РУБРИКИ |
|
№ 2/2006 | |
архів номерів
|
Парламентаризм — велика брехня нашого часуМикола СЕНЧЕНКО Парламентський режим, втім, Густав Лебон. Суть парламентаризмуДемократія сучасного Заходу є супутницею лібералізму, який узагалі немислимий без неї. Саме вона становить той ґрунт, із якого виростає ця чума. Її найбрудніший зовнішній вияв — парламентаризм. Ідея, яка полягає в тому, що будь-яка влада належить народу і має підґрунтя у волі народній, усталена з кінця ХVІІІ століття, стала підвалиною парламентаризму. У праці «Велика брехня нашого часу» К. П. Побєдоносцев (1827-1907 рр.) пише, що з часів французької революції «випливає теорія парламентаризму, яка й досі вводить в оману безліч так званої інтелігенції та проникла, на лихо, в російські безумні голови. Вона продовжує триматися в умах із затятістю вузького фанатизму, хоча брехня її з кожним днем викривається все виразніше перед цілим світом». Це написано сто років тому. Проте сьогодні ми бачимо, що парламентаризм широко впроваджується на пост-соціалістичному просторі та видається за єдино правильне вирішення державного устрою в умовах ліберальної демократії та ринкової економіки. У чому ж полягає суть теорії парламентаризму? Коротко К. П. Побєдоносцев так характеризує парламентаризм: «Вважається, що весь народ на народних зібраннях творить свої закони, обирає посадових осіб, отже, виявляє безпосередньо свою волю та пускає її в хід». Але ж на практиці парламентаризм, із яким ми зіткнулися та який скрізь і всюди проходить дещо інакше, позначений безвихіддю. Навіть у країнах із давніми демократичними традиціями і класичним парламентаризмом вибори зовсім не виявляють волю виборців. Народні депутати не обтяжують себе узгодженням з поглядами і думками виборців, керуються власними розрахунками. Вони приходять до влади і полишають її не з народної волі, а тому, що їх ставить до влади чи усуває від неї могутній особистий вплив або вплив сильної партії. Вони розпоряджаються всіма силами й надбанням нації на свій розсуд, роздають пільги й милості та утримують безліч бездільних людей за рахунок народного бюджету. «До того ж вони не бояться ніякого осуду, — пише К. П. Побєдоносцев, — особливо якщо мають більшість у парламенті, яку підтримують роздаванням благодіянь та щедрою трапезою (за рахунок держави). Насправді міністри так само безвідповідальні, як і народні представники. Помилки, зловживання, довільні дії — щоденне явище у міністерському управлінні, та чи часто ми чуємо про серйозну відповідальність міністра? Хіба, може, раз на п'ятьдесят років доводиться чути, що міністр стоїть перед судом, і найчастіше результат суду, порівняно з галасом урочистого судочинства, виявляється мізерним». Наскільки точно відповідають ці слова реаліям нашого життя? Складається враження, що автор пише про сьогодення України. «Якби знадобилося справжнє визначення парламенту, слід було б сказати, що парламент є установою для задоволення особистого честолюбства і марнославства та особистих інтересів представників. Установа ця — не останній доказ самоомани розуму людського». Далі йде детальніша характеристика парламентаризму й демократії: «На фронтоні парламентської будівлі красується напис: “Все для загального добра”. Але це найбрехливіша формула. Все тут розраховане на служіння своєму я. І комедія виборів досі продовжує обманювати людство. Жалюгідне людство!.. Вибір має падати на розумного і здібного, а натомість падає на того, хто нахабніше сунеться вперед... цьому сприяє безліч легковажних, байдужих чи умовлених виборців... Складність політичних питань вимагає надзвичайного напруження сил найздібніших і най-дослідніших державних мужів... і рішення мас у таких питаннях можуть бути лише руйнівними для держави... саме нездорова частина населення мало-помалу долучається до цієї гри і нею розбещується, бо головним її мотивом є прагнення влади і наживи». Коментарі зайві. Що насамперед впадає у вічі при розгляді парламентаризму, то це повна відсутність особистої відповідальності народних депутатів. Парламент ухвалює щось, наслідки чого можуть виявитися фатальними для долі України. То й що? Ніхто за це не відповідає, нікого не можна притягти до відповідальності. Хіба, справді, можна вважати відповідальністю те, що після якого-небудь краху уряд, винний у цьому, змушений буде піти? Або — що певна коаліція партій розпадається і створюється нова коаліція? Або — що розпускається парламент? До того ж так зменшується масштаб цих швидкозмінних «державних мужів», що врешті-решт на поверхні лишився тільки тип парламентського інтригана, уся державна мудрість якого вимірюється лише його здатністю склеїти ту чи іншу коаліцію (тобто здатністю до дрібного політичного гендлярства), яка тепер одна може стати базою для практичної роботи цих, так би мовити, народних представників. Та хіба взагалі хистка більшість людей може бути відповідальною за будь-що? Хіба не зрозуміло, що сама ідея відповідальності є пов'язана з конкретною особою? Та й чи можна зробити відповідальним практичного керівника уряду за дії, спричинені і здійснені винятково внаслідок бажання чи уподобання безлічі людей, які ухвалили шкідливі для держави закони? Адже всі ми знаємо, що завданням керівного державного діяча нашого часу вважається не стільки творче мислення та наявність творчого плану, скільки вміння популяризувати свої ідеї перед депутатським натовпом і виканючити їхню милостиву згоду на виконання його планів. Хіба взагалі можна підходити до державного діяча з критерієм, що він обов'язково має однаково володіти як мистецтвом переконувати маси, так і здатністю мудро вирішувати державні питання? Узагалі чи хтось коли-небудь бачив, щоб натовп зрозумів велику ідею раніше, аніж практичний її успіх почав говорити сам за себе? Та хіба будь-яка геніальна ідея в нашому світі не є наочним протестом проти відсталості мас? То що ж робити державному діячеві, якому не вдалося навіть неабиякими лестощами завоювати прихильність натовпу? Що йому лишається — купити цю прихильність? Чи через дурість своїх співгромадян відмовитися від того, що він вважає життєво необхідним? Чи він має піти? Чи, попри все, лишитися? Людина з характером у такому разі поcтає перед нерозв'язним конфліктом між необхідним, на її думку, і звичайною пристойністю або, краще сказати, звичайною чесністю. Де тут пролягає межа між обов'язком, покладеним на тебе суспільством, і обов'язком, покладеним на тебе власною честю? Адже кожному дійсно талановитому міністру доводиться рішуче боротися з усіма спробами принизити його до ролі звичайного політикана. І навпаки, хіба не зрозуміло, що якраз політикан за таких обставин відчуватиме себе покликаним «робити» політику саме тому, що врешті-решт відповідальним є не він, а якась невловима купка людей? Хіба не зрозуміло, що парламентарний принцип більшості неминуче підриває саму ідею талановитого керівника? Невже справді знайдуться люди, які повірять, що в цьому світі прогрес базується не на інтелекті окремих індивідів, а розумі більшості? Чи, може, хтось сподівається, що в майбутньому ми зможемо обійтися без цієї основної передумови людської культури? Хіба не зрозуміло, що навпаки, саме зараз ця передумова потрібніша, ніж будь-коли. Парламентарний принцип вирішення питань за більшістю голосів знищує авторитет особистості, а на її місце ставить кількість, закладену в тому чи іншому натовпі. Цим парламентаризм грішить проти основної ідеї аристократизму в природі, причому, звісно, аристократизм зовсім не обов'язково має уособлюватися сучасною змиршавілою верхівкою. За суттю парламентської функції, народний депутат має відмовитися від особистих інтересів, щоб бути уособленням волевиявлення виборців. А насправді виборці самою дією обрання відмовляються від усіх своїх прав на користь обраного представника. Перед виборами кандидат у депутати у своїх промовах і програмі твердить про загальне добро, що він не що інше, як слуга і благодійник народу, про себе не дбає, забуде про себе і свої інтереси заради інтересів народу, своїх виборців. Однак це лише слова. І щойно кандидат у депутати стає народним депутатом, не він працюватиме на суспільство, а суспільство стане знаряддям досягнення його мети. І ось така комедія виборів досі вводить в оману людство, в той самий час викликаючи до появи установу, що увінчує державну будівлю! Той, хто за своєю природою здатен до безкорисливого служіння загальному добру в усвідомленні обов'язку, ніколи не запобігатиме перед кимсь, ласки чи голосів заради, не співатиме собі хвалу на виборних зібраннях, нанизуючи голосні та заяложені фрази. Така людина розкриває себе й свої сили у своєму робочому кутку або у тісному колі однодумців, але не шукатиме популярності на галасливому базарі. Коли такі люди йдуть у людський натовп, то не для того, щоб підлабузнюватися, лестячи вульгарним смакам та інстинктам, а заради викриття людських пороків і облудних звичаїв. Кожен учасник виборів добре знає, що це мистецтво, яке, подібно до воєнного, має свою стратегію і тактику. Організовуються зібрання, проголошуються промови. Слова, слова, нічого, крім слів, на цих зібраннях. Натовп слухає лише того, хто голосніше кричить та вправніше підладжується до популярних у масах понять і вподобань. У день остаточного вибору тільки одиниці віддадуть свої голоси свідомо. Більшість віддає свій голос у стадний спосіб: за кандидатів, виставлених партією чи блоком. Сучасний виборець, змушений читати майже винятково газети і переглядати програми телебачення, не може навіть уявити собі спустошливі наслідки цієї влади парламентаризму. Хіба що лише самостійні міркування та спостереження допоможуть йому зрозуміти суть того, що відбувається. Передусім, те, що парламентаризм спричинив надзвичайний наплив найжалюгідніших фігур, присутністю яких відзначається сучасне політичне життя. Справжній політичний керівник намагається відійти щонайдалі від такої політичної діяльності, яка в основному полягає не у творчій праці, а в інтригах і фальшуванні, аби завоювати більшість. А убогих духом саме це і приваблюватиме. Що дрібніший такий духовний карлик і політичний торгаш, то яснішим є для нього самого його убозтво, і тим більше він цінуватиме систему, яка зовсім не вимагає від нього ані геніальності, ані сили велетня, і цінує взагалі хитрість сільського старости вище, аніж мудрість Сократа. До того ж такому типові аж ніяк не доведеться мучитися питанням відповідальності. Це його турбує так мало тому, що він наперед точно знає, що, незалежно від результату його «державного» партацтва, кінець кар'єри буде однаковим: одного чудового дня йому все одно доведеться поступитися місцем такому самому «могутньому» розуму, як і він. Для зібрання подібних «народних представників» завжди велика втіха бачити керівником людину, розумові здібності якої — на тому самому рівні, що і їхні власні. Лише в цьому разі кожен із цих панів може дозволити собі дешеву радість час від часу показати, що й він не в тім'я битий. А головне, тоді кожен із них може думати: якщо очолювати нас може будь-який депутат, то чому не я, чим Степан гірший за Івана? Ця демократична традиція найбільше відповідає ганебному явищу наших днів, а саме: відчайдушному боягузтву більшості наших так званих «керівників». Та й справді, яке щастя для подібних людей під час прийняття серйозних рішень мати можливість сховатися за спину так званої більшості. Дійсно, погляньте на такого політичного злодюжку, як він у поті чола «працює», щоб у кожному конкретному випадку «нашкребти» більшість для порятунку від будь-якої відповідальності. Саме ця обставина звичайно відвертає кожного політика, який хоч трохи поважає себе, і взагалі мужню людину від такої діяльності. А будь-який нікчема з радістю вчинить саме так. На нашу думку, зрозуміло: хто не хоче особисто відповідати за свої дії, хто шукає для себе прикриття, той лякливий негідник. Ну, а якщо керівників нації вербують із таких нещасних боягузів, то рано чи пізно за це доведеться дорого розплачуватися. Справа доходить до того, що нам не вистачає мужності ухвалити хоч якусь рішучу дію, і ми воліємо скоріше змиритися з будь-якою ганьбою та безчестям, аніж віднайти у собі снагу для потрібної ухвали. Адже немає, вже нікого, хто був би готовий себе особисто, свою голову віддати заради здійснення рішучого кроку. Бо єдине треба пам'ятати і не забути: більшість і тут ніколи не може замінити собою одного. Більшість завжди репрезентує не лише дурість, а й боягузтво. Зберіть разом сто дурнів і ви аж ніяк не отримаєте одного розумного. Зберіть разом сто боягузів і ви ніяк не отримаєте у підсумку героїчного рішення. Але зі зменшенням відповідальності окремого керівника збільшується кількість тих, хто, не маючи бодай найменших даних, відчуває себе покликаним віддати в розпорядження народу свої «безсмертні» таланти. Багатьом із них просто несила чекати, коли нарешті черга дійде до них. Вони стають у чергу в довгому хвості й тоскно споглядають, як повільно наближається їхня доля. Вони радіють кожній зміні осіб у тому відомстві, куди хочуть потрапити. Вони вдячні кожному скандалу, який може виштовхнути з черги поперед них хоч кількох конкурентів. Якщо той чи інший щасливець із тих, хто раніше потрапив на тепленьке місце, не хоче так швидко звільняти його, інші вважають це порушенням священних традицій і загальної солідарності. Тоді вони починають сердитися і невтомно боротимуться навіть найбезсоромнішими засобами, доки не проженуть конкурента з тепленького місця, яке тепер має дістатися іншому. Повалений божок вже не так скоро потрапить на те саме місце. Коли цю фігуру зняли з посади, їй доведеться знову стати у чергу в довгому хвості, якщо тільки там не здійметься такий галас і сварка, що завадять їй знову зайняти чергу. Наслідком усього цього є страхітливо швидка зміна осіб на найважливіших державних посадах, що завжди погано, а іноді просто катастрофічно. Найчастіше виявляється, що не лише дурень і нездара стає жертвою таких звичаїв, а саме здібна людина, якщо тільки доля взагалі дає можливість здібній людині потрапити на керівну посаду. Проти здібного керівника відразу виникає спільний фронт, адже він вийшов не з «наших» рядів. Дрібні людці принципово хочуть бути лише в своїй власній компанії. Вони вважають спільним ворогом кожного, хто має голову, хто здатен серед нулів грати роль одиниці. У цій царині інстинкт самозбереження у них особливо загострений. Наслідком усього цього є неминуче розумове збіднення керівних прошарків. Який наслідок із цього маємо для нації та держави — розуміє кожен, якщо тільки він сам не належить до цього ґатунку «вождів». Тепер ми всі можемо уявити, що чекає нашу бідну країну після недавньої зміни уряду й очікуваної зміни керівників обласного та інших рівнів. Читач може зазначити, що наші міркування не можуть бути аргументами проти парламентаризму, який існує практично в багатьох країнах із «розвинутою демократією». Проте послухаймо, що кажуть про парламентаризм учені, мислителі й державні діячі різних країн. Парламентаризм — благо чи зло?Над недоліками демократії почали задумуватися давно і скрізь. Так, сербський мислитель кінця ХІХ століття Коста Станович писав: «Демократія, парламентаризм, громадські свободи, прогрес, культура та інші поняття, що складають основу політичного словника… (лише) — суть слова і вирази… бувши “загальновизнаними”, покликані приховати суворі їхні (можновладців) дії та вчинки». Політолог А. Гарригу в своїй книжці «Голосування і чеснота. Як французи стали виборцями» починає дослідження з 1848 року, тобто з того давнього часу, коли почалося впровадження сучасних демократичних інститутів. Він пише: «… “Вільні вибори” — це балаканина. Потрібна … велика доза сліпоти, щоб однозначно вихваляти встановлення “вільних” виборів та вищі форми участі в них, як яскравий доказ спокусливості демократії… Уся виборча система — це суцільна фальсифікація, шахрайство з виборчими бюлетенями, списками виборців, підрахунком голосів тощо». І там само: «Виборча демократія, виборно-представницька система в її послідовному розвитку доходить до самозаперечення» [1]. Самозаперечення системи очевидне, це так, але самознищення неугодної форми правління — проблематичне, як і ненасильницьке усунення парламентаризму з людського суспільства. Щоправда, з'явиться «фашизм», завдяки якому демократія (на якийсь час) зійде зі сцени, але й сам її гробар виявиться поваленим внаслідок таємної світової «дипломатії» та світової війни, організованої цією «дипломатією». Дамо слово гробарям демократіїГоловний фашист Італії Б. Муссоліні дає цілком заслужену оцінку демократії: «… З 1876 року Італією керує зграя адвокатів, яка прислуговується тій чи іншій групі спекулянтів. Це — фахівці парламентської політики. Вони не спираються на жоден клас суспільства… Ця зграя позбавлена честі й обдарована лише ницим хистом використовувати народні інстинкти за допомогою хитрощів, брехні, а також спеціального мистецтва, яке називається демагогією. Це дозволяє їй триматися при владі» [2]. Свого почуття відрази до парламентаризму й демократії не приховував і Бісмарк: «… Наклепницької несумлінності … упертої й злостивої навмисності, з якою вона (парламентська опозиція) ігнорує всі докази… для якої найсолідніші аргументи нічого не варті порівняно з банальними, пихатими фразами, в які убирається політика рейнських комівояжерів, що торгують вином» [3]. Державник Бісмарк замолоду сповідував ідеї демократії, однак досвід державного служіння змінив його переконання кардинально. Наведені вище висловлювання — це переконання людей, які були практиками. Проте й такі теоретики, як Дж. М. Кейнс, А. Дж. Тойнбі, Ф. Шпенглер, у своїх працях «науково» виклали згубну суть демократії. На майбутньому цієї форми організації влади, на всій західній демократії вони (ніби) ставлять хрест. І якщо вона ще існує, то лише завдяки насильству і пропаганді. Підсумуємо судження про демократію думкою автора праці «Занепад Європи» Ф. Шпенглера: «Демократія — це абсолютно нежиттєздатна химера, що не лише не має ніяких шансів на виживання, а й просто не заслуговує на це. Бо корупція політичних партій, маніпулювання суспільною свідомістю і перетворення парламентських виборів на таку собі комедію складає невід'ємну рису демократії».
Один із кращих мислителів сучасної Росії С. Г. Кара-Мурза сформулював свою оцінку так: «… Демократія є холодною громадянською війною багатих проти бідних, яку веде держава». Демократія — це “…буд-міраж”. Взагалі до якоїсь міри це стає навіть цікавим. Система, не здатна забезпечити мінімальні умови політичної організації суспільства, водночас виявляється настільки живучою. Більше того, демократія, як дружина Цезаря, поза підозрами, поза всілякою критикою, поза всякими сумнівами: найбездоганніша система — і край!» Трохи історіїРоки, що передували Другій світовій війні, характеризуються повсюдним встановленням «фашистських» і демократичних режимів. Офіційна історіографія не любить довго розводитися на цю тему і побіжно повідомляє: сталася «криза сучасного розвитку суспільства». Проте в чому суть кризи — офіційні історики мовчать. За намагання пояснити суть проблеми нічого, крім фальсифікацій, не виходить. Ось, наприклад, як це намагалася зробити Академія наук СРСР у 1970-х роках: «Буржуазія розчарувалася в можливостях парламентських інститутів. Звідси модна в ті роки тема “кризи ліберальної демократії” й пошуки виходу з неї» [4]. Оскільки на тему неупередженої оцінки фашизму накладено табу, то, звісно, нічого, крім фальші, вийти не могло. Академія наук заперечувала саму суть процесів, що тоді відбувалися. Розчарування могло прийти тільки до представників буржуазії з національним мисленням, тобто до дуже малої її частини. Погляньте навкруги — скільки такої буржуазії в сьогоднішній Україні? Розчарувалася не буржуазія, розчарувався «його величність народ». Цей народ розривається між партіями, вірить то одному лідеру, то іншому, ша-рахається в бік третього, який обіцяв більше, ніж інші. Розчарувався народ, доведений до відчаю еквілібристикою буржуазних політичних діячів; розчарувався у парламентському демократизмі, його спритному політиканстві, його інтригах і суті його партійно-політичного еквілібризму, заснованого на чергуванні при владі безлічі партій в їх різноманітних коаліціях і комбінаціях. Так, криза була. Але це була криза лібералізму, криза парламентаризму, криза «демократії». Та передвоєнна криза існує й досі. В одних країнах вона є менш виявленою, в інших — уміло приховуваною, а в усіх разом, як загальна її характеристика, впадає в око безвихідь, з якою змирилися народні маси. Але особливість тих, передвоєнних років полягає у тому, що, на відміну від нашого часу, народи тоді не мовчали. Оскільки вся антифашистська теорія побудована на прикладі Німеччини, то з неї й почнемо. Німці, можливо, раніше за інших відчули порочність парламентської системи. Про кризу заговорили на самому початку століття (тепер уже минулого). Парламентська боротьба партій (соціал-демократів, прогресивної народної партії, вітчизняної партії, католицького центру, націонал-лібералів тощо) по суті спричинила хаос і розлад державної системи. Після сильної влади Бісмарка німці познайомилися з таким явищем, як чехарда канцлерів. Уособлення країни — Бісмарк був незмінним канцлером упродовж 20 років. А з березня 1890 року до липня 1917 року вони чотири рази змінювалися. Кожен ішов, не залишивши по собі доброї пам'яті (можливо, було з чим порівнювати). У жовтні 1917 року Німеччина постала перед фактом: розвал керівництва — це суть демократії. Криза була настільки дестабілізуючою, що всі партії заговорили про необхідність реформи «прусського виборчого права». Поняття парла-ментаризація набуло принизливого відтінку. Після Версальської угоди стан влади в Німеччині вже самі німці оцінювали як катастрофічний. Розуміючи свою відповідальність за долю країни і народу та не бачачи виходу із ситуації, що склалася, виконавча влада дійшла єдиного висновку: парламент, який чинить перепони, заважає й не дозволяє здійснити низку радикальних, але необхідних заходів, має «посунутися» — замінитися на президіальний кабінет, очолюваний рейхспре-зидентом, наділеним надзвичайними повноваженнями. Блискучий хід, прийнятний, щоправда, лише тоді, коли виконавча влада на чільне місце ставить інтереси держави й нації. Погоджений із президентом Німеччини П. Гін-денбургом план було підготовлено в кінці 1928 року, що підтверджується фактом конфіденційної розмови, яка відбулася на самому початку 1929 року, генерал-майора оборони, а згодом (з 1932 р.) рейхсканцлера К. Шлейхера з лідером фракції партії «Центр», майбутнім канцлером (з березня 1930 р.) Генріхом Брюнінгом. Уже тоді передбачалося, що останній очолить новий національний кабінет. Інакше кажучи, вища державна влада (в особі відповідальних посадових осіб держави) була готова до здійснення «державного перевороту» (революції зверху) з метою ліквідації згубної форми правління. Та справа гальмувалася тим, що не було достатньо могутніх національних партій і рухів. А урядовці «державної еліти» самі по собі завжди і боягузливі, й нерішучі. Того ж 1929 року (1 серпня) редактор газети «Берлінер арбайтер Цайтунг» Отто Штрассер опублікував статтю «14 тез німецької революції»: «Німецька революція проголошує єдиною метою держави об'єднання усіх сил нації, єдине прикладення їх для забезпечення життя і майбутнього цієї нації… Тому німецька революція потребує найсуворішого застосування державної влади проти всіх організацій державного, партійного чи конфесіонального характеру, що руйнують єдність нації… Німецька революція здійснюється, щоб повністю розкрити неповторну народну своєрідність, і тому всіма засобами бореться проти расового виродження, стороннього засилля в галузі культури, за її народне оновлення й чистоту, за справжню німецьку культуру. Це особливо стосується боротьби проти єврейства, яке в союзі з недержавними силами масонства й ультрамасон-ства… руйнують життя німецької душі». І далі висновок: така програма «… нездійсненна при парламентському режимі, і тому курс має бути взятий на усунення рейхстагу від влади». Після виходу соціаліста О. Штрассера з НСДАП (4 липня 1930 року: вихід групи, яка нараховувала 25 осіб, отримав назву «втеча соціалістів із НСДАП») ця партія стає спадкоємицею найрадикальніших поглядів, та водночас із цим найпопулярнішою і найавторитетнішою як у народі, так і серед урядовців-патріотів. Її авторитет ріс понад очікування. У 1929 році на виборах у рейхстаг вона одержала 2,6% голосів, а у вересні 1930 року — вже 18,6%. Таким чином, плани держеліти й гітлерівської партії збіглися. На цей момент Гітлер (зі своєю партією) виявився єдиним, на кого національна еліта могла поставити. Ось чому відбулася зустріч А. Гітлера й Г. Брюнінга, на якій останній відверто виклав план «державного перевороту». Підкреслимо, що зустріч відбулася після того, як НСДАП стала впливовою в народі партією, а не до того! Так у Німеччині через якийсь час завершилася «криза сучасного розвитку суспільства», зумовлена демократією та парламентаризмом. А приблизно в цей самий період, у 1927 році, Й. В. Сталін дає відсіч сіоністським критикам радянського ладу: «Коли пп. Адлери і Бауери, Вельси і Леї, Лонге і Блюми ганьблять “Радянський режим”, вихваляючи парламентську демократію, то вони цим хочуть сказати, що вони борються і будуть боротися за відновлення капіталістичних порядків в СРСР, за збереження капіталістичного рабства в “Цивілізованих” державах» [5]. Зауважте, в той час коли вся Європа намагається позбавитися «демократії» та парламентаризму, представники міжнародного єврейства, аніскільки не бентежачись, продовжують нав'язувати своєму ворогу — СРСР — саме цю форму правління. От уже насправді: хочеш занапастити народ — постав на його чолі базіку (Слово «парламент» походить від французького слова «парле» — базікати, говорити). Те, що ворог СРСР, Німеччина, позбавлялася базік, сіоно-бур-жуазний світ не бентежило. Італія до Муссоліні була парламентською монархією з 59-річним стажем (із 1861 року). Раніше ми наводили відгук Муссоліні про якість італійського парламенту. Треба сказати, що він анітрохи не перебільшував. Парламентська монархія, як і президентська демократія, також була нездатною ефективно керувати країною. Єдиною можливістю італійського короля Віктора-Еммануїла навести порядок у такій ситуації — було надати владу сильній партії та жорсткій особистості. Прямих доказів, що король Італії вчинив так само, як Гінденбург у Німеччині, немає. Та все свідчить про те, що поява на історичній сцені Б. Муссоліні була своєчасним і єдиним шансом покінчити з анархією та, як наслідок, з «демократією». Історики чомусь про попередню епоху парламентаризму мовчать. Але коли Б. Муссоліні перетворив парламент (у 1923 р.) на орган, що працює в інтересах держави, в історії йому це зарахувалося як злочин із формулюванням — «ліквідація парламенту», хоча свою погрозу на адресу депутатів Муссоліні не виконав, бо в 1915 році він стверджував: «Що ж до мене, то я все сильніше переконуюсь, що заради добра Італії корисно розстріляти дюжину депутатів, а також заслати на каторгу хоча б кілька екс-міністрів. Я все більше укріплююся на думці, що парламент Італії — це виразка, яка отруює кров нації. Необхідно вирізати її» [6]. Оцінка, скажімо прямо, історична: майже через 90 років така сама вимога звучить і в Україні на адресу «народної» Верховної Ради та виконавчої влади, підтриманої нею. Нічого не змінилося! Який переконливий приклад стабільності «кризи ліберальної демократії». При такій стабільності говорити про «дитячі хвороби демократії» не доводиться. Це не дитячі хвороби, це — чума. Обвинувальний матеріалІнститут парламентаризму, як ми вже показали, виконує функції розвалу держави і грабування народу. При цьому вони можуть виявлятися двояко. За наявності сильної національної влади або хоча б такої, що скромно виявляла б інтереси держави, діяльність парламенту чітко простежується як антидержавна. Усе зводиться до розхитування державної основи, деморалізації владних структур, створення в країні хаосу й недовіри до влади. «Із Сейму на країну розливаються хвилі бруду і моральної гнилі, — пише біограф Ю. Пілсудського Владислав Побуг-Малиновський. — Депутати, трактуючи своє обрання не як обов'язок сумлінно й самовіддано працювати для блага держави, а як плацдарм для розвитку своєї партії або, ще гірше, для складання капіталу й особистої кар'єри, створювали справжню кліку, що, ніби величезний гидкий павук, обплітала своєю павутиною всю країну. У державних органах завжди було повно “нахаб із Сейму”, які з'являлися сюди з категоричними вимогами вирішити їхні особисті питання або з наполяганнями, порадами, вказівками відповідно до партійних інтересів і спрямувань… Водночас намагалися зберегти близькі й сердечні стосунки з виборцями; в результаті наростала хвиля корупції, натовпи пройдисвітів, спекулянтів заволодівали державним апаратом і його установами. Усе ширше зростали афери та зловживання» [7]. А коли в країні встановлюється повністю чи антидержавна, чи антинародна влада, парламент робиться слухняним, безвладним, створює видимість корисної діяльності, але, по суті, благословляє грабування народу.
Про це дуже точно написано в «Підручнику з бойової підготовки армії США» за 1928 рік, де сказано, що демократія «спричиняє демагогію, розпущеність, хвилювання, незадоволення, анархію… Демократією фактично керують демагоги… Коли олігархи беруть курс на те, щоб керувати самим, без посередників, вони наймають демагогів для створення анархії». За допомогою парламенту фальсифікується суть демократії. Від демократії — влади народу — лишається тільки почуття безпросвітності, народу надається право на сподівання, нездійсненне сподівання. Інститут парламентаризму, передусім, породжує почуття апатії, лише у незначної активної частини народу — почуття заперечення і протесту. Тоді може з'явитися особистість, щоб урятувати державу від занепаду, відстояти честь народу, зберегти його моральне здоров'я. Отже, обвинувачення перше Демократизм як такий узурпував владу народу, від його імені встановив режим, що ніскільки не відповідає інтересам самого народу. Насаджуваний повсюдно режим демократії встановлює владу дуже вузького кола осіб. Ніколи й ніде ця форма організації влади не відповідає інтересам нації та державності. Пропаганда демократичного режиму як єдино можливої та справедливої форми організації суспільства — чистої води брехня. Підтримання хибного уявлення про неї є містифікацією. Обвинувачення друге Широкомасштабний антинародний та антидержавний, навіть антицивілізаційний прояв демократії провокує пошук альтернативних форм суспільного устрою. Виникнення в результаті цього диктаторських режимів (по суті необхідних) призводить до появи у деяких із них мілітаристських спрямувань і в остаточному підсумку війни. Без перебільшення, демократія — це «баба-пови-туха» негативного напряму ходу історії [8]. За такі «заслуги» демократії в сприянні світовим катаклізмам вона справедливо може називатися учасником або, як мінімум, підбурювачем та ініціатором утворення агресивних режимів і світової війни. Повоєнна карта Європи зарясніла країнами з «демократичними» режимами так щедро, як раніше «фашистськими» й диктаторськими. Знак державного ладу змінився на протилежний. Цікаво, як же змінилася за цей час сама демократія? Що змінилося в реальному житті народів? Почнемо аналіз із Німеччини. Парламентська система ФРН вважається взірцевою в Європі. Вважається, але чи є ефективною? Виявити незадоволення мало хто насмілюється. Співголова партії зелених Карин Келлі відгукується про парламент як про базар, де можна вдосталь, але без будь-якої користі, займатися балаканиною. «Парламентаризм для нас — щось на зразок базарного майдану, де ми можемо говорити…» (Інтерв'ю журналу «Штерн»). Йозеф Фішер (глава МЗС і віце-канцлер) висловлюється про той час ясніше: «Я ніколи не заперечував, що упродовж 10 років бажав шляхом насильства повалити конституційний порядок у нашій країні». На цих лозунгах Фішер дістався до влади й тепер його незадоволення в минулому. Лідер націонал-демократичної партії (НДП) Удо Фойгт відверто погрожує «мотузкою» всім політикам при владі» (Эхо планеты. —2001. — № 4. — С. 23). У своїй партійній газеті «Дойче штімме» («Німецький голос») він обіцяє «… під дулом пістолета вигнати з Німеччини весь іноземний набрід», до якого, певна річ, належать і євреї. Його партія уславилася «… нестримною … антисемітською пропагандою», за нею значаться «… підпали синагог та опоганення єврейських кладовищ» (Там само). Інакше кажучи, все повторюється, все, як у «до-фашистській» Німеччині. Тільки раніше подібні прояви почуттів кваліфікувалися лише як антисемітизм, тепер діапазон назвиськ набагато ширший — расизм, неофашизм, шовінізм. Нині будь-яке, навіть емоційне висловлення проти «демократії» кваліфікується як фашизм. Між тим незадоволення демократією стає явним, навіть неприхованим. Не дуже відрізняються справи і в іншій колишній фашистській країні — Італії. Наш чотирнадцятирічний життєвий досвід в умовах демократії, вважаю, допоможе зрозуміти концепції італійських бунтарів. (Нам завжди їх зображали тільки неофашистами). У програмі «Національного фронту» (1967 р.), що її написав князь Борге-зе, читаємо: «Ми патріоти, ми борці. Ми лише проти цього уряду, проти цього типу парламентської демократії. Ми боремося за сильне керівництво. Немає свободи в країні, де закони не поважають, а в Італії вже двадцять років уряду не вдається домогтися поваги до законів». Ось уже й профспілково-підприємницькі організації слідом за партіями змушені висловлюватися в унісон з думкою народу. Один із керівників, Ферручо Гамбаротта, озвучив народну думку: «Парламентську систему створено не для італійців. Необхідна надпартійна організація, коаліція, що охоплює всіх… хто зберігає безмежну віру в ідею порядку». Безлад народу не подобається! Ніде! Досвід минулої історії є забутий навмисно. Проте, усвідомлюючи, що така форма організації суспільства антинародна, ті, хто гріє руки на «демократії», продовжують демагогічну політику в її пропаганді. Ставиться мета: домогтися у зомбова-них неусвідомленого прийняття повної переваги «демократії» над усіма іншими формами організації державного ладу. Усвідомлена політика насильного нав'язування ворожої людству форми правління є (за термінологією Нюрнберзького трибуналу) злочином проти миру, злочином проти людства. Це третє обвинувачення демократії. У справедливості його ще раз переконаємося, коли розглянемо військові злочини демократії. Парламентаризм, демократія, екстремізм…Починається активна передвиборна кампанія, в якій кожна партія та її лідери обіцяють зробити те, що ще не вдавалося зробити нікому, ніде і ніколи. Дайте тільки їм владу, і політичні шоумени перетворяться на політичних геніїв, яким судитиметься осоромити тисячолітню історію. Ні, я не обмовився, саме тисячолітню. У 29 році до нашої ери Октавіан, майбутній імператор Август, радився зі своїми близькими друзями (Гай Меценат і Марк Агриппа), чи встановити йому диктатуру особистої влади, чи надати владні повноваження Сенату. Агриппа був за республіку, Меценат — за одноосібну владу. «Можливість і робити, і говорити все, що лише хто побажає — це джерело загального щастя, якщо маєш справу з розважливими людьми, але це призводить до нещастя, якщо маєш справу з нерозумними… Тому я вважаю необхідним, щоб ти не помилявся, звертаючи увагу на красиві слова, але, зваживши справжній стан речей, по суті поклав би край зухвалим витівкам натовпу і взяв управління державою в свої руки спільно з іншими достойними людьми». Отже, одним не вистачило двох тисячоліть, щоб зрозуміти порочність «демократичної» влади, іншим, тобто нам з вами — Громадянам України, — виявилися достатніми й чотирнадцять років. Щоправда, не ми одні такі розумні, — усвідомлює це «не гірше від нас» і Захід. Раніше йому доволі легко вдавалося приборкувати противників демократії, навішуючи їм ярлики — фашисти, нацисти, неофашисти, націоналісти, радикали тощо. Сьогодні націоналізм, який протестує проти інтернаціонального пограбування своєї країни, входить у серйозну суперечність із демократією, що в останньої викликає неспокій. Цьому явищу дано чергове прізвисько — «екстремізм». Охоронці демократії — США — почали кампанію на випередження. У Відні 28-29 червня 2002 року вони організували конгрес на тему «Екстремізм і демократія». Основна нота, що звучала на збіговищі у Відні (були присутніми 14 країн), — чергова криза демократії та «як з нею боротися». Делегати занепокоєні тим, що на виборах дедалі важче проводити прибічників «демократії», відсікати національно орієнтованих представників народу. Канадський політолог із Торонто іудей Бетц поремствував, що навіть «маніпулюючи виборчими законами», підсумок виходить невтішним. На Заході, як бачимо, демократія готує свої дільця за зачиненими дверима. В Україні навіть не бентежаться. Думка демосу, від імені якого встановлюється «демократія», віртуальна, як ловіння сонячного зайчика. У наявності привласнення влади, що може розглядатися як злочин проти людства. Обвинувачення «Демократія — ворог людства» є абсолютно справедливим. Перефразовуючи Черчилля, стверджуємо: з усіх форм влади з усіма їхніми прорахунками і недоліками огиднішої й злочиннішої, ніж «демократія», ми не знаємо. Наших «демократів» попереджали: за холодну громадянську війну проти українського народу доведеться відповідати. І насамкінець запитаємо: що таке парламентська партія? За теорією, це союз людей, що однаково думають і поєднують свої сили для здійснення своїх переконань у законодавстві та в спрямуванні державного життя. Але такими бувають хіба що дрібні гуртки: велика, значна партія створюється лише під впливом особистого честолюбства, групуючись навколо однієї панівної особи. Таким чином, найталановитіші люди підкоряються охоче, з радістю складаючи в чужі руки спрямованість своїх дій та моральну відповідальність. Вони ніби інстинктивно «шукають вождя» і стають його слухняним знаряддям, зберігаючи впевненість, що він веде їх до перемоги. А нерідко — до здобичі. Усі прилюдні засідання парламенту є не що інше, як вистава для публіки. Мало яка промова впливає на рішення у важливій справі. Промови є засобами підвищення популярності, зростання кар'єри та зрідка визначають підбір голосів. Якою має бути більшість, вирішується поза засіданням. Жоден із цих народних представників ніколи добровільно не визнає правоту іншого, ніколи не віддасть свої сили на боротьбу за справу, яку захищає його колега. Ні, ніколи він цього не зробить, за тим єдиним винятком, коли йому здається, що, здійснивши такий поворот, він краще забезпечить свій мандат у парламенті наступного скликання. А якщо всі соціологи кажуть, що найближчі вибори принесуть перемогу іншій партії, «стовпи» колишньої партії, що прикрашали її досі, мужньо перебіжать в інший табір, тобто табір тієї партії чи того напряму, який, за їхніми розрахунками, має завоювати вигідну позицію. Здійснюючи цей поворот, ці безпринципні «народні обранці», звісно, не поскупляться на безліч фраз «морального» змісту. Зазвичай так і відбувається: коли народ відвертається від якоїсь партії настільки рішуче, що кожному зрозуміло, яка нищівна поразка чекає на цю партію, тоді починається велика втеча. Це парламентські пацюки полишають партійний корабель. Втеча ця випливає не з велінь совісті, вона відбувається не з доброї волі, ні, це просто результат тієї «далекоглядності», що дозволяє такому парламентському клопу вчасно залишити місце, яке стало ненадійним, та всістися в теплішій постелі іншої партії. Такий образ великої політичної брехні, панівної в наш час. Така, по суті, ця установа, що її виставляють метою та вінцем державного устрою. Боляче й гірко думати, що на нашій землі, де відбулося зародження державності, були та є люди, що мріють про процвітання цієї брехні у нас. Наші професори та політологи з ученими ступенями проповідують парламентаризм як державний ідеал, а газети пишуть про нього на перших сторінках. Але народ стогне під гнітом цієї величезної репресивної машини й розпізнає в ній приховану брехню. Із року в рік парламент дедалі більше перетворюється на установу, яка працює в напрямі повільного, але систематичного знищення українського народу. Серйозною спробою в останню хвилину врятувати справу може бути лише усунення цієї установи. Тільки тоді відкриваються, та й то невеликі, шанси на успіх. Література 1. Вопросы истории — 1994. — № 3. — С. 73. 2. Попполо ді-Італія. — 1919. — Березень. 3. Чубинский В. Бисмарк. — М., 1998. — С. 57. 4. История фашизма в Западной Европе/ Авт. коллектив АН СССР. — М., 1978. — С. 7. 5. БСЭ. — Т. 18. — М., 1953. — С. 295. 6. Лопухов Б. Фашизм и рабочее движение в Италии. — М., 1968. — С. 36. 7. Пилсудский Юзеф. Легенды и факты. «Наленг». — М., 1990. — С. 145-146. 8. Дмитриев А. Организация двойного назначения. — М., 2002. — С. 142. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |