Український націоналізм: історія та сучасність

…Чи довго ще, о Господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати рідного краю
на своїй землі?

Леся Українка

Українознавство як наукова та навчальна дисципліна, об'єктом вивчення якої є фе­номен українства, історичний досвід творення нації та дер­жави, інтелектуальна спадщи­на українських мислителів, літераторів, політичних дія­чів, стає невід'ємним чинни­ком формування національ­ної свідомості молодої україн­ської генерації. Водночас ук­раїнознавство є шляхом до са­мопізнання та регенерації ук­раїнства, що дає змогу про­аналізувати закономірності, причини та наслідки розвитку й проблеми сучасності. Основна мета цих дослід­жень: виробити високі суспільні, державні, гума­ністичні духовно-культурні ідеали. У цьому кон­тексті, на наше переконання, для розробки прог­рами та методики викладання українознавства у вищих закладах освіти варто більше уваги приді­ляти вивченню історичного досвіду визвольної боротьби, особливо у ХХ ст., коли чітко була сформульована українська національна і держав­ницька ідея. Саме тому ми акцентуємо увагу на організаційних та ідеологічних засадах україн­ського націоналістичного руху як єдиного репрезентанта ідеї незалежності та практичного втілю­вача її у реальній політичній площині.

Націоналізм присутній у долі кожної нації і ак­туалізується тоді, коли вона є поневоленою — політично, ідеологічно, духовно, культурно. Для української нації, у якої стан нереалізованого прагнення до національно-буттєвого самоствер­дження є майже постійним, націоналізм набуває реального суспільного сенсу, потреби власної культури, самостійного державницького буття. Він характерний для всього українського мину­лого, а радикальних рис набув у національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років. У між­воєнну добу націоналізм як визвольний і об'єд­нуючий чинник став реакцією на політичне по­неволення українських земель іноземними ре­жимами та національно-духовний гніт, територі­альну роздробленість та відчуження між різними землями України. У 1960-1970 рр. націоналізм проявився у формі дисидентства як реакція на на­садження радянським режимом українцям мен­талітету національної меншовартості, політичне переслідування, нехтування конституційними правами, згодом — на зламі 1980-1990 рр. — як прагнення визволитися з-під влади СРСР та прагнення будувати власне державне життя. Пе­ріод незалежності не реалізував сподівань укра­їнців і в 2004 р. — події засвідчили нову фазу на­ціоналізму (консолідуючого) як протидію поту­ранню громадянських прав, порушенню демок­ратичних свобод, інформаційному поневоленню, чиненню тиску ззовні на внутрішньополітичне життя України та блокування її розвитку в напрямку інтеграції в європейський економічний і культурний простір.

Процеси сучасного українського державотво­рення актуалізували проблему переоцінки низки питань вітчизняної історії, пов'язаних із націо­нально-визвольною боротьбою, самостійницьки­ми прагненнями народу, аналізом історичної практики вироблення та реалізації основних ідео­логічних засад. Переосмисленню підлягають яви­ща й події, що кардинально позначилися на істо­ричному поступі та регенерації української нації. Не дивно, що ці питання були насамперед най­більш спотворені радянською ідеологічною систе­мою. Для системи український націоналізм був предметом активного спекулювання та корегу­вання його змісту у вигідному ракурсі залежно від послаблення чи нагнітання політичної атмосфери в державі. Відповідно, комуністична система виз­нала лише один тип націоналізму — патріотизм усіх націй на користь російської, інші ж прояви націоналізму тлумачилися як нацистські, фа­шистські, антидержавні. Так, аналізуючи причини несумісності марксистської та більшовицької іде­ології з націоналізмом, відомий англійський дос­лідник К. Майноґ дійшов висновку, що цим ідео­логіям властива разюча відмінність щодо того, з ким вести боротьбу [1, c. 316].

Український націоналізм визначали не ідеоло­гія та принципи, а особистий склад націоналіс­тичних організацій, рухів, моральні якості, інте­лектуальні здібності та діяльність політичних дія­чів, що визнавали ідеологію націоналізму. Це сприяло негативному ставленню до націоналізму як явища від середини 1920-х р., оскільки він ні­бито втратив своє початкове значення, набув дес­труктивного елементу і став синонімом «націо­нального егоїзму». Таке сприйняття позначилося на політичних процесах, що відбувалися в еміграційному середовищі після національно-визволь­них змагань 1917-1920 років. Мова йде про ті ор­ганізації, центри, товариства, що чітко стояли на соборницьких державницьких позиціях та були в тісних контактах із націоналістичним рухом, під­тримуючи ідею боротьби за незалежність Украї­ни. Методом боротьби з так званим «буржуазним націоналізмом» стало активне впровадження в се­редовище політичної еміграції деструктивних процесів рееміграції та репатріації емігрантів в Україну, яке найчастіше асоціювалося в свідомос­ті українців зі зрадництвом українській справі, співробітництвом з радянською владою. Процес репатріації емігрантів, які боролися проти радян­ської влади або просто не прийняли її, розпочався наприкінці 1920 р. й особливо посилився у 1921 ро­ці. Причини повернення на батьківщину були різ­ними. Дехто вже після нетривалого перебування в еміграції не витримав її важких умов, інші розча­рувалися у своїх попередніх політичних ідеалах або дійшли висновку про безперспективність продовження боротьби проти більшовиків.

Процесові репатріації сприяв і проголошений у радянській Росії від листопада 1921 р. декрет про амністію певної частини рядових учасників збройних формувань, під дію якого підпали й ко­лишні українські вояки. Їм надавалася можли­вість повернутися додому нарівні з військовопо­лоненими часів Першої світової війни. Найбільше емігрантів, а це майже 122 тис. осіб повернулося в радянську Росію 1921 року. Виявили бажання по­вернутися на батьківщину і, зрештою, реалізува­ли його й деякі визначні представники наукової і творчої інтелігенції, вищі офіцери та генерали. Із цього погляду певний інтерес становить порів­няння мотивів повернення чільних представників російської та української політичної еміграції. Ідейним обґрунтуванням позицій російської еміг­рації був збірник «Смена вех» (червень 1921 р., Прага). Він став запереченням іншого збірника «Вехи» (1909 р.), в якому об'єдналися сім росій­ських письменників у критиці пануючого інтелі­гентського матеріалістичного чи позитивістськи обґрунтованого політичного радикалізму. У «Ве­хах» відбулося зречення від основної доктрини радикальної інтелігенції — віри в революцію, — що сприймалося в російському суспільстві як зрада священній спадщині. Відповідно «Смена вех», як повне заперечення «Вех», закликав російську гро­мадськість зміцнювати владу більшовиків заради збереження та відновлення Росії як великої і єди­ної держави, сподіваючись на поступове внутріш­нє органічне переродження радянської влади [2, c. 129-142]. Якщо явище російського зміновіхівс-тва базувалося на великодержавній ідеології, то представники української політичної еміграції, навпаки пов'язували своє повернення на батьків­щину з надією прислужитися розбудові України, але не як соціалістичної держави. Певні підстави для таких надій давала відома політика «кореніза-ції», що в Україні набула форми українізації. Вона виявилася нетривалою й була брутально перерва­на сталінським режимом. Але на самому початку вона справила велике враження на українську еміграцію. Розуміючи, які наслідки в плані пропа­ганди ідей вже в Україні принесе масове повер­нення емігрантів додому, радянські державні ор­гани внесли суттєві зміни у цей процес. Перевагу на одержання дозволу на повернення почали на­давати помітним політичним постатям, що було пропагандистським капіталом, а заодно деморалі-зуюче впливало на емігрантську спільноту. Проте практично це виглядало дещо інакше. Фактично повернутися в  Україну не могли через свою «шкідливість» відомі політичні діячі, які здійсню­вали активну пропаганду української національ­ної справи в емігрантському середовищі. М. Ло-зинський у статті «Рееміграція» зазначав, що не все так було на практиці, як це підносила радян­ська пропаганда. «Нам говорять, що признавши радянську владу, ми матимемо змогу вести свою національну виховну роботу, що матимемо змогу критикувати, удосконалювати. Ми вже пробува­ли і цього, але це виявилось — неможливим... Чи не зводиться національна справа взагалі до абсур­ду там, де український робітник повинен йти з польськими робітниками поборювати українські національні табори?» [3, c. 16].

У «Виписці з протоколу Бюро ЦК № 84 від 21 серпня 1925 р. з питань НКЗС» під назвою «Про ставлення до наддніпрянської еміграції та про роботу серед неї» зазначалося: беручи до ува­ги, що основною діяльністю українських радників за кордоном є робота серед еміграції із Західної України з метою створення ірреденти, «продов­жувати як другорядну роботу по розкладу над­дніпрянської еміграції, домагаючись переходу кращої її частини на бік радянської влади» [4, c. 319-321]. З метою прискорення цих заходів указувалося на максимальне сприяння емігран­там, які перейшли на бік радянської влади при по­верненні додому та набутті права громадянства УРСР. Була розроблена система ретельної пере­вірки кожного «бажаючого», особливо відомих ді­ячів політичної еміграції. Проте і цього, як вважа­ли радянські дипломати, було замало. Так, у до­датку до доповідної записки уповноваженого представництва в ЧСР від 9 грудня 1928 р., під яким підписався Я. Зозуля — голова об'єднаного правління українських організацій (маються на увазі виключно організації прорадянської орієнта­ції. — М. М.) — містилася ціла низка «цінних ре­комендацій». Зокрема, зазначалося, що радян­ський уряд повинен видати спеціальні законодав­чі акти, згідно яких легалізувалося б повернення емігрантів до УРСР. Крім того, вказувалося на не­обхідності амністії тих, хто повернувся, на скоро­ченні терміну легалізації до трьох-шести місяців. «... Потрібно це все робити демонстративно, особли­во вибрати групу найбільш прихильних до радян­ської влади емігрантів і створити ідеальні умови для їх повернення. Для цього потрібно створити спеціальний технічний апарат окремо від кон­сульства. Цим самим буде знищено антирадян-ську опозицію за кордоном» [5]. Методи прове­дення політики рееміграції cтворювали атмосфе­ру недовіри, підозрілості до тих, хто повертався в Україну: «Чому до большевицького конзуляту має він (українець. — М. М.) іти, криючись як зло­чинець, чому від'їжджає він на рідну землю з клеймом зрадника?» — писав тоді провідний ідео­лог українського націоналізму В. Мартинець [6, c. 8-9]. Зрозуміло, що така «ретельна» робота се­ред української еміграції мала негативні наслідки, що відобразилося на політичних чварах, небажан­ні усвідомити своє справжнє завдання в умовах закордону. Відповідно спроби сконсолідувати всі розрізнені еміграційні осередки натикалися на значні перешкоди та найчастіше завершувалися поразкою. Забігаючи наперед, зауважимо, що така деструктивна політика радянської влади в середо­вищі українських патріотичних сил продовжува­лася і в післявоєнний час. Зокрема після пере­формування 25 квітня 1945 р. дивізії «Галичина» в Першу Українську Дивізію Української Націо­нальної Армії та виведення тим самим її зі складу німецької системи військ, а згодом передислокації через Венецію, Феррару, Падую до Белярії непо­далік від м. Ріміні, серед українських військови­ків активно працювала радянська репатріаційна місія, яка намагалася завербувати дивізійників «на родіну» фальшивими обіцянками амністії, пе­реконуванням, що їх чекають родини вдома.

Крім підривної діяльності серед емігрантів, у Радянському Союзі тоді ж було започатковано таврування всіх інакомислячих, які найчастіше не поділяли засад націоналістичної ідеології, але пе­ребували в опозиції до існуючої влади. Яскравим прикладом практичної реалізації радянської «ме­тодології» нищення інакодумства, що асоціюва­лося з націоналізмом, сепаратизмом була промова М. Хрущова у 1938 р. на ХІV з'їзді КП(б)У, в якій він заявив, що Головному політичному управлін­ню вдалося викрити розгалужену змову націона­лістичних ворогів народу, які планували віддати Україну на поталу фашистам, відриваючи її від серця Радянського Союзу — Москви. «Ми гово­римо вам, буржуазним націоналістам: не раз в іс­торії вас били, громили і зараз вам дихати на зем­лі українській не дамо» [7].

Згідно з наказом НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р. виселенню підлягали всі повно­літні члени сімей «оунівців та активних повстан­ців». Безпосередньо операція розпочалася 10 лю­того 1940 року. Всього було виселено майже 140 тис. осіб у 21 край та область і 115 спецпоселень [8]. На початку квітня 1944 р. цей наказ був деталізо­ваний у розпорядження наркома внутрішніх справі СРСР Л. Берії № 7129 від 31 березня 1944 р. та «Інструкцію про порядок виселення членів сі­мей оунівців та активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР» (квітень 1944 р.) — Красно­ярський край, Омську, Новосибірську й Іркут­ську області. До категорії виселенців були вклю­чені члени та керівний склад ОУН-УПА, а ще їхні родини, навіть неповнолітні діти. Достатнім доказом для застосування таких заходів вважалися свідчення «співучасників по оунівському чи пов­станському руху», доноси, довідки сільських рад або ж подання районного чи обласного оператив­ного органу НКВС-НКДБ — без належного роз­слідування чи судових оскаржень. Фактично бу­ло відсутнім здійснене належним чином офор­млення особових справ, а наявні містили лише ан­кети, іноді без печаток, підпису особи, що запов­нювала ці документи. Як правило, документів, що мали підтверджувати підстави виселення, в осо­бових справах не було [9].

Унаслідок упровадження цих наказів, а також ще одного сумнозвісного наказу Л. Берії № 0078/42 від 22 червня 1944 р. відносно масових виселень неблагонадійних родин українців у від­далені регіони СРСР, що стосувалося і активних діячів націоналістичного руху, членів УПА та тих, хто підтримував із ними зв'язки і надавав допомо­гу, станом на жовтень 1944 р. було примусово ви­селено понад 25 тис. осіб із західних областей Ук­раїни [10, c. 149-150]. Чіткішим кроком стала та­ємна Постанова ЦК КП(б)У «Про посилення бо­ротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях», ухвалена 10 січня 1945 року. Відповідно до постанови з цих областей у східні та північні райони СРСР було депортовано кіль­ка десятків тисяч українців. У 1945 р. після Ял­тинської конференції за наполяганням Й. Сталіна та американського президента Ф. Рузвельта було прийнято рішення про репатріацію — повернення до СРСР громадян, які в результаті Другої світо­вої війни були інтерновані на терени інших країн. Унаслідок цього було репатрійовано близько 2 млн українців, серед них колишніх вояків ОУН-УПА, дивізії «Галичина» (більша частина їх як політичні в'язні опинилися в радянських концта­борах, відбуваючи покарання від 20 до 25 років ув'язнення) [11].

На нараді секретарів обкомів КП(б)У, началь­ників обласних управлінь НКВС та КДБ західних областей, що відбулася 15 травня 1945 р. у Львові М. Хрущов констатував, що завдання по розгрому «націоналістичних банд» у цілому виконано [12]. Проте не все було так просто, оскільки, як вияви­лося, «банди» розпорошилися, і тому Хрущов на­голосив на необхідності кращого налагодження і навіть ґрунтовної перебудови роботи мережі че­кістських агентів — вже добре «напрацьованим» шляхом: регулярних доносів, допитів і пересліду­вань — «дізнатися про найбільш небезпечних еле­ментів, які проживають у селі, викликати, ареш­тувати та вислати їх з сім'ями, а селянам оголоси­ти, що це пособники, які допомагали банді» [13]. Однак 26 травня 1945 р. Л. Берія віддав розпоряд­ження про відправку до Праги оперативної групи генерал-майора Горшкова для «виявлення актив­них буржуазних націоналістів». Радянські органи держбезпеки арештували та вивезли до СРСР чи­мало визначних представників української полі­тичної еміграції, а їхні архіви були для НКДБ без­перечним джерелом компрометуючих документів [14, c. 45].

Новий етап боротьби з «інакомислячими» при­пав на осінь 1947 р., коли на виконання постано­ви Ради Міністрів СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р. виселенню на спеціальні поселення підля­гали «родини учасників банд ОУН, пособники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-на-ціоналісти та їхні родини». Затвердженим у жов­тні «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР для перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачено виселити 75 тис. осіб. Невдовзі Міністерство держбезпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тисяч. На по­чатку 1950-х рр. чисельність українців, виселених на спецпоселення, досягла близько 172 тис. осіб.

Як не дивно, постійні репресії комуністичного режиму проти націоналізму спричинилися до по­пуляризації цього явища серед населення Украї­ни. Хоча переважна більшість населення нашої країни досі ставиться до поняття «український націоналізм» у кращому випадку індиферентно, у гіршому — різко негативно. Парадокс ситуації по­лягає в тому, що ця більшість живе в умовах, коли реальним є основний постулат українського наці­оналізму — політична незалежність України, а от­же, заперечуючи націоналізм, вони перекреслю­ють факт існування національної держави як та­кої і відмовляються визнати колишніх членів ОУН та формувань УПА борцями за державну незалежність. Нас намагаються переконати: ді­яльність УПА неоднозначно сприймають тому, що це була боротьба проти радянської армії, а не проти румунських і німецьких окупантів. Вихо­дить, що ми з'ясовуємо, хто є нашими національ­ними героями за тим, проти кого вони воювали, а не за які політичні ідеали — за незалежність, в умовах якої ми сьогодні живемо, не усвідомлюю­чи того, що радянська влада була найсерйознішою перешкодою у здобутті незалежності, а націона­лістичний рух чи не єдиний серед інших політич­них течій, партій, організацій репрезентував, і те­оретично, і практично, досягнення цього ідеалу.

Зрозуміти негативне ставлення до націоналізму неважко, якщо зважити на панування традиційно застережливого ставлення до терміна «націона­лізм» у масовій свідомості, яке підживлювали скандальною репутацією ультранаціоналістів, жахливими результатами національних конфлік­тів у різних регіонах, елементарним незнанням суті, особливостей, закономірностей функціонування цього феномена. Проте для української іс­торії характерне впадання в крайнощі: Міністерс­тво освіти України в 1993 р. намагалося запрова­дити до навчальних планів нову дисципліну — на­уковий націоналізм, тобто осмислення політичної історії України — наукове вивчення історії укра­їнського політичного життя і української політич­ної думки [15, c. 30-35]. Загальна політологічна наука (західноєвропейська й американська) мала входити до складу цієї національної політологіч­ної науки. Отже, український націоналізм мав стати теоретичною основою науки про політику, методологією наукового осягнення всіх політич­них процесів. Це дещо нагадує штучні породжен­ня радянських часів, оскільки у такий спосіб на­магалися на місце наукового комунізму постави­ти іншу панівну методологію — націоналізм, який не може бути методологією.