Зобов’язальне право України в 17–18 століттях

Розмаїтість джерел права і їхня суперечливість, а також кардинальні зміни в суспільному житті України вимагали уніфікації права. Царат був зацікавлений у перегляді й систематизації право­вих норм в Україні, оскільки прагнув поширити на українські землі російське законодавство.

У цей час набули подальшого розвитку зо­бов'язальне право й ті кодифікаційні акти, що рег­ламентували згадані норми. Особливо виділявся Звід законів «Права, по яких судиться мало­російський народ». Він відзначався високим техніко-юридичним рівнем, і був оригінальним не тільки за формою та структурою, а й за змістом. За цим зводом законів — це право на майно особи, яка не виконала договір чи заподіяла шкоду. Зако­нодавство знало зобов'язання з заподіяння шкоди і зобов'язання з договорів. Головним способом припинення зобов'язання було його виконання. У зводі було розроблено правила виконання зо­бов'язань і визначено відповідальність за їх пору­шення. Правовими способами захисту зо­бов'язань були завдаток, застава і порука. Договір був основною правовою формою, за допомогою якої здійснювалися товарообіг і господарське життя України. Систему договорів було розробле­но досить добре. Найбільш поширеними були до­говори купівлі-продажу, позики, оренди, даруван­ня, поруки, майнового наймання, обміну й ін. Більшість договорів передбачала їх письмове оформлення. Так, купівля і продаж землі затверд­жувалися гетьманськими універсалами чи указа­ми.

Право власності в зводі було головним речовим правом і трактувалося, як право володіти, корис­туватися, передавати, дарувати, відписувати, змінювати і закладати майно з власної волі і по­треб.

У Гетьманщині існували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивіду­альна (приватна) й общинна (колективна). Варто підкреслити, що інститут права власності в зводі досяг досить високого рівня, що свідчило про роз­винутий характер соціально-економічних відно­син України в першій половині ХVIII століття.

Отже, Звід «Права, по яких судиться мало­російський народ», мав суто буржуазний харак­тер. Високорозвинена система права України на багато порядків перевищувала феодальну росій­ську систему права. Це й вирішило історичну до­лю зводу права.

Висока теоретична і практична підготовка ук­раїнських юристів давала можливість декому з них самостійно готувати збірники з чинного в той час українського права. Вони висвітлювали не тільки норми діючого права, а й привносили в їх зміст своє розуміння, брали до уваги зміни, що мали місце в суспільному житті України [3, с. 62].

У 1786 р. з'являється «Екстракт з указів, інструкцій і установ». Він є доповненням і частко­вою переробкою «Екстракту малоросійських прав» 1767 року. В Українській державі, як поміт­но з зазначених джерел права, були досить розви­нуті різноманітні галузі права. Значний інтерес становлять цивільне право і його окремі інститу­ти. Насамперед, воно приділяло увагу регулюван­ню права власності на землю.

У цивільному праві Української держави існу­вали два основних різновиди отримання права на землю: одержання земельного наділу з умовою несення служби «на ранги», й отримання його іншими законними способами — у спадщину, че­рез купівлю, зайняття необроблених і кинутих зе­мель. У процесі розвитку суспільних відносин правове положення «рангових» земель і земель, придбаних іншими законними способами, посту­пово нівелюється.

Власник землі мав безумовне право вільного розпорядження нею. Право за давниною во­лодіння могло трансформуватися в право влас­ності. Згідно українського права право віндикації на рухоме майно складало три роки, а на нерухо­ме — десять років.

У другій половині ХVIII ст. в Україні поши­рюється російське законодавство, і особи, які бу­ли власниками землі, повинні були нести військо­ву службу. «Усі звання шляхетського і військово­го, чиновники, знатні, а також люди, що у Малій Росії мешкають і є повнолітніми, майно або зем­лю батьківську, материнську, за дружиною отри­ману, куплену, заслужену і яким-небудь іншим за­конним чином набуту мають, а також іноземці, що у Малій Росії помістя мають і тут працюють, спільно з малоросіянами государеву військову службу відбувати повинні», — відзначалося в збірнику Права [5, с. 37–38].

Зобов'язання випливали з договорів і деліктів. Поширення набули договори купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна й особистого най­мання. Усі договори, що їх було досягнуто в усній формі, повинні були бути скріплені письмово. Як­що хто-небудь умирав, не виконавши умов дого­вору, то спадкоємці мали їх виконати.

Договір купівлі-продажу нерухомого мав склада­тися у присутності свідків. Договір потрібно було вносити до спеціальної книги органу місцевої вла­ди і покупець повинен був одержати виписку.

Договір позики на суму, більшу від десяти копійок складався також у письмовій формі. Як­що боржник не повертав вчасно борг, то він мусив сплатити штраф судді, і той установлював термін сплати боргу у вісім днів, а якщо боржник не по­вергав борг у цей термін, то йому давалося ще два дні, а потім одна ніч. Щоразу, коли в судовому по­рядку подовжується термін повернення боргу, боржник повинен був платити штраф. Якщо вчас­но борг не було погашено, то майно боржника конфіскувалося. Якщо ж майна не було, то сам він мусив перебувати під арештом до сплати боргу.

Договір оренди накладав зобов'язання на обидві сторони. Сторона, що, наприклад, оренду­вала землю, повинна була вчасно вносити оренд­ну плату, що називалася чинш. Договір оренди, як відзначають джерела, міг бути спадкоємним. Зок­рема це стосується договору оренди землі. Власник землі був обмежений у праві розірвати до­говір оренди, якщо орендар виконував умови до­говору, так само й орендар не міг самовільно розірвати договір оренди. Одна зі сторін, яка хотіла б розірвати договір оренди, чи змінити умови такого договору, повинна була зустрітися з іншою стороною на день свята Стрітення (середи­на місяця злого, коли святкують зустріч весни з зимою).

Договір особистого наймання також накладав на сторони, які його уклали, досить суворі зо­бов'язання. «Пан може вільного, але неслухняно­го слугу до закінчення терміну служби звільнити, а за проступком може судити й карати на свій роз­суд, тільки щоб не мордував і щоб не скалічив, і, особливо, щоб не умертвив; а якщо пан поступить так жорстоко із вільним слугою, що того буде скалічено або позбавлено життя, то він буде нести відповідальність так само якби він таке учинив над сторонньою людиною...» [5, с. 51].

Звичаєве право, що існувало в Україні, викори­стовували у своїй практичній діяльності царсь­кий сановник, член Генерального суду і канце­лярії генерал-губернатора Лівобережної України О. А. Безбородько (під час складання в 1767 р. «Екстракту малоросійських прав»), члени уряду Сенату (розробляючи «Екстракт» 1786 р.) та ін. Такі ж підходи знаходимо й у «Екстракті з указів, інструкцій і установ» 1786 р., де йдеться про юри­дичний статус і права шляхтичів, міщан, козаків, а також «інші права», за яких «малоросійські жи­телі» позивали.

Звичаєве право на українських землях санкці­онувалося неоднаково. Найчастіше державна влада їх не забороняла. В умовах перебування різних регіонів країни в декількох державних утвореннях (Річ Посполита, Російська держава й ін.) це мало принципове значення, бо незалеж­но від політичної ситуації загальне в звичаях за­лишалося.

Еволюція феодальних відносин на українських землях поступово змінювала значимість звичай­ного права. Ус е більшу вагу здобували писані за­конодавчі акти [2, с. 91].

У другій половині ХVII ст., а також у ХVIII ст. поширилося таке своєрідне соціально-економічне явище, як «займанщина» — довільна заїмка зе­мель. Це було нічим іншим, як освячене зви­чаєвим правом володіння та користування зем­лею на підставі першої «позики». Займанщина на­була найбільшого поширення в малозаселених районах, де значна кількість землі перебувала «впустці», тобто не використовувалася, (напри­клад, у південних областях Правобережжя, Ліво­бережжя, а особливо в другій половині ХVIII ст. у Південній Україні). Освоєння землі та подальше володіння нею на підставі «займанщини» допус­калося лише тоді, коли вона вважалася вільною, тобто нікому не належала. Найчастіше такими бу­ли цілинні чи спустілі землі, а також залишені після смерті хазяїна, який не мав спадкоємців.