головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2006 
Персонал № 1/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Українська мова: юридичний статус, проблеми застосування

Андрій ПОТЬОМКІН,
студент магістратури Інституту права ім. Володимира Великого, голова секції правових наук Студентського наукового товариства МАУП

Мова — найважливіший засіб людського спілку­вання, нерозривно пов'я­заний із мисленням, це со­ціальний засіб зберігання і передачі інформації, засіб управління людською по­ведінкою. У мовному різ­номанітті світового сус­пільства немає точних да­них про кількість мов, які існують. Їх приблизно по­над 2,5 тисячі.

У статті 10 Конституції України зазначено: «Дер­жавною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнарод­ного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається зако­ном» [3].

У частині 1 статті 10 дано офіційне тлума­чення Рішення Конституційного Суду Ук­раїни: «Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова» [13], треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілку­вання на всій території країни при здійснен­ні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мо­ва актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначає закон (ч. 5, ст. 10 Конституції України). Поряд із дер­жавною мовою для здійснення повноважень місцевими органами виконавчої влади, орга­нами Автономної Республіки Крим та орга­нами місцевого самоврядування можуть бу­ти використані російська й інші мови націо­нальних меншин у межах і порядку, визначе­ному законами України. За положеннями статті 10 Конституції України та законів Ук­раїни щодо гарантій застосування мов в Ук­раїні, зокрема в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. Поряд із державною мо­вою, відповідно до положень Конституції України, зокрема частини 5 статті 53, та за­конів України, в навчальному процесі мо­жуть бути використані мови національних меншин.

6 лютого 2003 року Верховна Рада Украї­ни прийняла Постанову «Про проведення парламентських слухань» [15]. Було поста­новлено провести 16 березня 2003 року в за­лі пленарних засідань Верховної Ради Укра­їни парламентські слухання на тему: «Про функціонування української мови в Украї­ні».

Підготовка і передача до ВР необхідних ін­формаційно-аналітичних матеріалів про проблеми і тенденції у сфері функціонування української мови в нашій країні була доруче­на Кабінету Міністрів України.

Здійснення необхідних заходів для орга­нізаційного та методичного забезпечення парламентських слухань було доручено ко­мітетам Верховної Ради України з питань культури і духовності, з питань науки і осві­ти, з питань державного будівництва та міс­цевого самоврядування, з питань правової політики із залученням представників цен­тральних і місцевих органів виконавчої вла­ди.

Пряму трансляцію та широке висвітлення парламентських слухань здійснювали Наці­ональна телекомпанія України та Націо­нальна радіокомпанія України за участю відповідних підрозділів Верховної Ради Ук­раїни.

Фінансування витрат, необхідних для орга­нізації і проведення парламентських слухань, мало здійснювати управління справами Апа­рату Верховної Ради України.

Постановою Верховної Ради України [16], зважаючи на висновки і пропозиції учасни­ків парламентських слухань, були прийняті Рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Украї­ні».

Обговоривши мовну ситуацію в країні, учасники парламентських слухань дійшли висновку, що на дванадцятому році незалеж­ності українська мова як державна мова Ук­раїни не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя. Хоч законодавча база в країні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгод­жується з відповідними міжнародно-право­вими актами. Однак, нині мовна ситуація в державі свідчить про те, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного утверджен­ня її в усіх сферах суспільного життя недос­татньо — необхідні механізми реалізації пра­вових документів щодо функціонування ук­раїнської мови, а також урегулювання пи­тань, пов'язаних з удосконаленням юридич­ної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання дер­жавної мови.

Останнім часом, незважаючи на законо­давче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається процес зву­ження сфери її застосування, що спричиняє соціальну напругу в суспільстві, сепаратист­ські настрої, суперечить інтересам націо­нальної безпеки України та ставить під заг­розу її суверенітет і державне самовизначен­ня.

Попри відсутність міжнаціональних кон­фліктів, досягнуту стабільність і толеран­тність у міжетнічних стосунках, законодавче та реальне забезпечення прав усіх національ­них меншин в Україні, мовне питання часто перетворюється на дестабілізуючий чинник суспільного життя, що гальмує процес тво­рення суверенної, демократичної, правової держави.

Вважаючи, що державна мовна політика в Україні повинна відповідати конституцій­ним нормам, положенням відповідних між­народно-правових зобов'язань України та стратегії державотворення; враховуючи не­обхідність вироблення послідовного та ви­важеного підходу у вирішенні мовних проблем, недопущення при цьому політичних спекуляцій і міжетнічних конфліктів та від­значаючи важливість збереження стабіль­ності в державі; усвідомлюючи, що застосу­вання мов у державі має стати чинником єд­нання, а не розбрату, учасники парламент­ських слухань рекомендували такі важливі зміни в мовній ситуації України: створити в структурі центральних органів виконавчої влади центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики; створити консультативно-дорадчу раду з питань мовної політики, підзвітну Президентові України, включивши до її складу провідних фахів­ців — представників галузевих інститутів Національної Академії наук України; запро­вадити з 2004 року щорічні парламентські слухання, присвячені розвитку та функціо­нуванню української мови в Україні; Кабіне­ту Міністрів України розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної мовної політики Укра­їни, проект загальнодержавної Програми розвитку, функціонування і дослідження ук­раїнської мови на 2004–2010 роки та внести на розгляд Верховної Ради України до 1 липня 2003 року проект закону України про розвиток і застосування мов в Україні; створити у структурі Кабінету Міністрів Ук­раїни управління з питань мовної політики та інші.

На жаль, цих пропозицій послідовно не дотримуються. Покращення ганебної мовної ситуації в Україні можливе за суттєвим лобіюванням політичних сил, яким у боротьбі за владу на майбутніх парламентських виборах, буде не до мовних проблем. Звісно, можна розраховувати на включення до програм ро­боти партій питання функціонування укра­їнської мови в державі. Проте, як свідчить досвід, це будуть лише пусті обіцянки задля підвищення рейтингової позиції партії та її лідерів.

Постановою Верховної Ради України [16] було відкладено ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, принаймні до прийняття Верховною Радою України Закону України «Про розвиток і зас­тосування мов в Україні», який має передба­чати реальний механізм захисту й утвер­дження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, була прийнята у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Хартія була ратифіко­вана із зобов'язаннями Законом України [11], проте на підставі Рішення Конституційного Суду України [14], закон втратив чинність як такий, що є неконституційним.

В преамбулі хартії зазначається, що охоро­на історичних регіональних мов або мов меншин Європи (деякі з них перебувають під загрозою відмирання), сприяє збережен­ню та розвитку культурного багатства і тра­дицій Європи; право на використання регіо­нальної мови або мови меншини у приват­ному та суспільному житті є невід'ємним правом відповідно до принципів, проголо­шених у Міжнародному пакті Організації Об'єднаних Націй про громадянські і полі­тичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини; підкреслено важливість міжкультурного діалогу і багатомовності; охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх; охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важ­ливим внеском у розбудову Європи, що ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в межах національ­ного суверенітету і територіальної ціліснос­ті; ця хартія має на меті врахувати специфіч­ні умови й історичні традиції різних регіонів європейських держав.

Стосовно регіональних мов або мов мен­шин, Європейська хартія закріплює, що в межах територій, де ці мови функціонують, та відповідно до стану розвитку кожної мо­ви, сторони (країни-учасники) будують свою політику, законодавство та практику на таких цілях і принципах: визнання регіо­нальних мов або мов меншин як засобу ві­дображення культурного багатства; повага до кордонів кожної географічної місцевості, де використовують регіональну мову або мову меншини, забезпечення, при існую­чому або новому адміністративному поділі безперешкодного розвитку відповідної регі­ональної мови або мови меншини; необхід­ність здійснювати рішучі дії, спрямовані на розвиток регіональних мов або мов меншин із метою їх збереження; сприяння їх вико­ристанню: в усній і письмовій формі, у сус­пільному та приватному житті і заохочення такого використання; підтримка і розвиток стосунків між групами, які використовують регіональну мову або мову меншини, і іншими групами населення держави, які вживають мову в такій самій або подібній формі,  а  ще  започаткування  культурних стосунків з іншими групами населення дер­жави, які користуються різними мовами; за­безпечення належних форм і засобів викла­дання та вивчення регіональних мов або мов меншин на всіх відповідних рівнях; за­безпечення особам, які не володіють регіо­нальною мовою або мовою меншини і які проживають у місцевості, де вона викорис­товується, можливостей вивчати її за своїм бажанням; сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі регіональних мов або мов меншин в університетах чи аналогічних установах; розвиток відповідних форм транснаціональних обмінів із питань, що стосуються регіональних мов або мов мен­шин, що використовуються в такій самій або подібній формі у двох або більше держа­вах.

Сторони зобов'язуються усунути, якщо вони цього ще не зробили, будь-які необґрунтовані розрізнення, винятки, обмеження або переваги, які стосуються використан­ня регіональної мови або мови меншини та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Ужит­тя спеціальних заходів у сфері регіональних мов або мов меншин, спрямованих на досяг­нення рівності між особами, які користу­ються цими мовами, і рештою населення або які належно враховують їх конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації про­ти тих осіб, котрі вживають більш поширені мови.

Сторони зобов'язуються відповідними за­собами поглиблювати взаєморозуміння між усіма мовними групами населення країни, та зокрема сприяти вихованню поваги, розумін­ня і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин як одній із цілей освіти і профе­сійної підготовки, яка надається в їхніх краї­нах, а також заохочувати засоби масової ін­формації до досягнення названої цілі.

Визнаючи свою політику щодо регіональ­них мов або мов меншин, сторони (країни-учасники) мають ураховувати потреби та по­бажання тих груп населення, які користують­ся цими мовами. У разі необхідності сторони створюватимуть органи, які б консультували з усіх питань, що стосуються регіональних мов або мов меншин [2].

Саме такими є вищезазначені зобов'язан­ня (з відповідним адаптуванням положень хартії до Конституції України та законів Ук­раїни. Хоча згідно з міжнародно-правовим принципом міжнародні акти, ратифіковані державою у відповідному порядку, мають вищу юридичну силу над національним за­конодавством. Тому іншим сценарієм розв'язання ускладнень процесу ратифіка­ції хартії може стати внесення відповідних змін і доповнень до Конституції та законів України) і прийняття відповідного закону (про закон далі), що мають інструмент для розв'язання етнічних міжусобиць між ро­сійськомовними і українськомовними гро­мадянами, надання якісно нового стану мовній ситуації кримських татар, іншим мо­вам меншин на території України, інстру­мент для усунення перешкод до утверджен­ня української мови як державної мови в Україні.

Українське суспільство потребує закону для врегулювання проблем, що виникають у мовній сфері, для встановлення загальних за­сад мовної політики в Україні; визначення основних організаційних і правових основ використання в Україні державної мови та мов національних меншин.

Верховна Рада України розглядала два про­екти Закону України «Про розвиток та засто­сування мов в Україні», а саме: Проект І. Р. Юхновського та спільний Проект М. Г. Баг-раєва, Л. Ю. Миримського та В. І. Хмель­ницького. На жаль, обидва проекти відхиле­но.

Здебільшого ці проекти є спробами пере­робки та адаптації нині чинного Закону Ук­раїнської РСР «Про мови в Україні» [4], який має регулювати суспільні відносини у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки в державному, економічному, політичному і громадському житті, охороняти конституційні права громадян у цій сфері, виховувати шанобливе ставлення до націо­нальної гідності людини, її культури і мови, зміцнювати дружбу та співробітництво наро­дів колишнього СРСР. Згадані проекти майже дублюють структурну побудову цього за­кону, адаптуючи і приводячи її у відповід­ність до сучасних суспільно-політичних реа­лій.

Старий закон є по суті дуже вдалим, проте повною мірою не відповідає сучасним потре­бам українського суспільства.

Норми застосування української мови в Україні розсіяні в низці нормативно-право­вих актів. А саме: Законі України «Про ви­давничу справ» [10], Законі України «Про вищу освіту» [12], Законі України «Про дру­ковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [7], Законі України «Про інформа­цію» [6], Законі України «Про національні меншини в Україні» [5], Законі України «Про рекламу» [9], Законі України «Про те­лебачення і радіомовлення» [8] та інших. Це призводить до ускладнення їх практичного застосування і вказує на нагальну потребу створити якісно новий нормативно-право­вий акт.

Уже тривалий час мовна ситуація в країні є предметом гострих політичних дискусій. Визначення справжнього патріотизму в ук­раїнському суспільстві, зводиться до того, що патріотом вважають того, хто розмовляє українською мовою. Та чи це справді так? Чи це не є лише зовнішньою, поверховою оцінкою визначення патріотичності люди­ни. Це ставить російськомовних громадян і громадян національних мовних меншин в Україні у вимушене протистояння україн­ській мові, змушує приєднуватися до лав супротивників українства і не поважати тих, які начебто з патріотичних міркувань зневажають іншомовних українців. Слід ро­зуміти, що не тільки мова, а реальна, конс­труктивна, спрямована на інтереси багато­національного українського народу, на під­вищення його добробуту та культури діяль­ність є свідченням справжнього патріотиз­му [1, с. 146].

У сучасному українському суспільстві спостерігаємо ганебне явище, коли батьки недбало ставляться до мовного виховання дитини. Це — провина держави, бо державна мовна політика не відповідає конституцій­ним нормам і положенням відповідних між­народно-правових зобов'язань України. Це призводить до дестабілізації мовної ситуації. Гостре протистояння українській мові існує на Лівобережній Україні та в Криму, в регіо­нах проживання російськомовних і татаро-мовних меншин. На останніх президент­ських  виборах  амбіції  політичних  лідерів Правобережної та Лівобережної України майже довели українське суспільство до роз­колу, а зволікання держави у реальному за­безпеченні мовних прав національних мен­шин затягує українське суспільство у міжет­нічне протистояння, — все це негативно впливає і на внутрішньодержавний клімат, і на імідж України на міжнародній арені, на­самперед, серед міжнародних правозахисних організацій.

Затягнуті в безглуздий конфлікт політич­них інтересів, дорослі українці несуть його додому, в сім'ю. Діти бачать настрої батьків, і це підсвідомо виховує в них етнічну упе­редженість. Безсумнівним є той факт, що саме сім'я формує дитячі погляди та переко­нання, які далі переходять до майбутніх по­колінь.

Сім'я повинна розтлумачити дитині, що немає мов кращих чи гірших, є краще чи гір­ше володіння мовою, є толерантне чи шові­ністичне ставлення до мов і народів. Мова зберігає наші культурні цінності, нашу мо­раль, наші традиції, віру. Обираючи мову, батьки передають дитині відповідне духовне надбання.

Сім'я зобов'язана плекати в дитині якості толерантності і терпимості до прав і свобод людини та громадянина, знання і розуміння своїх прав і свобод та необхідності їх узгод­ження у суспільстві. Батьки не мають жод­ного морального та й загальнолюдського права позбавляти дитину через якісь власні амбіції можливості вивчати мову свого на­роду.

В Україні прийняте право землі і право крові, тобто, якщо батьки дитини є грома­дянами Росії, а вона народилася на терито­рії України, то за правом землі вона — гро­мадянин України і має право на українське мовне виховання. Якщо батьки дитини є громадянами України але народилася вона, наприклад, в Англії, то за правом крові її визнають громадянином України. Така ди­тина має право на мовне виховання україн­ською мовою, і батьки не мають права поз­бавляти дитину цієї можливості. Вважаю, Кодекс України про шлюб і сім'ю слід до­повнити відповідною зобов'язуючою стат­тею.

Література

1.    Головченко В. В. Право в житті людини. — К.: Орі-яни, 2005.

2.    Джерело: European Treaty Series/148. Збірка до­говорів Ради Європи. — К.: Парламентське вид-во, 2000.

3.    Конституція України від 28 червня 1996 р.

4.    Закон Української РСР «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. № 8312-11.

5.    Закон України «Про національні меншини в Ук­раїні» від 25 червня 1992 р. № 2494-XII.

6.    Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII.

7.    Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року № 2782-XII.

8.    Закон України «Про телебачення і радіомовлен­ня» від 21 грудня 1993 року № 3759-XII.

9.    Закон України «Про рекламу» від 3 липня 1996 року № 270/96-ВР.

10.  Закон України «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 року № 318/97-ВР.

11.  Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 24 грудня 1999 року № 1350-XIV.

12.  Закон України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-III.

13.  Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-пр/99.

14.  Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року № 9-пр/2000.

15.  Постанова Верховної Ради України «Про про­ведення парламентських слухань на тему: «Про функціонування української мови в Україні» від 6 лютого 2003 р. № 480-IV.

16.  Постанова Верховної Ради України від 22 травня 2003 року № 886-IV.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту