РУБРИКИ |
|
№ 1/2006 | |
архів номерів
|
Феномен новітньої української революції: криза ідентичності чи шлях до оптимального розвитку національної державностіМихайло ГОРДІЄНКО, кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії Національної академії державної податкової служби України (м. Ірпінь) Людське суспільство завжди перебуває у стані безперервного і багатовекторного руху, проходячи крізь соціальні перетворення і мутації, — іноді спонтанні та поверхневі, а деколи кумулятивні, гі-перінтенсивні, які призводять до якісних змін і динамічного розвитку. Коли соціальні процеси набувають такого розмаху, що радикально трансформують політичну систему країни, утверджують нову ідейно-світоглядну парадигму суспільного устрою і якісно змінюють соціально-економічні стандарти життя людей, тоді можна говорити про революційний етап розвитку держави. Своєрідним політичним рубіконом для України стали революційні події кінця минулого року, які мало кого залишили байдужим. Цілком закономірно, що перші теоретичні рефлексії на українську революцію керувались емоційними враженнями та ейфорійним піднесенням, але фактор часу і логіка розгортання соціально-політичних процесів сьогодення змушує більш прагматично і об'єктивно оцінювати явища такого масштабу. Отже, спираючись на раціональні аргументи, хочу зупинитися на визначальних чинниках, що обумовили протестні настрої громадян під час президентських виборів 2004 року, а також окреслити деякі постреволюційні тенденції державотворчого дискурсу. Після руйнування радянського тоталітарного режиму з його бюрократично-управлінською системою, що була майже тотожна феодальному абсолютизму, суверенна Українська держава задекларувала побудову демократичної форми суспільного устрою. Однак наявність низки об'єктивних чинників, серед яких неефективна система політичної влади, кланово-олігархічна модель державного управління, суцільна корупція, бюрократичне свавілля, відсутність повноцінної інформації та інше спричинили у молодій державі загаль-носистемну політичну кризу. Її вирішення стало можливим лише революційним шляхом, що й відбулося під час президентських виборів наприкінці 2004 року. Новітня українська революція, яка за вражаючу атрибутивну насиченість дістала назву Помаранчевої, як і «революція троянд» в Грузії, не тільки посіла гідне місце серед національно-визвольних змагань, а й збагатила традиції «оксамитових революцій», що асоціюються з мирним повстанням громадян переважно в країнах Східної Європи і поваленням комуністичних режимів. Масові помаранчеві протести в Україні далеко не всі аналітики трактують як революційні, адже вони відбувалися без традиційних атрибутів революції: застосування насилля чи терору, що супроводжується кровопролиттям та людськими жертвами. Однак нема жодних сумнівів, що масові протести українців минулої осені слід трактувати не як бунтівні прояви маргіналізованих прошарків населення, а як соціально-політичну революцію. Її промотором виступили політично активні та патріотично свідомі громадяни (особливо радикально налаштованою і готовою до самопожертви була молодь), які усвідомили давно існуючу кризу буття в Україні і вийшли на Майдан сказати: годі, так далі жити не можна. Існує думка, що це була революція «новопосталого міського середнього класу. Політичний режим, обіпертий на Конституцію 1996 року, не залишив їм вибору — або померти на колінах, або жити стоячи» [10, с. 140–141]. Мало того, ми стверджуємо, що новітня Українська революція за своєю суттю майже тотожна з Американською чи Французькою революціями, які відбулися відповідно в 1776 та 1789 роках, адже вона виборювала одинакові фундаментальні політичні цінності: свободу, рівність, демократію. Основну мету Помаранчева революція досягнула — старий політичний режим був повалений, в Україні до влади прийшла контреліта. Такий перебіг подій можна вважати квінтесенцією в новітній політичній історії України, адже в нашій державі утвердився більш прогресивний і демократичний суспільний устрій. Інша справа, що ті докорінні соціально-політичні реформи, які проголошували на Майдані, не відбулися. Цей прикрий факт є реальністю нашого життя, про що мова йтиме нижче. Однак, попри всі деструктивні метаморфози сучасного емоційно-компроматного етапу життя України, незмінним залишається основний імператив Помаранчевої революції — пробудження політичної свідомості наших громадян, які далі не хочуть миритися з психологією натовпу, рабською покірністю, маніпулюванням власною долею. Продемонструвавши один раз, під час минулих президентських виборів, свою принциповість, патріотизм і волю, народ не дозволив владі спаплюжити свою честь і гідність, відстояв можливість реалізації своїх конституційних прав і свобод. Відтепер для українців апріорним є прагнення стати більш активними суб'єктами владних відносин, виявляти високий рівень політичної свідомості і безпосередньо брати участь у розбудові держави. Ці обставини є більш значущим для перспективи розвитку української нації, аніж інтриги і спекуляції, детерміновані егоїстичними інтересами та меркантильними політичними амбіціями сучасної псевдоеліти. Можна сказати, що Україна проходить ті самі стадії соціальної еволюції, що й усі західноєвропейські держави, але із запізненням більш ніж на два століття. Тому для нас є актуальними аргументи теоретика українського консерватизму В. К. Липинського: «Всяка революція, — стверджує він, — означає лише те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійснення своїх імперіалістичних хотінь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли самі вже зужились і ослабли» [3, с. 391–392]. Отже, концептуальною причиною соціальної революції вчений вважає кризу правлячої верстви суспільства, що є визначальним і для оптимізації нинішніх владно-управлінських відносин в Україні. Не буде перебільшенням твердження про те, що Помаранчева революція, детермінуючись несвідомими генетично-ментальними чинниками, стала предметом національної гордості українців. Адже вона започаткувала епохальні суспільно-політичні зміни в Україні, які можна порівняти лише з подіями літа 1648 року, коли вся нація повстала під проводом Б. Хмельницького, чи осені 1917 року, коли українці об'єдналися навколо Центральної Ради і навіть утворили свою державу, яку внаслідок хибної політики тодішньої еліти та несприятливих зовнішніх обставин не вдалося утримати. Цілком очевидним є той факт, що за своїм змістом новітня українська революція була революцією морально-світоглядною. Люди вийшли на вулиці і майдани не заради хліба та видовищ, а за правдою і свободою. Тобто це була не стільки політична, скільки громадянська революція. Перша передбачає масштабну владно-управлінську ротацію та структурно-інституціональну трансформацію, а друга спрямована на зміну ідейно-світоглядних та ціннісних орієнтацій громадян. Для формулювання дефініції української революції доцільно скористатися судженням авторитетного іноземного політолога Збіґнева Бжезін-ського. Він досконало обізнаний з українською ситуацією і впродовж останніх десятиліть не переставав повторювати тезу про те, що до кінця ХХ ст. «імперія зла» розпадеться, й Україна стане незалежною державою. Стосовно революційних подій в Україні він стверджує: «Ми тут спостерігаємо своєрідний драматичний шлюб між українським націоналізмом та українською демократією, драматичне поєднання українського патріотизму, української тотожності та української демократії, свободи, лібералізму» [9, с. 101–102]. Крім традиційної боротьби за владу, новітня українська революція актуалізувала питання екзис-тенційного характеру, а саме: вибір українцями політичної перспективи, пошук нової національної ідеї, модерної конкурентноздатної української ідентичності, досконалішого формату державного розвитку. Унікальність української революції обумовлена безпрецедентною миролюбністю чи навіть пацифізмом. Цей феномен потребує особливої уваги, бо український етнос, завдяки своєму архетипу шляхетності, продемонстрував новий формат соціальних трансформацій — гуманістичну, «елегантну» революцію. Здоровий глузд українців вчасно збагнув ту істину, що насильницька революція рідко народжує досконалу демократію. Наші громадяни на практиці реалізували принципи ненасильницьких дій у політиці, які сповідували Д. Торо, М. Ганді, М. Л. Кінг. Протест ненасил-лям означає не покірність, а активну позицію у боротьбі за справедливість. Ненасильницький опір є виявом політичної активності «знизу», розуміння людини як найвищої цінності, гуманізацію суспільства, подолання несправедливості у свідомості та вчинках людей, прагнення з'ясувати коріння корупційної діяльності відповідних державних інституцій чи посадовців. Власне це і обумовило беззастережну підтримку «помаранчевих» подій всією демократичною світовою спільнотою. Помаранчева революція в Україні дала позитивний сигнал для оптимізації національного державотворення, продемонструвавши собі і світу нові можливості людських ресурсів. Без сумніву, в українській революції був присутній зовнішній менеджмент, але він не був її основним рушієм. Швидка зміна авторитарно-олігархічної системи влади відбулася завдяки політичній волі і революційній активності українських громадян. У цьому контексті слід враховувати думку відомого американського політолога С. П. Хантінгтона, який переконаний, що життєздатну демократію не можна створи революційним шляхом. Учений стверджує: «Всі революційні сили, які перебувають в опозиції до авторитарного режиму, називають себе демократичними, але, прийшовши до влади, вони встановлюють ще більш репресивний, ніж попередній, режим» [1, с. 213]. Здійснюючи мирну революцію, український народ прагнув швидких, рішучих і радикальних змін. Однак в цьому полягає найбільший обман учасників протестів, бо революція не може радикально змінювати усталені суспільні структури за кілька місяців, не наштовхнувшись на потужне протистояння, а то й відвертий саботаж своїх опонентів, який необхідно придушувати адміністративними чи силовими методами. Власне це й підтверджують сучасні політичні реалії в нашій державі. Насамперед в Україні під час останніх президентських виборів відбулися революційні зміни у світогляді українського народу та його трансцендентних мотивуваннях буття. У цьому контексті постає цілком закономірне питання: чому українські громадяни, в яких століттями виховували рабську покірність, раптом виявили високий рівень політичної свідомості, зуміли консолідуватися і толерантно змінити політичну систему? Очевидно, відповідь у ментальній площині: масштабні фальсифікації президентського виборчого процесу 2004 р. не тільки спотворили результати волевиявлення, а й засвідчили правову і моральну кризу нашого суспільства, глибоко травмували вразливу українську душу, яка чутливо реагує на приниження власної гідності. Ще В. Липинський свого часу писав про перевагу в нашому характері емоційності (чутливості) над волею та інтелігентністю: «Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас, — стверджував вчений, — витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не здержують воля та інтелігентність» [3, с. 426]. Тобто моральний надлом чутливої української душі веде до кризи національної ідентичності, яка є основним джерелом та головною рушійною силою новітньої української революції. На підставі цих роздумів, а також враховуючи результати вітчизняного етногенезу можна стверджувати, що найважливіша підстава української духовності міститься в його кордоцентризмі, який уособлює певну систему життєвих імпульсів, притаманних чутливому серцю людини в усіх іпостасях її буття. Це порівняно нове, збірне науково-філософське поняття, яке означає, що «в житті людини, в її світогляді провідну роль, тобто мотиваційну й рушійну, відіграють не розумово-раціональні сили, а її емоції, почуття, або, образно кажучи, потенції людського серця. Тому-то кордоцентризм — не що інше, як доказ, що домінантою мотивацій і дій виступає серце, а не розум. Адже, згідно з ученням українського філософа П.Юркевича, людське серце набагато швидше, аніж розум, рухається і доходить висновків. Іншими словами, кордоцентризм українців — це екзистенція, що виступає основою самого буття або й частиною природи українського народу: українець живе, а все його світобачення, поведінка, життєві вартості та культурні надбання узгоджуються з притаманним йому кордоцентризмом. А це те, що українцеві дав Бог, вся українська стихія та його свята земля» [5, с. 86]. Однак феномен кордоцентризму має ще й інші грані. Власне домінування емоційності над прагматичністю спричиняє ірраціональний індивідуалізм української душі. В.Липинський писав: «Нації ситі, з перевагою емоціональності в своїм характері, мають більший нахил до романтизму, ніж до ідеалізму. Між тим держава може бути сотворена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним. Поривами романтичними, тобто виключно емоційними, яких ідеї туманні — не будуються держави» [3, с. 427]. Маючи таку щедру, доброзичливу і романтичну натуру, український народ упродовж віків терпів панування чужих імперій, марнуючи власну державність. Лише в новітню добу українці спромоглися урівноважити свої емоційні пристрасті раціональною компонентою, консолідуватися під гаслом «Разом, нас багато і нас не подолати» та ідейно-вольовим поривом змінити авторитарну владу. З цього приводу досить слушною є думка корифея сучасної української філософії М. Поповича: «Помаранчева революція засвідчила величезну роль політичного ідеалізму та його перевагу над політичним цинізмом, який ніколи не зміг би вивести на вулиці мільйонні маси людей» [6, с. 4]. Тобто новітня українська революція живилась переважно ілюзорною ідеєю про те, що досить ліквідувати авторитарний режим Кучми, й суспільство відразу стане на шлях достатку, справедливості й демократії. Звичайно, такий підхід є утопічним і небезпечним з огляду на те, що свого часу якобінці хотіли зруйнувати абсолютизм, а встановили значно згубнішу диктатуру, більшовики мали намір знищити експлуатацію людини людиною, а насправді запровадили її до рабської залежності. Революційні зміни лише тоді мають конструктивний вимір, якщо створюють умови для здійснення державотворчих реформ. Це означає, що ті, хто приходить до влади мають бути спроможними перевершити своїх попередників в упралінні підконтрольними інститутами політичної влади, а не шукати причин, які заважають реалізовувати управлінські функції. Як зауважує відомий французький політолог Ж. Ф. Ревель: «Революційні вожді... мусять спочатку призвичаїтися до божевільної (за масштабами) суперечності між словом і реальністю, а потім, задля самовиправ-дання, приписати свій хронічний провал «ворогам революції»... Вічний міт про «зраджену революцію» позбавляє їх необхідності доходити до єдиної справжньої причини зла — самої системи. Революція зазнає поразки, маси її не приймають, бо справи йдуть погано. Революціонери, сприймаючи наслідок за причину, уявляють, що все йде погано через опір мас, тому й нищать маси» [8, с. 69]. Ці спостереження стосуються революційних часів Робесп'єра й Мао, проте добре ілюструють й проблеми сучасної української революції. Нинішньої політичної кризи наша держава могла б уникнути, якби крім харизматичних рис, лідери української революції мали ще й відповідний рівень компетентності і професіоналізму, щоб досягти принаймні деяких задекларованих на Майдані цілей. Сьогоднішня системна політична криза в Україні дає підстави сформулювати таку аксіоматичну сентенцію: у суспільстві, де представники революційного руху прагнуть офіційної влади, але є нездатними ефективно управляти країною, державотворчої політики очікувати не доводиться. Критична ситуація, яку переживає наша держава, є наслідком того, що Помаранчева революція трансформувалася у феномен перманентної революції, яка веде суспільство до хаосу та стагнації. Все ж не треба надмірно драматизувати сьогоднішню політичну кризу в Україні. Як слушно зауважує з цього приводу сучасний український політолог В. Карасьов: «Криза — це не тільки деструкція, а й поява нових можливостей... Якби не було кризи команди, ми б отримали політику командного типу у виконанні того, що ми називаємо командою Президента... Тому криза команди фактично перекреслила можливу траєкторію авторизації революційного режиму в напрямі політики командного типу. Україна відійшла від моделі пострадянських президентських режимів, але не може ніяк вийти на траєкторію європейських парламентських режимів влади... У 2004 році революційний Майдан продемонстрував, що низи не хочуть, щоб ними управляли по-старому. А в 2005 році нова влада показала, що вона не готова управляти по-новому. А по-старому вона управляти не може, бо немає тих умов, які були за попередньої влади» [7]. Власне в цьому виявляється перманентність новітньої української революції, активність якої буде спадати пропорційно до стабілізації соціально-економічної ситуації в країні, і в підсумку має призвести до політики консенсусної злагоди. За всіх часів найбільш придатним інститутом для інтеграції суспільства є держава. Вона є обов'язковою умовою існування нації. В. Липин-ський зазначав: «Без власної Української Держави не може бути української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя» [3, с. VІІ]. Для консолідованого розвитку української державності відчутно бракує ментальної ідентичності. Прояви сучасного так званого номенклатурного сепаратизму невипадкові. Це наслідок нашої трагічної історії. У новітній, постреволюційній Україні ментально-світоглядні фактори проявляються в дихотомічній формі. З одного боку, саме завдяки толерантному протесту та вільнодумству української душі вдалася демократична революція, а з іншого — нинішня команда переможців не може позбутися «стереотипу амбітності», який призводить до неузгодженості в її діях, провокує періодичні спалахи публічних суперечливих диспутів між окремими представниками владної команди. Революційна трансформація політичної системи в жодному разі не повинна розхитувати державних устоїв. Досить важливим моментом постреволюційної доби є з'ясування кореляції матеріального добробуту чи бідності громадян та проявом їх політичної активності. Як стверджує директор Інституту філософії М. Попович: «Бідність не породжує солідарності. Саме по собі злиденне існування може призвести або до голодних бунтів, або до отупіння, байдужості й покори. В часи, коли в Україні жилося найважче й коли прірва між багатими та бідними була найглибшою, найістотнішою була також та втрата цінностей, яку соціологи називають аномією. Аномія — це морально-політична хвороба суспільства, нечутливість до духовного болю, втрата основних цінностей, які регулюють соціальну поведінку. Втрати морально-політичних орієнтирів у суспільстві були не меншими, ніж втрати економічні, й сягали, за підрахунками соціологів, 80%. Наслідком глибокої аномії й далі є всезагальна недовіра до влади» [6, с. 2–3]. Існує думка, що «помаранчевий уряд» зруйнував країну, яка ще рік тому демонструвала рекордні темпи економічного зростання. Тоді парадоксально виглядають масові виступи громадян спрямовані на усунення попереднього режиму, адже боротися проти влади, яка забезпечує добробут не є логічно. Але насправді, якщо й відбувався приріст виробництва за доби кучмізму, то від нього збагачувалися олігархи та зміцнювались карально-силові структури влади. Важливим чинником гармонізації владних відносин є дієва та ефективна опозиція. Нині в політичній системі України існує великий попит на нову, дійсно демократичну опозицію. Новий формат сильної та впливової опозиції сприятиме виробленню зважених альтернативних державотворчих проектів. Для ефективної розбудови української держави назріла нагальна потреба нарешті інституціоналізувати парламентську опозицію. У формуванні такої раціональної опозиції має бути зацікавлена насамперед діюча влада, якій треба знайти волю для ведення цивілізованої конкурентної боротьби з ідеологічними опонентами. Політичний істеблішмент постреволюційної України виявився не готовим до роботи в демократичному середовищі. Новій еліті не вистачило духовно-вольової складової для ведення політики на засадах компромісу, толерантності, раціонального глузду. Егоїстичні інтереси виявилися сильнішими, ніж демократичні цінності, що не лише спричинило чвари та рокіровку кадрів у владній команді, а й загострило соціально-політичну ситуацію в державі. Важливим досягненням Помаранчевої революції є те, що в Україні започатковується публічність політичних процесів. На думку Віктора Сороки, організатора журналістської революції, треба боятися цензури не ззовні, а всередині себе. Адже якого кольору буде влада — «біло-голуба» чи «помаранчева» — гарантій того, що ЗМІ знов не перетворяться на засоби масової дезінформації, нині немає. За будь-яких обставин аксіомою є положення: «Журналіст завжди повинен бути в опозиції до влади. Якого б кольору вона не була» [10, с. 243]. Водночас інформаційне суспільство щоразу збільшує вимогливість до політичних менеджерів, до нової провідної верстви, що робить її вперше елітою не сили, грошей чи багатства, а елітою знань, духу. Сучасна Україна потребує еліти з якісно новою системою цінностей, політичного світогляду, креативного потенціалу, більш агресивними та максималістськими амбіціями, якій притаманні пасіонарність та динамізм, що забезпечують можливість швидко адаптуватися до нових політичних реалій і проводити адекватну державну політику. Минулі президентські вибори привели до влади контреліту, що відкривало перед країною можливість зміни модусу політичного розвитку, утвердження нової парадигми державного устрою. Однак постреволюційна практика засвідчує, що в Україні відсутні ефективні механізми вертикальної мобільності для ротації політичної еліти. Тому діюча влада застосовує методи ручного керування для селекції нової господарсько-управлінської еліти. За нової влади елітне рекрутування визначається тим, яку роль внесла особистість у «помаранчезацію» України, часто без урахування особистих якостей та вмінь людини, ігнорують її авторитет і компетентність. Звісно, така політика послаблює ефективний менеджмент і погіршує імідж влади. Принципово важливим для ефективної державотворчої політики є створення сприятливого правового поля та культивування поваги до законів. Як стверджують автори «Аналізу політики», «Добровільне дотримання законів зменшує витрати на їх утвердження. Крім того, воно відображає і майже напевне стверджує легітим-ність політичної системи. Одним з факторів, що сприяє добровільному дотриманню законів, є усвідомлення справедливості. Наприклад, спостереження та лабораторні досліди показують, що платники податків, які вважають податкову систему справедливою, загалом справніше сплачують податки, ніж ті, хто вважає її несправедливою» [2, с. 163]. Резюмуючи, можна констатувати очевидний факт, що постреволюційне українське суспільство стало якісно іншим. Насамперед відбулися радикальні трансформації у суспільній свідомості, докорінно змінилися ментально-ціннісні установки людей. Те, що вважалося декларативними символами — ідеї свободи й соціальної справедливості, ринку й демократії наповнилися новими змістом і стали більш значущими, відтіснивши на другий план ціннісної ієрархії насущні матеріальні потреби. Події листопада — грудня минулого року каталізували процес становлення громадянського суспільства. У безпрецедентних політичних баталіях українці обрали справді народного президента. І як адекватно до сьогодення звучать слова В. Липинського: «Перший раз в історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили — з чогось старшого, ніж сама Влада» [4, с.70-71]. Помаранчева революція започатковує нові критерії суспільної свідомості, закладаючи в її основу такі моральні цінності, як гідність, честь і свободу особистості, прозорість та демократизм влади, її вірність українському народу і Господу Богу. Ці чесноти спроможні не тільки заповнити собою порожні простори людського духу, а й бути певним кодом, що активізує архаїчний модус української свідомості. Наразі необхідно якомога швидше подолати емоційний етап постреволюційного владного синдрому, в якому домінуючою виступає війна ком-проматів, що девальвує ідеї Помаранчевої революції, і перейти до політики раціонального прагматизму. Будь-яка революція рано чи пізно вщухає, відкриваючи якісно новий етап розвитку суспільства. Українські державницькі структури, що формувалися на засадах революційної доцільності, починають очищатися від політичної романтики та популістських гасел. Хоча поки в українській владі з'явилося багато нових облич, але обличчя самої влади лишається незмінним. Нинішня криза переконливо продемонструвала, що вітчизняна політична еліта не здатна ставити національно-державні інтереси вище ніж особисті. Нагальною потребою постеволюційного порядку денного є відділення власності від влади, а бізнесу від держави. Уряд має бути максимально деполітизованим і виконувати функцію провайдера національних інтересів, а не виконувати роль кризового менеджера. Якщо раніше був актуальним дискурс з приводу необхідності оновлення Конституції, то нинішня криза зробила конституційну реформу безповоротною. Адже система президентської влади, яку так відчайдушно виборювали українці на майданах, не виправдала їх сподівань. Замість функції авангарду системних реформ, вона стала чинником кризових явищ. Тому українська перспектива — це парламентсько-президентська форма державного устрою. Література 1. Huntington S. P. Will More Countries Become Democratic? // Political Science Quart. Vol. 99. — 1984. — № 2. — P. 213. 2. Девід Л. Веймер, Ейден Р. Вайнінг. Аналіз політики. Концепції і практика Київ «Основи» 2000. 3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. — Київ; 4. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 року // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 63 — 76. 5. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: Довіра: Генеза, 1996. 6. Попович М. Перед вічним Майданом. // Критика. 2005. — № 3. — С. 2–4. 7. Про «бісів революції». Експерти попереджають і рекомендують. // День. — 2005. — № 173. — 174. — 23 вересня. 8. Равель Ж. Ф. Відживлення демократії. — К., 2004. 9. Слабошпицький М. Пейзаж для помаранчевої революції. Хроніка-колаж. — К., 2005. 10. Яневський Д. Хроніка «помаранчевої» революції. — Харків: Фоліо, 2005. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |