головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2006 
Персонал № 1/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Феномен новітньої української революції: криза ідентичності чи шлях до оптимального розвитку національної державності

Михайло ГОРДІЄНКО,
кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії Національної академії державної податкової служби України (м. Ірпінь)

Людське суспільство завжди перебуває у стані безперервного і багатовекторного руху, проходя­чи крізь соціальні перетворення і мутації, — іноді спонтанні та поверхневі, а деколи кумулятивні, гі-перінтенсивні, які призводять до якісних змін і динамічного розвитку. Коли соціальні процеси набувають такого розмаху, що радикально тран­сформують політичну систему країни, утверджу­ють нову ідейно-світоглядну парадигму суспіль­ного устрою і якісно змінюють соціально-еконо­мічні стандарти життя людей, тоді можна говори­ти про революційний етап розвитку держави.

Своєрідним політичним рубіконом для України стали революційні події кінця минулого року, які мало кого залишили байдужим. Цілком законо­мірно, що перші теоретичні рефлексії на україн­ську революцію керувались емоційними вражен­нями та ейфорійним піднесенням, але фактор ча­су і логіка розгортання соціально-політичних процесів сьогодення змушує більш прагматично і об'єктивно оцінювати явища такого масштабу. Отже, спираючись на раціональні аргументи, хочу зупинитися на визначальних чинниках, що обу­мовили протестні настрої громадян під час прези­дентських виборів 2004 року, а також окреслити деякі постреволюційні тенденції державотворчо­го дискурсу.

Після руйнування радянського тоталітарного режиму з його бюрократично-управлінською сис­темою, що була майже тотожна феодальному аб­солютизму, суверенна Українська держава задекларувала побудову демократичної форми суспіль­ного устрою. Однак наявність низки об'єктивних чинників, серед яких неефективна система полі­тичної влади, кланово-олігархічна модель дер­жавного управління, суцільна корупція, бюрокра­тичне свавілля, відсутність повноцінної інформа­ції та інше спричинили у молодій державі загаль-носистемну політичну кризу. Її вирішення стало можливим лише революційним шляхом, що й від­булося під час президентських виборів наприкін­ці 2004 року. Новітня українська революція, яка за вражаючу атрибутивну насиченість дістала назву Помаранчевої, як і «революція троянд» в Грузії, не тільки посіла гідне місце серед націо­нально-визвольних змагань, а й збагатила тради­ції «оксамитових революцій», що асоціюються з мирним повстанням громадян переважно в краї­нах Східної Європи і поваленням комуністичних режимів.

Масові помаранчеві протести в Україні далеко не всі аналітики трактують як революційні, адже вони відбувалися без традиційних атрибутів ре­волюції: застосування насилля чи терору, що суп­роводжується кровопролиттям та людськими жертвами. Однак нема жодних сумнівів, що масо­ві протести українців минулої осені слід тракту­вати не як бунтівні прояви маргіналізованих про­шарків населення, а як соціально-політичну рево­люцію. Її промотором виступили політично ак­тивні та патріотично свідомі громадяни (особли­во радикально налаштованою і готовою до само­пожертви була молодь), які усвідомили давно іс­нуючу кризу буття в Україні і вийшли на Майдан сказати: годі, так далі жити не можна. Існує дум­ка, що це була революція «новопосталого місько­го середнього класу. Політичний режим, обіпер­тий на Конституцію 1996 року, не залишив їм ви­бору — або померти на колінах, або жити стоячи» [10, с. 140–141]. Мало того, ми стверджуємо, що новітня Українська революція за своєю суттю майже тотожна з Американською чи Французь­кою революціями, які відбулися відповідно в 1776 та 1789 роках, адже вона виборювала одинакові фундаментальні політичні цінності: свободу, рів­ність, демократію.

Основну мету Помаранчева революція досягну­ла — старий політичний режим був повалений, в Україні до влади прийшла контреліта. Такий пе­ребіг подій можна вважати квінтесенцією в новіт­ній політичній історії України, адже в нашій дер­жаві утвердився більш прогресивний і демокра­тичний суспільний устрій. Інша справа, що ті до­корінні соціально-політичні реформи, які прого­лошували на Майдані, не відбулися. Цей прикрий факт є реальністю нашого життя, про що мова йтиме нижче. Однак, попри всі деструктивні метаморфози сучасного емоційно-компроматного етапу життя України, незмінним залишається ос­новний імператив Помаранчевої революції — про­будження політичної свідомості наших громадян, які далі не хочуть миритися з психологією натов­пу, рабською покірністю, маніпулюванням влас­ною долею. Продемонструвавши один раз, під час минулих президентських виборів, свою принци­повість, патріотизм і волю, народ не дозволив вла­ді спаплюжити свою честь і гідність, відстояв можливість реалізації своїх конституційних прав і свобод. Відтепер для українців апріорним є праг­нення стати більш активними суб'єктами владних відносин, виявляти високий рівень політичної свідомості і безпосередньо брати участь у розбу­дові держави. Ці обставини є більш значущим для перспективи розвитку української нації, аніж інт­риги і спекуляції, детерміновані егоїстичними ін­тересами та меркантильними політичними амбі­ціями сучасної псевдоеліти.

Можна сказати, що Україна проходить ті самі стадії соціальної еволюції, що й усі західноєвро­пейські держави, але із запізненням більш ніж на два століття. Тому для нас є актуальними аргу­менти теоретика українського консерватизму В. К. Липинського: «Всяка революція, — ствер­джує він, — означає лише те, що під владою ста­рих правителів витворились серед даного грома­дянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійснення своїх імперіалістичних хотінь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли самі вже зужились і ослабли» [3, с. 391–392]. Отже, кон­цептуальною причиною соціальної революції вче­ний вважає кризу правлячої верстви суспільства, що є визначальним і для оптимізації нинішніх владно-управлінських відносин в Україні.

Не буде перебільшенням твердження про те, що Помаранчева революція, детермінуючись несві­домими генетично-ментальними чинниками, ста­ла предметом національної гордості українців. Адже вона започаткувала епохальні суспільно-по­літичні зміни в Україні, які можна порівняти ли­ше з подіями літа 1648 року, коли вся нація пов­стала під проводом Б. Хмельницького, чи осені 1917 року, коли українці об'єдналися навколо Центральної Ради і навіть утворили свою держа­ву, яку внаслідок хибної політики тодішньої еліти та несприятливих зовнішніх обставин не вдалося утримати. Цілком очевидним є той факт, що за своїм змістом новітня українська революція була революцією морально-світоглядною. Люди вий­шли на вулиці і майдани не заради хліба та видо­вищ, а за правдою і свободою. Тобто це була не стільки політична, скільки громадянська револю­ція. Перша передбачає масштабну владно-управлінську ротацію та структурно-інституціональну трансформацію, а друга спрямована на зміну ідей­но-світоглядних та ціннісних орієнтацій грома­дян.

Для формулювання дефініції української рево­люції доцільно скористатися судженням автори­тетного іноземного політолога Збіґнева Бжезін-ського. Він досконало обізнаний з українською си­туацією і впродовж останніх десятиліть не перес­тавав повторювати тезу про те, що до кінця ХХ ст. «імперія зла» розпадеться, й Україна стане неза­лежною державою. Стосовно революційних подій в Україні він стверджує: «Ми тут спостерігаємо своєрідний драматичний шлюб між українським націоналізмом та українською демократією, дра­матичне поєднання українського патріотизму, ук­раїнської тотожності та української демократії, свободи, лібералізму» [9, с. 101–102].

Крім традиційної боротьби за владу, новітня ук­раїнська революція актуалізувала питання екзис-тенційного характеру, а саме: вибір українцями політичної перспективи, пошук нової національ­ної ідеї, модерної конкурентноздатної української ідентичності, досконалішого формату державного розвитку. Унікальність української революції обу­мовлена безпрецедентною миролюбністю чи на­віть пацифізмом. Цей феномен потребує особли­вої уваги, бо український етнос, завдяки своєму архетипу шляхетності, продемонстрував новий формат соціальних трансформацій — гуманістич­ну, «елегантну» революцію. Здоровий глузд укра­їнців вчасно збагнув ту істину, що насильницька революція рідко народжує досконалу демократію. Наші громадяни на практиці реалізували принци­пи ненасильницьких дій у політиці, які сповідува­ли Д. Торо, М. Ганді, М. Л. Кінг. Протест ненасил-лям означає не покірність, а активну позицію у боротьбі за справедливість. Ненасильницький опір є виявом політичної активності «знизу», ро­зуміння людини як найвищої цінності, гуманіза­цію суспільства, подолання несправедливості у свідомості та вчинках людей, прагнення з'ясувати коріння корупційної діяльності відповідних дер­жавних інституцій чи посадовців. Власне це і обу­мовило беззастережну підтримку «помаранче­вих» подій всією демократичною світовою спіль­нотою.

Помаранчева революція в Україні дала позитив­ний сигнал для оптимізації національного держа­вотворення, продемонструвавши собі і світу нові можливості людських ресурсів. Без сумніву, в ук­раїнській революції був присутній зовнішній ме­неджмент, але він не був її основним рушієм. Швидка зміна авторитарно-олігархічної системи влади відбулася завдяки політичній волі і рево­люційній   активності   українських   громадян.

У цьому контексті слід враховувати думку відо­мого американського політолога С. П. Хантінгтона, який переконаний, що життєздатну демокра­тію не можна створи революційним шляхом. Уче­ний стверджує: «Всі революційні сили, які пере­бувають в опозиції до авторитарного режиму, на­зивають себе демократичними, але, прийшовши до влади, вони встановлюють ще більш репресив­ний, ніж попередній, режим» [1, с. 213]. Здійсню­ючи мирну революцію, український народ праг­нув швидких, рішучих і радикальних змін. Однак в цьому полягає найбільший обман учасників протестів, бо революція не може радикально змі­нювати усталені суспільні структури за кілька мі­сяців, не наштовхнувшись на потужне протисто­яння, а то й відвертий саботаж своїх опонентів, який необхідно придушувати адміністративними чи силовими методами. Власне це й підтверджу­ють сучасні політичні реалії в нашій державі.

Насамперед в Україні під час останніх прези­дентських виборів відбулися революційні зміни у світогляді українського народу та його трансцен­дентних мотивуваннях буття. У цьому контексті постає цілком закономірне питання: чому україн­ські громадяни, в яких століттями виховували рабську покірність, раптом виявили високий рі­вень політичної свідомості, зуміли консолідува­тися і толерантно змінити політичну систему? Очевидно, відповідь у ментальній площині: мас­штабні фальсифікації президентського виборчого процесу 2004 р. не тільки спотворили результати волевиявлення, а й засвідчили правову і мораль­ну кризу нашого суспільства, глибоко травмували вразливу українську душу, яка чутливо реагує на приниження власної гідності. Ще В. Липинський свого часу писав про перевагу в нашому характері емоційності (чутливості) над волею та інтеліген­тністю: «Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різ­них рас, — стверджував вчений, — витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не здержують воля та інтеліген­тність» [3, с. 426]. Тобто моральний надлом чут­ливої української душі веде до кризи національ­ної ідентичності, яка є основним джерелом та го­ловною рушійною силою новітньої української революції.

На підставі цих роздумів, а також враховуючи результати вітчизняного етногенезу можна ствер­джувати, що найважливіша підстава української духовності міститься в його кордоцентризмі, який уособлює певну систему життєвих імпуль­сів, притаманних чутливому серцю людини в усіх іпостасях її буття. Це порівняно нове, збірне нау­ково-філософське поняття, яке означає, що «в житті людини, в її світогляді провідну роль, тобто мотиваційну й рушійну, відіграють не розумово-раціональні сили, а її емоції, почуття, або, образно кажучи, потенції людського серця. Тому-то кордоцентризм — не що інше, як доказ, що домінан­тою мотивацій і дій виступає серце, а не розум. Адже, згідно з ученням українського філософа П.Юркевича, людське серце набагато швидше, аніж розум, рухається і доходить висновків. Ін­шими словами, кордоцентризм українців — це ек­зистенція, що виступає основою самого буття або й частиною природи українського народу: украї­нець живе, а все його світобачення, поведінка, життєві вартості та культурні надбання узгоджу­ються з притаманним йому кордоцентризмом. А це те, що українцеві дав Бог, вся українська сти­хія та його свята земля» [5, с. 86].

Однак феномен кордоцентризму має ще й інші грані. Власне домінування емоційності над праг­матичністю спричиняє ірраціональний індивідуа­лізм української душі. В.Липинський писав: «На­ції ситі, з перевагою емоціональності в своїм ха­рактері, мають більший нахил до романтизму, ніж до ідеалізму. Між тим держава може бути сотворе­на тільки поривом ідеалістичним, а не романтич­ним. Поривами романтичними, тобто виключно емоційними, яких ідеї туманні — не будуються держави» [3, с. 427]. Маючи таку щедру, добро­зичливу і романтичну натуру, український народ упродовж віків терпів панування чужих імперій, марнуючи власну державність.

Лише в новітню добу українці спромоглися урівноважити свої емоційні пристрасті раціональ­ною компонентою, консолідуватися під гаслом «Разом, нас багато і нас не подолати» та ідейно-вольовим поривом змінити авторитарну владу. З цього приводу досить слушною є думка кори­фея сучасної української філософії М. Поповича: «Помаранчева революція засвідчила величезну роль політичного ідеалізму та його перевагу над політичним цинізмом, який ніколи не зміг би ви­вести на вулиці мільйонні маси людей» [6, с. 4]. Тобто новітня українська революція живилась пе­реважно ілюзорною ідеєю про те, що досить лікві­дувати авторитарний режим Кучми, й суспільство відразу стане на шлях достатку, справедливості й демократії. Звичайно, такий підхід є утопічним і небезпечним з огляду на те, що свого часу якобін­ці хотіли зруйнувати абсолютизм, а встановили значно згубнішу диктатуру, більшовики мали на­мір знищити експлуатацію людини людиною, а насправді запровадили її до рабської залежності.

Революційні зміни лише тоді мають конструк­тивний вимір, якщо створюють умови для здій­снення державотворчих реформ. Це означає, що ті, хто приходить до влади мають бути спромож­ними перевершити своїх попередників в упралінні підконтрольними інститутами політичної влади, а не шукати причин, які заважають реалізо­вувати управлінські функції. Як зауважує відо­мий французький політолог Ж. Ф. Ревель: «Рево­люційні вожді... мусять спочатку призвичаїтися до божевільної (за масштабами) суперечності між словом і реальністю, а потім, задля самовиправ-дання, приписати свій хронічний провал «воро­гам революції»... Вічний міт про «зраджену рево­люцію» позбавляє їх необхідності доходити до єдиної справжньої причини зла — самої системи. Революція зазнає поразки, маси її не приймають, бо справи йдуть погано. Революціонери, сприйма­ючи наслідок за причину, уявляють, що все йде по­гано через опір мас, тому й нищать маси» [8, с. 69]. Ці спостереження стосуються революційних ча­сів Робесп'єра й Мао, проте добре ілюструють й проблеми сучасної української революції.

Нинішньої політичної кризи наша держава мог­ла б уникнути, якби крім харизматичних рис, лі­дери української революції мали ще й відповід­ний рівень компетентності і професіоналізму, щоб досягти принаймні деяких задекларованих на Майдані цілей. Сьогоднішня системна політична криза в Україні дає підстави сформулювати таку аксіоматичну сентенцію: у суспільстві, де пред­ставники революційного руху прагнуть офіційної влади, але є нездатними ефективно управляти країною, державотворчої політики очікувати не доводиться. Критична ситуація, яку переживає наша держава, є наслідком того, що Помаранчева революція трансформувалася у феномен перма­нентної революції, яка веде суспільство до хаосу та стагнації.

Все ж не треба надмірно драматизувати сьогод­нішню політичну кризу в Україні. Як слушно зау­важує з цього приводу сучасний український по­літолог В. Карасьов: «Криза — це не тільки дес­трукція, а й поява нових можливостей... Якби не було кризи команди, ми б отримали політику ко­мандного типу у виконанні того, що ми називаємо командою Президента... Тому криза команди фак­тично перекреслила можливу траєкторію автори­зації революційного режиму в напрямі політики командного типу. Україна відійшла від моделі пострадянських президентських режимів, але не може ніяк вийти на траєкторію європейських пар­ламентських режимів влади... У 2004 році револю­ційний Майдан продемонстрував, що низи не хо­чуть, щоб ними управляли по-старому. А в 2005 ро­ці нова влада показала, що вона не готова управ­ляти по-новому. А по-старому вона управляти не може, бо немає тих умов, які були за попередньої влади» [7]. Власне в цьому виявляється перма­нентність новітньої української революції, актив­ність якої буде спадати пропорційно до стабілізації соціально-економічної ситуації в країні, і в під­сумку має призвести до політики консенсусної злагоди.

За всіх часів найбільш придатним інститутом для інтеграції суспільства є держава. Вона є обов'язковою умовою існування нації. В. Липин-ський зазначав: «Без власної Української Держа­ви не може бути української Нації, а без Україн­ської Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя» [3, с. VІІ]. Для консолідованого розвитку української держав­ності відчутно бракує ментальної ідентичності. Прояви сучасного так званого номенклатурного сепаратизму невипадкові. Це наслідок нашої тра­гічної історії. У новітній, постреволюційній Укра­їні ментально-світоглядні фактори проявляються в дихотомічній формі. З одного боку, саме завдя­ки толерантному протесту та вільнодумству укра­їнської душі вдалася демократична революція, а з іншого — нинішня команда переможців не може позбутися «стереотипу амбітності», який призво­дить до неузгодженості в її діях, провокує періо­дичні спалахи публічних суперечливих диспутів між окремими представниками владної команди. Революційна трансформація політичної системи в жодному разі не повинна розхитувати держав­них устоїв.

Досить важливим моментом постреволюційної доби є з'ясування кореляції матеріального добро­буту чи бідності громадян та проявом їх політич­ної активності. Як стверджує директор Інституту філософії М. Попович: «Бідність не породжує со­лідарності. Саме по собі злиденне існування може призвести або до голодних бунтів, або до отупін­ня, байдужості й покори. В часи, коли в Україні жилося найважче й коли прірва між багатими та бідними була найглибшою, найістотнішою була також та втрата цінностей, яку соціологи назива­ють аномією. Аномія — це морально-політична хвороба суспільства, нечутливість до духовного болю, втрата основних цінностей, які регулюють соціальну поведінку. Втрати морально-політич­них орієнтирів у суспільстві були не меншими, ніж втрати економічні, й сягали, за підрахунками соціологів, 80%. Наслідком глибокої аномії й далі є всезагальна недовіра до влади» [6, с. 2–3]. Існує думка, що «помаранчевий уряд» зруйнував краї­ну, яка ще рік тому демонструвала рекордні темпи економічного зростання. Тоді парадоксально виг­лядають масові виступи громадян спрямовані на усунення попереднього режиму, адже боротися проти влади, яка забезпечує добробут не є логіч­но. Але насправді, якщо й відбувався приріст ви­робництва за доби кучмізму, то від нього збагачу­валися олігархи та зміцнювались карально-силові структури влади.

Важливим чинником гармонізації владних від­носин є дієва та ефективна опозиція. Нині в полі­тичній системі України існує великий попит на нову, дійсно демократичну опозицію. Новий фор­мат сильної та впливової опозиції сприятиме ви­робленню зважених альтернативних державот­ворчих проектів. Для ефективної розбудови укра­їнської держави назріла нагальна потреба нареш­ті інституціоналізувати парламентську опозицію. У формуванні такої раціональної опозиції має бу­ти зацікавлена насамперед діюча влада, якій треба знайти волю для ведення цивілізованої конкурен­тної боротьби з ідеологічними опонентами. Полі­тичний істеблішмент постреволюційної України виявився не готовим до роботи в демократичному середовищі. Новій еліті не вистачило духовно-во­льової складової для ведення політики на засадах компромісу, толерантності, раціонального глузду. Егоїстичні інтереси виявилися сильнішими, ніж демократичні цінності, що не лише спричинило чвари та рокіровку кадрів у владній команді, а й загострило соціально-політичну ситуацію в дер­жаві.

Важливим досягненням Помаранчевої револю­ції є те, що в Україні започатковується публіч­ність політичних процесів. На думку Віктора Со­роки, організатора журналістської революції, тре­ба боятися цензури не ззовні, а всередині себе. Ад­же якого кольору буде влада — «біло-голуба» чи «помаранчева» — гарантій того, що ЗМІ знов не перетворяться на засоби масової дезінформації, нині немає. За будь-яких обставин аксіомою є по­ложення: «Журналіст завжди повинен бути в опо­зиції до влади. Якого б кольору вона не була» [10, с. 243].

Водночас інформаційне суспільство щоразу збільшує вимогливість до політичних менедже­рів, до нової провідної верстви, що робить її впер­ше елітою не сили, грошей чи багатства, а елітою знань, духу. Сучасна Україна потребує еліти з якісно новою системою цінностей, політичного світогляду, креативного потенціалу, більш агре­сивними та максималістськими амбіціями, якій притаманні пасіонарність та динамізм, що забез­печують можливість швидко адаптуватися до но­вих політичних реалій і проводити адекватну дер­жавну політику. Минулі президентські вибори привели до влади контреліту, що відкривало пе­ред країною можливість зміни модусу політично­го розвитку, утвердження нової парадигми дер­жавного устрою. Однак постреволюційна практи­ка засвідчує, що в Україні відсутні ефективні ме­ханізми вертикальної мобільності для ротації по­літичної еліти. Тому діюча влада застосовує мето­ди ручного керування для селекції нової госпо­дарсько-управлінської еліти. За нової влади елітне рекрутування визначається тим, яку роль внес­ла особистість у «помаранчезацію» України, часто без урахування особистих якостей та вмінь люди­ни, ігнорують її авторитет і компетентність. Звіс­но, така політика послаблює ефективний менед­жмент і погіршує імідж влади.

Принципово важливим для ефективної держа­вотворчої політики є створення сприятливого правового поля та культивування поваги до за­конів. Як стверджують автори «Аналізу політи­ки», «Добровільне дотримання законів зменшує витрати на їх утвердження. Крім того, воно ві­дображає і майже напевне стверджує легітим-ність політичної системи. Одним з факторів, що сприяє добровільному дотриманню законів, є ус­відомлення справедливості. Наприклад, спосте­реження та лабораторні досліди показують, що платники податків, які вважають податкову сис­тему справедливою, загалом справніше сплачу­ють податки, ніж ті, хто вважає її несправедли­вою» [2, с. 163].

Резюмуючи, можна констатувати очевидний факт, що постреволюційне українське суспільство стало якісно іншим. Насамперед відбулися ради­кальні трансформації у суспільній свідомості, до­корінно змінилися ментально-ціннісні установки людей. Те, що вважалося декларативними симво­лами — ідеї свободи й соціальної справедливості, ринку й демократії наповнилися новими змістом і стали більш значущими, відтіснивши на другий план ціннісної ієрархії насущні матеріальні пот­реби. Події листопада — грудня минулого року каталізували процес становлення громадянського суспільства. У безпрецедентних політичних бата­ліях українці обрали справді народного президен­та. І як адекватно до сьогодення звучать слова В. Липинського: «Перший раз в історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили — з чогось старшо­го, ніж сама Влада» [4, с.70-71]. Помаранчева ре­волюція започатковує нові критерії суспільної свідомості, закладаючи в її основу такі моральні цінності, як гідність, честь і свободу особистості, прозорість та демократизм влади, її вірність укра­їнському народу і Господу Богу. Ці чесноти спро­можні не тільки заповнити собою порожні прос­тори людського духу, а й бути певним кодом, що активізує архаїчний модус української свідомості.

Наразі необхідно якомога швидше подолати емоційний етап постреволюційного владного син­дрому, в якому домінуючою виступає війна ком-проматів, що девальвує ідеї Помаранчевої рево­люції, і перейти до політики раціонального праг­матизму. Будь-яка революція рано чи пізно вщу­хає, відкриваючи якісно новий етап розвитку сус­пільства. Українські державницькі структури, що формувалися на засадах революційної доцільнос­ті, починають очищатися від політичної романти­ки та популістських гасел. Хоча поки в україн­ській владі з'явилося багато нових облич, але об­личчя самої влади лишається незмінним. Ниніш­ня криза переконливо продемонструвала, що віт­чизняна політична еліта не здатна ставити націо­нально-державні інтереси вище ніж особисті. На­гальною потребою постеволюційного порядку денного є відділення власності від влади, а бізне­су від держави. Уряд має бути максимально депо­літизованим і виконувати функцію провайдера національних інтересів, а не виконувати роль кри­зового менеджера. Якщо раніше був актуальним дискурс з приводу необхідності оновлення Кон­ституції, то нинішня криза зробила конституцій­ну реформу безповоротною. Адже система прези­дентської влади, яку так відчайдушно виборюва­ли українці на майданах, не виправдала їх споді­вань. Замість функції авангарду системних ре­форм, вона стала чинником кризових явищ. Тому українська перспектива — це парламентсько-пре­зидентська форма державного устрою.

Література

1.  Huntington S. P. Will More Countries Become De­mocratic? // Political Science Quart. Vol. 99. — 1984. — № 2. — P. 213.

2.  Девід Л. Веймер, Ейден Р. Вайнінг. Аналіз політики. Концепції і практика Київ «Основи» 2000.

3.  Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. — Київ;
Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1995.

4. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роко­вин 16/29 квітня 1918 року // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 63 — 76.

5. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: Довіра: Генеза, 1996.

6. Попович М. Перед вічним Майданом. // Критика. 2005. — № 3. — С. 2–4.

7. Про «бісів революції». Експерти попереджають і рекомендують. // День. — 2005. — № 173. — 174. — 23 вересня.

8. Равель Ж. Ф. Відживлення демократії. — К., 2004.

9.  Слабошпицький М. Пейзаж для помаранчевої революції. Хроніка-колаж. — К., 2005.

10. Яневський Д. Хроніка «помаранчевої» револю­ції. — Харків: Фоліо, 2005.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту