовкладень із державно­го бюджету і в 2004 р. становила 7,0% від загаль­ного обсягу освоєння (проти 5,1% у 2000 р.). Та­ким чином освоєно 3569,8 млн грн інвестицій в основний капітал.

Майже незмінною впродовж останніх років є частка капітальних вкладень із місцевих бюджетів, яка коливається в межах 3–4% за­гального обсягу освоєння інвестицій.

Питома вага вкладень, за рахунок коштів іноземних інвесторів, у загальному обсязі ін­вестицій в основний капітал становила лише 5,5% усіх обсягів. Кошти держави, які були на­дані з державного бюджету для освоєння ос­новного капіталу, в цілому були спрямовані на підтримку конкурентоспроможних та ефек­тивних виробництв. Але, за умови ще слабко­го бюджету, цих заходів недостатньо для того, щоб розпочати докорінну зміну виробничого потенціалу країни, її структури. За розрахун­ками спеціалістів, інвестиції в основний капі­тал країни щороку мають становити 5–7 млрд дол. США.

Очевидно, нині настав час, коли важливою складовою промислової політики повинна бути активна участь держави у створенні ринко­вих інститутів, що забезпечать економічне зростання. Особливо слід підкреслити, що до числа таких структур необхідно включити і фінансово-кредитні інститути. На перший погляд така пропозиція не зовсім доречна, ос­кільки фінансовий сектор в Україні в цілому вже склався, він має потенціал, який дає змогу вирішувати проблеми, що стоять перед реаль­ним сектором економіки. Наприклад, банки, які працюють із підприємствами промисло­вості, для розв'язання першочергових проб­лем можуть надати досить широку номенкла­туру послуг: просте короткотермінове креди­тування, кредитну лінію, яка дає можливість економити на процентних платежах, вексель­ний кредит із вигідною процентною ставкою, овердрафтне кредитування, форфейтингове кредитування, короткотермінове кредитуван­ня в іноземній валюті, довготермінове інвести­ційне кредитування.

Практика переконує, що вказані вище фі­нансово-кредитні інструменти не можуть за­довольнити потреби підприємств у забезпе­ченні регулярних платежів на довгостроковій основі.  Виникає необхідність створити інші функціональні системи забезпечення ефек­тивного відтворення в промисловості. Така система, на наш погляд, має бути побудована на інституті факторингу, який є формою інтег­рування банківських операцій. Вони найбільш пристосовані до сучасних процесів розвитку економіки. Це дуже ризикований, але високо­прибутковий бізнес і ефективне знаряддя фі­нансового маркетингу.

Таблиця 2

Дебіторська та кредиторська заборгованість на кінець звітного періоду (млрд грн) [2, c. 258]

 

1994 р.

1995 р.

1996 р.

1997 р.

1998 р.

1999 р.

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

Дебіторська заборгованість. Всього

5,1

22,9

51,4

77,2

107,9

170,3

185,3

220,3

239,8

274,5

Кредиторська заборгованість. Всього

7,6

32,4

76,8

107,7

153,6

229,2

258,4

282,4

302,7

344,9

Факторинг — це придбання права на стягу­вання боргів, на перепродаж товарів і послуг з наступним отриманням платежів за них. Як правило, мова йде про короткострокові вимо­ги. Іншими словами, інститут факторингу є різновидом посередницької діяльності, при якій фірма-посередник за певну плату отри­мує від підприємства право стягувати і класти на її рахунок належну йому суму грошей від покупців (право інкасувати дебіторську забор­гованість).

Фінансові інститути, які надають факторин­гові послуги, називаються фактор-фірмами, їх створюють потужні банки (або самі банки ви­конують функції фактор-фірм), що забезпечує високу надійність факторингових угод і міні­мальні витрати для клієнтів. У різних країнах розгалужену мережу спеціалізованих філіалів для факторингового обслуговування підпри­ємств створили транснаціональні корпорації.

Дані табл. 2 свідчать про те, що заборгова­ність підприємств в нашій країні постійно зростає, а тому існує потреба активізувати банківські операції, спрямовані на зменшення обсягів заборгованості.

Посередник (банк) кредитує капітал клієн­та й бере на себе його кредитний і валютний ризики. Перевага цих дій полягає в тому, що питання про оплату вимоги платником пов­ністю виключається зі сфери уваги постачаль­ника. На цьому етапі факторингове обслуго­вування в нашій країні розвинуто недостатньо через відсутність економічного аналізу розрахунку, дієвого контролю за якістю обс­луговування, слабку базу, нестачу наукової, довідкової літератури та практичного досвіду проведення факторингу. У 60-х роках ХХ ст. факторингові операції почали поступово ви­тісняти комерційний кредит на основі вексе­лів. Особливо швидко факторинг розвивався у 80-х роках, коли за 10 років оборот за ним зріс в Італії в 74 рази, в Іспанії — в 14, Вели­кобританії та Франції — в 7,5 раза. В Україні факторинг уперше був затверджений у ново­му Цивільному кодексі.

Право банків на цей вид діяльності (прид­бання права вимоги від третіх осіб виконувати зобов'язання в грошовій формі) зафіксовано в Законі «Про банки і банківську діяльність в Україні». Використання факторингу на прак­тиці ще у 1988 р. розпочав Промбудбанк СРСР. Як експеримент він створив факторингові відділи і почав проводити операції. Зго­дом до нього приєднались інші комерційні банки.

Проте перший досвід факторингу був не зовсім вдалим і виявив низку проблем: банків­ські операції дисконтування платіжних вимог фактично майже не мали нічого спільного з повноцінним факторинговим обслуговуван­ням. Недостатньо уваги приділялося залучен­ню засобів під факторинг; аналіз структури за­собів, використаних за факторингом, виявив їх нераціональне розміщення. Практика фак­торингових операцій українських банків пере­конала, що необхідно формувати резервний

фонд  для забезпечення зобов'язань перед клієнтами і покриття можли­вих збитків за опе­раціями.

Необхідно зазна­чити переваги ви­користання факто­рингових операцій:

 розв'язання проб­лем грошових пото­ків, поповнення обо­ротних засобів на підприємстві за до­помогою операцій факторингу;

фінансування без спеціальних вимог до за­безпечення: банк страхує свій ризик, контро­люючи потоки дебіторської заборгованості клієнтів. На підставі обсягу і характеру таких потоків він приймає рішення про розмір та умови фінансування;


•   прямий зв'язок кредитування з обсягом продажу. Факторинг є гнучкою формою фі­нансування, оскільки фондування клієнта здійснюється пропорційно обсягу його прода­жу, що зменшує ризик недовиробництва і пе­ревиробництва;

•  звільнення підприємств від виконання не­ властивих функцій: факторинг звільняє ком­панії від необхідності самостійно вести рахун­ки партнерів і здійснювати кредитний кон­троль за погашеною заборгованістю, а самі
підприємства зосереджують увагу на веденні власного бізнесу

Перед банками, які займаються впровад­женням факторингових операцій в практику своєї комерційної діяльності, постане питан­ня: наскільки ефективним буде проведення операцій факторингу у відношенні до торго­вого обороту того чи іншого клієнта. З одно­го боку факторинг, намагаючись звести ри­зик до мінімуму, зацікавлений працювати з клієнтами, які мають стійке фінансове стано­вище та здійснюють відносно невеликі пос­тавки, з іншого — він вимушений працювати з крупними клієнтами й обслуговувати вели­кі торгові обороти, щоб збільшити доход-ність свого бізнесу. На перетині таких різно-спрямованих критеріїв факторинг здійснює підбір своєї клієнтури. Виконуючи факто­рингові операції, банк збирає плату з клієнта (постачальника), яка складається з двох еле­ментів:

•  плата за управління, ведення обліку, стра­хування від появи сумнівних угод тощо. Роз­мір плати визначають як відсоток від річного обороту постачальника. У більшості країн він коливається в межах від 0,5 до 3%. За наяв­ності регресу робиться скидка на 0,2–0,5%. Плата за облік (дисконтування) рахунків--фактур становить 0,1–1% річного обороту постачальника;

•   плата за облікові операції здійснюється банком у сумі засобів, які надано постачаль­нику довгостроково. Вартість зовнішньотор­ гового факторингу вища від внутрішнього, ос­кільки витрати компаній за межами своєї кра­їни значно вищі, а розмір плати залежить від країни-імпортера.

Банк може взяти на себе зобов'язання ви­конувати низку операцій і послуг, пов'язаних із розрахунками й основною господарсько-фінансовою діяльністю клієнта: вести пов­ний бухгалтерський облік дебіторської заборгованості, консультувати з питань органі­зації розрахунків, укладати господарські уго­ди, сприяти своєчасному отриманню платежів, інформувати про ринки збуту, ціни на товари, платоспроможність майбутніх по­купців, надавати транспортні, складські, страхові, рекламні та інші послуги. За цих умов факторинг стає універсальною систе­мою фінансового обслуговування клієнтів — конвенційний факторинг. Це дає змогу роз­ширити клієнтуру банку, посилити зв'язок із нею, збільшити прибуток банку завдяки розширенню операцій.

За рівнем ризику можна виділити факто­ринг із правом регресу і без нього. Перший передбачає право факторингового відділу по­вернути клієнту придбані у нього боргові зо­бов'язання, якщо платник відмовляється від сплати. Отже, ця форма факторингу передба­чає ризик неплатежу, тобто погашення креди­ту клієнту.

Факторинг без права регресу банк пов­ністю бере на себе ризик неплатежу з боку платника, якщо зобов'язання були розгляну­ті в процесі попередньої аналітичної роботи і включені в угоду. Витрати факторингового відділу не обмежені сумою раніше сплаче­них боргових зобов'язань, — вони зростають на величину витрат на захист інтересів під­розділу, а також на суму недоотриманого прибутку через витрати на погашення кре­дитів.

У проведенні операції дисконтування ра-хунків-фактури банк просто кредитує клієнта на основі пред'явлених копій рахунків-факту-ри, митних декларацій та інших документів, які підтверджують факт здійснення відванта­ження і не потребують від постачальника пос­тупки дебіторської заборгованості або пові­домлення дебітора про характер проведеного фінансування. Постачальник сам бере на себе весь ризик непогашення заборгованості дебі­тора, а також здійснює адміністрування та ін­касування заборгованості.

Факторинг без фінансування (інкасовий факторинг). Цей вид факторингу прямо про­тилежний операції дисконтування рахунку-фактури. Банк здійснює контроль за погашен­ням заборгованості, інкасує виручку, яка пос­тупає, бере на себе ризик непогашення зо­бов'язань дебітора, але не виконує основну функцію факторингу: фінансування клієнта проти поступки дебіторської заборгованості. Таким чином, беручи на себе ризик, банк не отримує ніякого забезпечення. Доходи банку в такому випадку — це сума комісії, яку вста­новлюють як відсотки від сум рахунків-фак-тури, проведених через факторингове обслу­говування.

Вже у середині 90-х років українські комер­ційні банки виявили інтерес до факторинго­вих операцій. Частина великих українських банків вступила в міжнародні факторингові асоціації, які сприяють розвитку факторингу і дають змогу розширити міжнародні контак­ти банків із потужними факторинговими компаніями.

Використання факторингу забезпечує сторонам, які беруть участь в угоді купівлі-продажу низку переваг: відтермінування платежу, яке знімає протиріччя між поста­чальником і покупцем; зменшення втрат через неповернення або затримку платежу одним із покупців, оскільки, якщо кіль­кість покупців значна, то сума неплатежу відносно невелика порівняно з загальною сумою кредиту. Третю перевагу забезпечує факторинг, який не передбачає конкретних термінів повернення кредиту, тому що тер­мін реалізації товару не залежить від клієн­та. Четверта перевага — отримання на су­часному ринку учасниками угоди додатко­вих конкурентних переваг: крім надання кредитів, банк може страхувати ризики, працювати з дебіторами, забезпечувати ін­формаційно-аналітичне обслуговування, зокрема визначати ліміти відвантаження товару, контролювати своєчасність його сплати, надавати клієнту звіти про стан де­біторської заборгованості, рекомендації щодо політики збуту і т. ін.

Практичний досвід роботи за кордоном і в нашій країні свідчить про те, що, як би швид­ко не розвивалися виробничі підприємства, які використовують факторингові послуги, вони ніколи не зіткнуться з дефіцитом обо­ротних засобів і нестачею людських ресур­сів, які займатимуться обслуговуванням де­біторської заборгованості. Факторинг є ефективним інструментом залучення необ­хідних для розвитку фінансових засобів; він не вимагає заставного забезпечення або кре­дитної історії, — необхідна лише історія ро­боти з дебіторами. Факторинг вигідний не тільки постачальникам, а й покупцям. Без сумніву, виграє і кредитна організація, ос­кільки разом зі збільшенням оборотів прямо пропорційно збільшуються обсяги факто­рингового фінансування. Такої динаміки не має жодне кредитування.

В Україні факторинг поки що не розгля­дають як самостійну сферу діяльності. Бан­ки надають перевагу факторингу як послу­зі, лише розширюючи асортимент кредит­них продуктів. Спеціалізованих факторингових компаній на ринку практично не іс­нує.

В нашій країні склалася ситуація, за якої представлений фінансовий інструмент, який займає пристойне місце в світовій еко­номіці, не розвивається. Потрібні умови на­самперед інституційного характеру, які б прискорили процес формування і діяль­ності факторингових структур, адже, якщо бізнес не бажає вкладати гроші або робити ризикові витрати, потрібні зусилля держа­ви. Тому ми вважаємо, що найдоцільнішим підходом у такій ситуації буде створення са­мостійних факторингових структур, серед засновників яких повинна бути держава. Ученим необхідно поглибити вивчення цьо­го перспективного виду послуг в країнах із перехідною економікою.

Література

1.     Моніторинг макроекономічних та галузевих показників. Випуск 4 (48). — 2004. — Квітень.

2.     Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє станови­ще України в 2003 році». — К.: Держкомстат Укра­їни, 2004.

3.     Архієреєв С. І. Трансакційний сектор еконо­міки України. — X.: ХФ НІСД, 2003.

4.     Економіка України: стратегія і політика дов­гострокового розвитку /За ред. акад. НАН Украї­ни В. М. Гейця. — К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003.

5.     Савлук М. Довіра населення як чинник ефек­тивної банківської діяльності // Вісник НБУ — 2003. — № 8.

6.     Коропецкий И. С Сектор трансакций в сов­ременной Украине // Економіка України. —1997. — № 7.

7.     Природа фірми: походження, еволюція і роз­виток / За ред. О. Е. Вільямсона, С. Дж. Вінтера. — К.: А. С. К., 2002.

8.     Вільямсон Олівер Е. Економічні інституції капі­талізму: фірми, маркетинг, укладання контрак­тів. — К.: Вид-во «Артек», 2001.

9.     Аlchіаn А. Development; of Economic Theory and Antitrust: А View from the Theory Firm // Journal of Institutional and Theoretical Economics. — 1991. — Vol. 147. — № 1.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту