Концепція політичної культури: структурний аспект
кандидат політичних наук, доцент, докторант кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна
Президентська кампанія 2004 року в Україні ввійде не тільки в новітню українську політичну історію, а й у світову, завдяки довготривалості виборчого процесу «на грані фолу», соціальній напрузі, вражаючій активності виборців, найгострішій за всі роки державної незалежності політичній кризі, мирному, цивілізованому характеру низки подій, зокрема, «Помаранчевій революції» — рішучому виступу мільйонів українських громадян проти спроби сфальсифікувати результати виборів — історичному компромісу від 8 грудня минулого року і передачі влади опозиції.
Український транзит (процес переходу від авторитаризму до демократії. — Ред.) отримав довгоочікуваний імпульс для зміни його стадій: від лібералізації до демократизації. На першій стадії в Україні сталися майже хрестоматійні для транзитології процеси: поступово змінився баланс сил між елітою екс-президента Леоніда Кучми та контрелітою Віктора Ющенка, що супроводжувалося розколом усередині еліт та катастрофічною втратою довіри правлячою елітою і відповідно «перетіканням» цієї довіри до опозиціонерів [1]. Це відбувалося настільки швидко, що представники старої влади ледве встигали осмислювати ті карколомні зміни у масовій свідомості більшості українського електорату під час виборів. Саме ця інертність, як наслідок повної відірваності від свого народу, і стала основною причиною поразки старої влади, яка використовувала здебільшого командні методи КПРС, які сучасна молодь не тільки не сприймає, а й активно їм протидіє.
Початок стадії демократизації характеризувався такими базовими ознаками: висування реформаторських груп політичної еліти — колишньої об'єднаної опозиції на чолі з В. Ющенком, на владні позиції та досягнення компромісу з силами колишньої правлячої еліти щодо необхідності демократизації політичного режиму та зміни правил політичної гри за підтримки більшості українського народу.
«Помаранчева революція» — це вияв ще однієї стадії демократичного транзиту, яку виділяють відомі політологи Ф. Шміттер та Г. О'Доннел, — стадії ресоціалізації, упродовж якої відбувається засвоєння громадянами справді демократичних цінностей та правил гри і поступове впровадження цих принципів у нову політичну систему. Важливо зазначити, що цей процес має відбутися на рівні буденної свідомості, стати звичкою [2, р. 37], лише тоді ми зможемо стверджувати, що сформувалась нова, громадянська культура, властива всім демократичним державам.
Серед концептуальних модифікацій поняття «політична культура», актуалізація яких відбувається під впливом згаданих подій, саме модерна її концепція дасть змогу глибоко науково вивчити дійсно системні зрушення у політичному світогляді українського народу та спрогнозувати майбутній розвиток подій. Культура електорального процесу в Україні стала своєрідним лакмусовим папірцем, який виявив відчутні зміни у політичній культурі громадян України. Це дає підстави говорити про актуальність та очікувану плодотворність вивчення політичної культури як сучасного напрямку політичних досліджень.
Яка ж структура поняття «політична культура»? Відповідь на це питання необхідно розпочати з розгляду загальних методологічних підходів, які сформувалися у світовій науці для вивчення політичних явищ та процесів.
Західна політологія визначає такі основні питання наукового аналізу: що влада робить, чому вона це робить, як вона це робить? [3] Існує два основні підходи: раціональний (Саймон) [4] та інкрементальний (зростати, вирощувати) (Ліндблом) [5].
Згідно з першим підходом, політика має ґрунтуватися на чітких раціональних схемах: ранжування цінностей, формулювання вибору, прогноз результатів вибору та визначення альтернативи для досягнення кращих результатів.
Другий був розроблений частково як реакція проти раціональної моделі. Ліндблом вважав, що політика — не лише результат єдиного обдуманого всеохоп-люючого плану, це не домовленість груп різних інтересів, утягнутих у політичний процес.
На Заході дедалі частіше критикують раціоналізм, який бере свій початок ще в епосі Просвітництва. Відомий англійський політолог Джон Грей, який пов'язує його із недієздатністю сучасного лібералізму як такого: «Претензії класичної політичної філософії на універсалізм, який притаманний головній західній традиції, були успадковані сучасною політичною думкою, усі різновиди якої, зокрема ліберальні, виросли з проекту Просвітництва. Мета цього проекту — формувати суспільні інститути за допомогою розуму, який має універсальне значення. Цей проект розробив першим політичний мислитель Просвітництва Томас Гобі (не ліберал), який, як і Спіноза-мислитель, передбачив багато основних положень лібералізму, шукав основи політичної влади не стільки в традиції або в приватних розпорядженнях, скільки в раціональному виборі її суб'єктів. У політичних теоріях Просвітництва універсалістська спрямованість класичного політичного раціоналізму відроджується в філософії історії, яка прагне до раціоналістичної цивілізації як до своєї мети. Ідею прогресу, яка втілена в проекті Просвітництва, можна розглядати як діахронічне повторення класичної концепції природного закону. Це сучасна концепція суспільного розвитку, яка послідовно змінює дискретні стадії, які є не всюди однаковими, але схожими в тому, що всі вони втілюють одну форму життя — єдину цивілізацію, раціональну та космополітичну. Сучасний лібералізм в усіх його відомих формах — від Локка до Канта та від Джона Стюарта Мілля до пізнього Ролза — нерозривно пов'язаний із філософією історії та з ідеєю прогресу, які виражені у проекті Просвітництва.
За відправний пункт свого аналізу я беру крах проекту Просвітництва в нашу епоху та його наслідки для ліберальної думки» [6, с 131-132].
Вважають, що адекватність раціоналізму сучасним реаліям слід розглядати не абстраговано-теоретично, а через призму певної національної політико-куль-турної традиції, про що неодноразово в своїх наукових працях зазначав згаданий автор. Особливо це стосується концептуальних пошуків у сфері політичної культури.
Американець Г. Алмонд, засновник концепції політичної культури, аналізуючи цю категорію, дотримувався функціонального підходу та трактував її як важливу частину політичної системи, насамперед як психологічний феномен. На його думку, кожну таку систему можна зіставити з особливим зразком орієнтацій на відповідні дії, які і є політичною культурою. Співавтор Г. Алмонда С Верба, розвиваючи цю думку, припустив, що політична культура суспільства складається із системи емпіричних переконань, експресивних символів та цінностей, які визначають ситуацію, в якій відбувається дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику.
Г. Алмонд та С Верба висловили думку, що політична культура обмежується сферою свідомості та є сукупністю психічних станів індивіду, які виявляються на трьох рівнях: когнітивному (пізнання), афективному (емоції) та оціночному (судження). Таким чином, засновники досліджуваного явища вважають його сукупністю сталих політичних уявлень, переконань, почуттів та оцінок. Отже, вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не зараховують до неї політичну діяльність. Сформульоване Г. Алмондом і С Вербою визначення політичної культури вважають класичним [7, р. 498].
А. Кардинер і С. Вайт, на противагу згаданим вченим, акцентують увагу на об'єктивному аспекті, а саме: на політичній діяльності та поведінці носіїв політичної культури.
Є. Вятр та Д. Пол переконані, що разом із «зразками» політичної свідомості до політичної культури обов'язково мають належати також «зразки» політичної поведінки. На їх погляд, не все в нашій діяльності контролює і фіксує свідомість, що дає змогу стверджувати, що не всі моделі поведінки індивідів і груп можна пояснити моделями їхньої свідомості. Приблизно таку саму позицію зайняв відомий історик та політолог Р. Такер: «Культура — звичний спосіб життя суспільства, яке містить як загальноприйняті способи мислення, переконання, так і загальноприйняті зразки поведінки. Політична культура — це ті елементи культури, які стосуються правління та політики» [8, р. 7]. При цьому необхідно підкреслити, що йдеться про свідомість та поведінку як індивідів, так і різних спільнот, зокрема соціальних класів і націй.
Пізнавальна цінність наведеного визначення політичної культури засновника її концепції Г. Ал-монда полягає в тому, що воно містить інформацію про структуру цього явища, свідчить про критерії, які окреслюють і водночас диференціюють політичну культуру та її предметне поле.
Вирізняючи політичні орієнтації-настанови як форми індивідуального буття політичної культури, Г. Алмонд водночас розподіляє їх за об'єктами, до яких зараховує суб'єкт орієнтації — «Я» і політичну систему. Останню він поділяє на три класи об'єктів:
- специфічні ролі або структури, наприклад, законодавчі і виконавчі органи;
- виконавці ролей (монархи, законодавці й адміністратори);
- конкретні публічні політичні події, рішення та їх виконання.
Об'єкти, які становлять предметне поле політичної культури, відображені у відповідних формах свідомості — уявленнях, почуттях, оцінкових судженнях. У дослідженні Г. Алмонда і С Верби структура політичної культури — це сукупність запитань, спрямованих на отримання такої інформації.
1. Якими знаннями про політичну систему взагалі та її «конституційними» характеристиками зокрема володіє індивід? Яке його емоційне ставлення до цих характеристик? Якої він думки про них?
2. Якими знаннями про політичні структури, еліти і лідерів він володіє? Чи володіє інформацією про ці структури, еліти і лідерів?
3. Що він знає про локальний рівень політики, структури, індивідів і рішення цього рівня? Які його почуття і думки про них?
4. Наскільки він усвідомлює себе членом своєї політичної системи? Що знає про свої права,
обов'язки і можливості впливати на прийняття рішень? Які норми участі і поведінки визнає і використовує? [9, с. 37]
Отже, політична культура має складну багаторівневу структуру, основними компонентами якої є:
- знання про політику, ознайомленість із політичними фактами, інтерес до них;
- оцінка політичних явищ, нормативні судження про те, якою повинна бути влада;
- емоційна сторона політичних позицій, наприклад, любов до батьківщини, негативне ставлення до її ворогів;
- загальноприйняті у цьому суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають норми прийнятного і необхідного у політичному житті.
Зазначені позиції відомих фахівців вимагають певних узагальнень. Отже, зі структурного погляду, політична культура — це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки і дій. Водночас політична свідомість та поведінка громадян також мають свою внутрішню структуру.
Політична свідомість — це духовне утворення, яке містить політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, відображені у найістотніших економічних, соціальних, політичних та духовних інтересах людей, і мають бути реалізовані через інститути політичної системи.
У межах гносеологічного підходу із застосуванням критерію впорядкованості політичних знань та уявлень про політичні процеси, виокремлюють повсякденний (емпіричний) та теоретичний рівні політичної свідомості. Повсякденний або емпіричний рівень політичної свідомості є сукупністю уявлень і поглядів, стереотипів та переконань, які виникають внаслідок повсякденної практики людей; ґрунтується на поширених у певній соціальній (національній) групі уявленнях про природу політики як соціального явища. Він характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв'язок із практикою та соціально-політична визначеність надають цьому рівню рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, інколи суттєво, а то й вирішально впливає на перебіг політичних процесів. Повсякденному рівню властиве поверхове, спрощене, не зовсім осмислене, неповне, обмежене уявлення про складні політичні процеси та явища. Як правило, повсякденна політична свідомість визначається превалюванням емоцій над розумом, загостреним сприйняттям політичних проблем, надзвичайним захопленням політичними кумирами або, навпаки, граничним невдоволенням деякими політичними лідерами. Його особливість полягає в істотному впливі на формування громадської думки, яка є важливим політичним інститутом, що впливає на здійснення політичної влади і є сукупною думкою різних верств населення щодо тих чи інших соціально-політичних явищ та подій політичного життя. Громадська думка виконує дуже важливі для суспільства функції: контрольну, директивну, експресивну, і як свідчить досвід насамперед демократичних країн, має зростаюче значення в тих випадках, коли політичний режим є поліархією або має значний демократичний потенціал, який втілюється в реальній політичній дійсності. І навпаки, якщо політичний режим тієї чи іншої країни має антидемократичний характер, близький до тиранії чи автократії, то значення інституту громадської думки для політичного життя такої країни, як правило, зводиться нанівець. Важливою її особливістю є концентрування в ній не тільки справжніх, адекватних реальній політичній дійсності уявлень, а й ілюзорних, хибних і спотворених.
Повсякденну свідомість великої кількості людей часто називають масовою свідомістю, а свідомість певної групи людей — груповою свідомістю. Через недостатню спроможність до критичної оцінки масова та групова свідомості є об'єктом для всіляких маніпулювань, які здійснюють різні політичні сили, особливо під час електоральних компаній. Вона суперечлива, оскільки формується під впливом політичних, соціально-економічних, історичних чинників; і еклектично через різнорідність складових: форми психіки, мислення (раціональні й ірраціональні компоненти), ідеологічні конструкції тощо.
Цього не можна сказати про теоретичну політичну свідомість. Це вищий рівень політичної свідомості, який є сукупністю політичних теорій, поглядів та ідей, які формуються на базі наукових досліджень, що вивчають різноманітні політичні процеси та явища. Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології, до структури якої належать насамперед наукові знання, які спроможні — визначаючи стан політичної свідомості — відігравати суттєву роль у соціальній практиці.
Іншим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Це мотиваційний базис політичної культури, руйнування якого людина часто переживає як особисту трагедію, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії.
Отже, якщо застосувати соціологічний підхід, критерієм якого є суб'єкт, можна виділити такі рівні політичної свідомості: всього суспільства, окремої соціальної спільноти (класу, професійної групи, вікової групи тощо), індивіда.
Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні орієнтації суб'єктів політики, виокремлюються різні види політичної культури: правова культура, культура політичного мислення, політичної організації, управління і самоуправління, політичної діяльності, політичної критики і самокритики, політичного лідерства тощо.
Одним із рівнів політичної культури є культура масової свідомості, особливістю останньої є змінюваність — підвищення або зниження — рівнів її ідео-логізованості та когерентності, залежно від конкретної політичної ситуації.
Органічним елементом політичної культури є культура політичної самосвідомості. У кожному суспільстві існують зразки політичної самоіден-тифікації його членів, тобто здатність зіставляти себе з існуючими у суспільстві інститутами і ролями, політико-ідеологічними течіями, а також потреба в такому зіставленні. Залежно від країни, люди визнають свою політичну ідентичність на основі таких порівнянь: «ліберал-консерватор», «унітарист-феде-раліст», «комуніст-антикомуніст», «націоналіст-інтернаціоналіст» тощо.
Культура прийняття політичних рішень визначає найважливіші аспекти цього процесу: хто, які індивіди, групи, офіційні чи неофіційні особи беруть участь у прийнятті рішень; якими мотивами вони керуються; якою є процедура прийняття рішень тощо. Політичні рішення можуть прийматися на демократичному авторитарному або елітарному рівнях.
У кожній державі сформувалась і функціонує певна культура проведення виборів (електорального процесу). Залежно від країни або ситуації виборці можуть трактувати вибори як акт підтвердження своєї відданості політичній системі, національним цінностям або як просто формальний процес утвердження політичних діячів.
Існують певні загальні риси поведінки тих, хто обирає та кого обирають під час виборчої кампанії. В умовах демократичної політичної культури кандидати на посаду намагаються займати здебільшого центристську позицію, яка б задовільнила прихильників різних політичних ідеологій: лібералів і консерваторів, лівих і правих. Вони уникають однозначної прихильності до однієї якоїсь ідеології, створюють позитивний образ політика, який є прихильником універсальних людських цінностей.
Зазвичай виділяють три основні рівні політичної культури: світоглядний (базовий), громадський і політичний.
Віддзеркаленням політичної культури суб'єкта соціальної дії є його політична практика. Зміст та основні типові характеристики політичної діяльності є ознаками якісного рівня політичної культури індивідуального або колективного суб'єкта. Причому змістове навантаження політичної культури різних суб'єктів соціальної дії різниться за структурою та об'ємом. Політична культура всього соціуму — своєрідний синтез політичних субкультур усіх існуючих у ньому соціальних груп і політичних інституцій, але аж ніяк не сума. Справа в тому, що в результаті взаємодії згаданих субкультур виникає нова якісна субстанція — загальна політична культура, яка вбирає в себе найголовніші ознаки і певний рівень політичної свідомості та поведінки в цілому суспільства. У цій інтегрованій структурі можуть превалювати тоталітарні, авторитарні або демократичні риси, поєднуватися різноманітні рівні й ознаки соціальних суб'єктів. Вона уможливлює визначення якісного рівня політичного життя певного суспільства. Те саме стосується й індивідуальної політичної культури, яка теж складається переважно з політичної свідомості та поведінки. За їхнім характером та якістю, які формують оригінальний зміст та взаємодію, можна давати оцінку рівню зрілості політичної культури певного індивіда.
Яке поняття можна застосувати, аби визначити найвищий щабель політичної культури? У сучасній науковій політологічній літературі для цього використовують різні поняття, але найчастіше, із легкої руки Г. Алмонда і С Верби, «громадську культуру» або «культуру громадянина», властиву суб'єктам політичного процесу, які у своїй діяльності надають перевагу інтересам всього суспільства, а не приватним або корпоративним потребам. Діяльність таких суб'єктів, як правило, спрямована на забезпечення громадянського консенсусу через дотримання принципу верховенства права. Громадянську політичну культуру визначають приматом прав і свобод індивіда, діалектична єдність прав і обов'язків громадян. Сподіваємося, що передвиборчі події 2004 року стануть своєрідним вступом до формування громадянської культури в Україні.
Рівень політичної культури індивіда залежить від рівня його політичної свідомості, від того, наскільки адекватно до існуючих реалій відображена у його свідомості політична дійсність. Від цього залежить інтерес, який виявляє до політичного життя суспільства той чи інший індивід, а також характер його уявлень про політику. Саме політична свідомість вирішально впливає на розвиток політичного життя, адже вона впливає на виникнення політичної активності або навпаки — пасивність чи навіть апатію конкретного індивіда. Вона відіграє роль своєрідного регулятора політичної поведінки людини. Політична свідомість, як ми могли переконатися, є складним, багатоструктурним і багаторівневим поняттям.
Структура поняття «політична культура» в концентрованому вигляді складається з таких основних змістових блоків: 1) культури політичної свідомості (політичні знання, інтереси, уявлення, переконання, цінності, звичаї, традиції, норми, настанови); 2) культури політичної поведінки (участь у політичному житті, політична діяльність); 3) культури функціонування політичних інститутів (культури електорального процесу, культури прийняття та реалізації політичних рішень, культури врегулювання політичних конфліктів).
Створення концепції політичної культури залишається доволі плідним, евристично насиченим напрямком наукових пошуків, який, проте, потребує модернізації з метою пошуку найадекватніших до теперішніх політичних процесів категоріальних індикаторів, які дадуть змогу змоделювати і дослідити складні політичні явища та феномени, притаманні нашій швидкоплинній сучасності.
У цьому контексті культура електорального процесу є перспективним напрямком проведення майбутніх політичних досліджень, адже дає змогу зрозуміти змістовний вектор одного з детермінаційних процесів — виборчого. Остання передвиборча кампанія продемонструвала необхідність проведення ґрунтовних розвідок, спрямованих на вивчення трансформаційних зрушень у політичній культурі українського електорату.
Література
1. Пршеворский А. Переходы к демократии // Путь. — 1993. — № 3.
2. O'Donnell G., Schmitter P. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. Baltimore and London: John Hopkins University Press, 1986.
3. Dye T. Understanding Public Policy. — Englewood Cliffs, N.: Prentice Hall, 1984. 5th edn.
4. Simon H. Reason in Human Affairs. — Oxford and Cambridge, Mass: Blackwell, 1983.
5. Lindblom C. Iquiry and Change: The Troubled Attempt to Understand and Shape Society. — New Haven, Conn. And London: Yale University Press, 1990.
6. Грей Д. Поминки по просвещению: Политика и культура на закате современности. — М., 2003.
7. Almond G. and Verba S. The Civic Culture. Political Attitudes and Democracy in Five Nations // Princeton, N. J. 1963.
8. Tucker R. Political Culture and Leadership in Soviet Russia. From Lenin to Gorbachev. N.Y., L. 1987.
9. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. — 1992. —№ 4.