Політичний дискурс і комунікативний тип особистості
кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту психології АПН України
«Інститут засобів масової інформації та прямих виборів сприяє тому, що керівництво багатьох країн стає дедалі більш податливим до вірусів розуму. В наш час політик, який не має відповідного іміджу, який не відчуває больових точок виборців, не може розраховувати на їх голоси».
(Річард Броді. Психічні віруси. — М., 2001. — С. 7)
Вирішальним фактором успішної діяльності в будь-якій сфері, зокрема в політичній, є характер — «багатомірна властивість особистості, не спадкова і не природна; вона виховується впродовж життя людини та втілюється у стилі стосунків людини та її поведінці» [1 с. 121]. Характер, як відомо, тісно пов'язаний із темпераментом, здібностями, рівнем освіченості та світоглядом особистості. Від темпераменту залежить динаміка психічних процесів, реакцій, включаючи прийняття рішень в усіх сферах діяльності, зокрема в політичній.
І характер, і темперамент багато в чому зумовлюють ще одну дуже важливу за своєю суттю ознаку особистості — її комунікативний тип.
Орієнтація особистості у спектрі комунікативної діяльності, умови і засоби спілкування, які вибирає і використовує людина, завжди відображують не тільки особливості характеру і темпераменту, а й соціальні норми, стереотипи поведінки, притаманні тому чи іншому статусу особистості.
Із статусними потребами пов'язані і всі інші соціальні потреби особистості. Це потреба належати до соціальної групи і потреба посідати в ній певне місце, користуватися прихильністю та увагою оточуючих, бути об'єктом їхньої поваги і любові. Спроби звести всю багатоманітність соціальних потреб до «жадоби влади» — безнадійно застарілі. Потреба бути лідером — одна з багатьох у спектрі різноманітних мотивацій, нерідко переважає над гостротою бажання бути лідером. І саме на етапі цього вибору людина найчастіше визначає центральний вектор свого життя «лідерського» чи «підлеглого типу».
«Мати місце в соціальному середовищі» — цей вислів відтворює зміст соціальних потреб, який полягає по суті у належності до людської спільноти. Ця належність потребує реального вияву у вигляді поваги, прив'язаності, любові оточуючих, та інших ознак такої належності. Це втілюється у зв'язках людини з оточенням.
Подвійна структура цих досить складних взаємозв'язків виступає, виявляється, оцінюється та функціонує в міжособистісних стосунках як потреба в справедливості. Сама вона — суть і основа вихідних соціальних потреб людини. Разом із нагальною потребою усвідомлення сенсу життя, потреба у справедливості є вагомим гуманним чинником діяльності, вчинків людини стосовно інших, вибору певного життєвого шляху, спектру уподобань та переконань — так званого «життєвого кредо».
Комунікативний тип особистості не є вродженим, даним на все життя. Він зазнає упродовж життєдіяльності людини певних змін, «шліфується» відповідно до життєвих потреб особистості. Але є види діяльності, які або ускладнюють опанування ними через невідповідність базового комунікативного типу основному виду діяльності (відсутність так званої «комунікабельності»); такими видами діяльності є: політика, журналістика, паблік рилейшинз, викладацька робота, режисура, робота у сфері маркетингових послуг та реклами. Всі вищезгадані сфери діяльності вимагають відповідної «відкритості» комунікативного типу, відсутності так званої «парадоксальності», що утруднює розуміння.
Саме комунікативним людям притаманний «універсальний» комунікативний тип особистості Тут скоріше йдеться про набуття універсальності упродовж життя або завдяки ситуаціям, коли базовий комунікативний змінюється. Це ситуації зміни професії (фахової діяльності), зміна роду діяльності через здобуття додаткової освіти, перехід до наукової діяльності тощо.
Спосіб спілкування — виразний тип комунікативних стосунків — вдосконалюється людиною впродовж життя. Але базові характеристики та вибір основного способу спілкування можна класифікувати.
Є так званий «побутовий» і «публічний» способи спілкування, останній продукує підтипи: «офіційний» та «неофіційний»; «лідерський» та «підпорядкований».
Цікаво, що експерименти психологів доводять, що формування «лідера» зумовлене не стільки його природними здібностями, скільки підлеглою «підпорядкованою» поведінкою інших членів групи [2, с. 25–26].
У способі спілкування реалізується той комунікативний тип, який притаманний особистості (як актор реалізує свій акторський талант у ролі). Але, на відміну від комунікативного типу, спосіб спілкування більше залежить від соціальної конституції, від вимог суспільних відносин і тої «сходинки» в соціальній ієрархії, яку ми зазвичай називаємо «статусом». Адже спосіб спілкування залежить і від «статусної ролі».
Ось, наприклад, як представляє нам схему зв'язків особистості із суспільством наш славетний вчений, який присвятив не один рік вивченню і створенню моделей поведінки людей — М. М. Амосов у своїй відомій книжці «Природа людини» [3, c. 111].Насамперед, якщо ми звернемось до питання з чого «складається» особистість, треба зосередитись на «внутрішніх» і «зовнішніх» складових. Такими «внутрішніми» якостями є:
1) Вік.
2) Стать.
3) Освіта, тобто рівень культури і кваліфікова-ності.
4) Сімейний стан.
5) Соціальний статус: належність до соціальної групи, професія, ранг в ієрархії престижності.
6) Матеріальне становище.
7) Рівень тренованості і здоров'я.
Окремо М. М. Амосов виділяє характер — «вроджені риси, які мало змінюються від виховання і умов» [3, c. 112].
Сила характеру — витривалість та можливість протистояти втомі, роздратуванню, іншим гальмуючим впливам. У людей з сильним характером значимість втоми вдвічі менша, ніж у слабохарактерних. Є також середній тип — із характером середньої сили.
Стійкість — чи простіше — наполегливість (схильність до тривалого напруження) — на противагу імпульсивним типам. В цій моделі — коефіцієнт сили характеру і вияв стійкості/нестійкості.
Оптимізм і песимізм — визначальні якості, які, безумовно, безпосередньо стосуються типу й сили характеру. Так вони тісно корелюють із силою вияву емоцій, настирливістю, почуттями.
Емоційність — вроджена особливість. Розвиток волі (найвищий рівень свідомості) дає змогу певною мірою вірогідно контролювати емоції. Психологи вважають, що сильна емоційність порушує «розумність» поведінки, роблячи останню менш стійкою. Але дослідження соціальних психологів, зокрема тих, хто займається питаннями психологічних особливостей політичної діяльності і політичного лідерства, вважають по-іншому [4] . «Свідомо-логічне “Я” — остання оперативна стадія, на якій ми прймаємо рішення, які стосуються нашого життя. Тільки це “Я” є свідомою сферою. Все негативне — сфера несвідомого. Тому не буде помилкою казати, що всі чи майже всі є продуктом власного несвідомого.
Якщо врахувати, що кожна людина віддаляється від своєї істинної вихідної природи, то очевидно, що все суще /…/ навіть почуття, які вважаються істинними (почуття батьків, коханих, друзів, вчителів) потребують перевірки. Природа людини, на яку спрямована любов, завжди є критерієм (підкреслення наше. — О. С.) цього кохання» [5].
Схильність до вияву емоцій залежить від співвідношення песимізму — оптимізму та сили характеру. Неприємності викликають у песиміста емоції пасивного і негативного спектру, виражені переважно горем і страхом, а у оптиміста викликають протест і гнів.
Ідея справедливості може розгортатися у двох площинах: ідеальній — просторі думок і уявлень, та реально-матеріальній, де вона може реалізовуватись як «у собі» — у кожному з нас, так і в цілому — в суспільстві.
Людина, яка стане носієм цієї ідеї та одночасно її реалізатором, неодмінно уособлюватиметься з ідеєю справедливості як такою.
Нейрофізіолог І. П. Павлов довів наявність у людини звичок, які назвали динамічними стереотипами. Це поняття утвердилося і в психології, хоча з деякими уточненнями і спрощеннями. Саме завдяки деякому спрощенню динамічний стереотип можна звести до звички, а точніше — до завченості (вчинків, дій, думок), зокрема до комунікативної поведінки. Саме такий типаж, відпрацьований під час комунікативної поведінки, називається «іміджем», хоча фактично він так і залишається динамічним стереотипом, притаманним комунікативній діяльності конкретної людини. Ступінь самостійності обрання такого типажу для спілкування (іміджу) та рівень його завченості — стереотипізованості і відображає самостійність та автентичність комунікативного типу особистості.
У рольовому «відтворенні» та відпрацюванні іміджу почуття відіграють тільки роль ніби-то «пускового механізму», а далі підключається ланцюжок добре відпрацьованих зв'язків та моделей високої активності. Можна припустити, що увесь цей функціональний акт представлений деякою узагальненою моделлю, яка сфокусована в одній ключовій або базовій конкретній моделі поведінки, яка поєднана зв'язками з кожною ланкою дій і реалізується в конкретному комунікативному типі особистості.
Відображення соціально-демографічних характеристик в іміджі політика швидше заважає, ніж допомагає.
Відчуття особистісного типажу (власної «persona grata») в координатах: вік, стать, походження та національність «наповнюють» і доповнюють життєдіяльність людини певного соціального статусу особливим «особистісним сенсом», так званим сенсом життя в тому його розумінні, яке включає почуття щастя.
Якщо порівнювати значимість різних потреб, то можна переконатися (доведено експериментально), що в кожний конкретний момент стан задоволення потреби для «насичення» наближається до нуля (виконання — повне задоволення потреби дорівнює її нейтралізації, а іноді і зникненню). Цьому закону підвладні всі потреби, крім так званих «вітальних» (життєзабезпечуючих) — їжа, житло, продовження роду. Всі інші, за А. Маслоу (американський психолог, фундатор напрямку гуманістичної психології), — це вже «метапотреби», до яких входить, зокрема, і потреба у сенсі життя.
Всі вітальні потреби характеризуються не тільки сталістю, стабільністю їх вияву впродовж життя, а й перенасиченням, яке зменшує приємне задоволення. Може виникнути внутрішній психологічний конфлікт, який в разі постійного нагадування (повторення) може розвинутися аж до невротичних станів, спричинити різновид неврозу. Запобігти цьому можна через домагання в галузі метапотреб, як називав цю точку М. М. Амосов — «максимальна потреба або рівень претензій» [3, с. 115].
Зрозуміло, якщо домагання послідовно задовольняються, то цей рівень вже не дає щастя і задоволення зменшується. Таким чином виявляється рівень адаптації до тієї або іншої ситуації. Не можна адаптуватись до вітальних проблем (наприклад, до відчуття голоду не можна адаптуватись, а до відсутності влади можна).
Чи можна відвикнути від лідерства
Формування рівня домагань — досить складний процес. Якщо розподілити його на окремі фактори, які моделюють його, то матимемо:
1. Вихідне «середнє» становище (наприклад, живучи бідно — не сподіваються на багатство).
2. Реальність досягнення. Відчуття реальності у людей різне. Є мрійники, які щиро домагаються чогось нездійсненого. Підкреслимо, що це не додає їм реальної життєвої енергії: мрійники найчастіше — люди слабохарактерні.
3. Середнє становище в певній конкретній соціальній групі і намагання потрапити до «вищої групи» завдяки «лідерським схильностям» і характеру. Лідерство стимулює бути першим серед рівних і наздоганяти тих, хто стоїть ще вище. Саме цей фактор формулює домагання, а вже потім вони і «шліфуються» реальністю.
4. Ще один напрям «коригування» ідеалу походить від переконань. Вони можуть дієво нейтралізувати заздрість, наслідування моди, змагання. Потрібно, щоб власні переконання відрізнялись від переконань інших людей, відповідно до яких формулюються домагання. В масовій поведінці людей це трапляється досить рідко. Тут домінує закон «так прийнято» — соціальний норматив, або стереотип поведінки.
Функціональний акт (зокрема і будь-який комунікативний акт) включає образи, почуття і дії. Тому будь-яка повноцінна модель особистості включає втілення (вияви) всіх трьох компонентів. Наприклад, переконання є стимулом, або гальмом при виборі дії, вчинку нарівні з біологічними почуттями, так само діють умовні й безумовні рефлекси, які властиві нам. Переконання — це узагальнені словесні моделі поведінки, за якими йдуть їх так звані образи «двійники». Формування переконань відбувається в процесі діяльності людини в соціумі (і лише частково через освіту і виховання).
Важливим фактором, який зближує, консолідує людей — це спільні дії, особливо захист і опір загрозі. Це створює не тільки єдність зусиль у досягненні цілей, а й виділяє з колективу лідера, людину, яка спроможна витримувати конкуренцію з іншими. Паралельно виникає необхідність керувати, нав'язувати, якщо не свою волю, то, принаймні, свою думку, свої міркування, переконання, для досягнення усвідомлених цілей, намагань, намірів. Сукупність останніх і визначає найчастіше той самий рівень домагань, про який йшлося вище.
У формуванні лідерського типажу велику роль відіграє:
а) потреба в спілкуванні;
б) потреба у сприйнятті своїх думок, міркувань, переконань.
Лідерство стимулює змагання, конкурентноздат-ність, іноді пряме нав'язування своєї волі вимагає поряд з цим і підлеглості, покори, адже лідера «роблять» підлеглі.
Протидія партнера, який не сприймає думок і намірів лідера, відчувається і оцінюється як «несправедливе» ставлення до нього, недооцінка його намірів, адже вони найчастіше (на думку самого лідера) спрямовані на загальне благо. Тут треба нагадати, що будь-яке змагання передбачає оцінку себе і партнера. Лідер завжди високо оцінює себе. Але треба пам'ятати, що кожному члену суспільства притаманне прагнення до лідируючої позиції, тому нав'язування чужої волі завжди сприймається як заподіяння шкоди.
Для лідера політичної організації в цьому є певний вихід: якщо ідеологія його політичної структури (партії, об'єднання тощо) є загальносприйнятною з точки зору домінуючих цінностей (добро, справедливість, покращення життя, ідеали загального благополуччя і щастя як в духовному, так і в світському розумінні) — в такому випадку домінування лідера сприймається як виконання обов'язків особою, яка несе найбільшу і найвагомішу відповідальність за досягнення цілей.
Існує й інше почуття — протилежне до лідерства: підпорядкованість авторитету, підлеглість, яка втілюється у задоволенні підпорядкованості вищому. Психологи називають це конформізмом. Лідер також відчуває вияв цього почуття у випадку, коли він готовий визнати авторитет, але тільки при дуже високому ступені вищості опонента. А конформний тип завжди готовий слухати кожного, хто стоїть хоч би трохи вище.
Лідерство і підпорядкованість визначають індивідуальне почуття справедливості.
Основні розходження в уявленнях про справедливість спостерігаються саме у співвідношенні між правами і обов'язками. Воно відображає взаємодію двох різновидів, або навіть двох «класів» соціальних потреб індивіда, який обстоює свої права.
Першу «гілку», або перший «клас» ми визначимо як соціальні потреби «для себе», а другу — як соціальні потреби «для інших». Обидві «гілки» існують в соціальній поведінці більшості людей, але одні вважають, що в пошуках справедливості їм бракує «моїх» прав, інші вбачають недоліки та втрати у виконанні «своїх» обов'язків. В обох випадках треба мати на увазі соціальне оточення — від малої та первинної груп (сім'ї, друзів) до макрогруп і самого макросоціуму.
Саме у взаємодії з цим соціальним оточенням «Я» виконує свої обов'язки, або відстоює свої права, — це зумовлюється силою вияву потреб або класу «для себе», або ж класу «для інших». Отже силу вияву цих потреб контролюють соціальні нормативи їх задоволення.
Реалізація комунікативного типу на різних стадіях спілкування
Нагадаємо, що існує два найголовніші різновиди спілкування: масове і індивідуальне, які в психолінгвістиці та теорії комунікації називають рівнями: масове та інтерперсональне (міжособистісне) спілкування.
Відповідно до кожного з рівнів спілкування ми обираємо ті, або інші форми і формули спілкування, які допомагають нам досягнути мети — ефективності комунікації, що включає і адекватну передачу інформації, її розуміння співрозмовником, запам'ятовування, засвоювання та вироблення на її основі певних мотиваційних зрушень, прийняття рішень тощо. Ефективно проведений комунікативний акт завжди призводить до певних змін в думках та поведінці реципієнта інформації (адресата комунікативного акту). Ініціатива в комунікативній поведінці (а значить, відповідальність за якість і змістовність інформації) належить комунікатору, який передає, а у випадку інтерперсональної комунікації й продукує інформацію. У випадку масової комунікації (особливо її електронних різновидах — телебаченні, радіо, відеоіндустрії) мова може йти скоріше про так званого «сукупного комунікато-ра», якому належить ініціювання комунікації та формальна відповідальність за насиченість (зміст) повідомлень.
Саме остання особливість масової комунікації знижує ефективність політичної реклами, адже відповідальність, настільки необхідна кандидату від партії або лідеру партії (як найвагоміший психологічний важіль у стосунках з аудиторією під час намагання викликати традиційну «довіру»), переноситься у свідомості аудиторії на сукупного комуні-катора (на канал ТV, радіо, авторів передачі тощо). Тому «варто вимагати присутності кандидата у тій політичній рекламі, яку він пропонує впродовж більшої її частини. Вимагати, щоб вся реклама мала політичний підпис про те, що кандидат є відповідальним за неї» [6, с. 77].
Саме в умовах масового спілкування значно трансформуються всі досі відомі звички і характеристики людини, яка виконує роль Комунікатора. Існує тип людей, якому притаманний так званий «побутовий» тип спілкування; його треба демонструвати аудиторії в режимі спілкування максимально наближеного за манерою саме до побутової розмови, так званий тип «теплого співрозмовника». Зрозуміло, йому не треба «доручати» роль диктора офіційних новин.
Отже, на міжособистісному рівні комунікативна взаємодія (спілкування) між індивідами відбувається за умов безпосереднього контакту і визначається такими факторами:
1) рівність (рівновага) становища і стану (зовнішнього і внутрішнього);
2) близьке знайомство співрозмовників;
3) правильне співвідношення лідерства — підлеглості в групі (організації);
4) приналежність до близьких вікових груп;
5) спільна діяльність;
6) спільні «вороги»;
7) «справедливі» відповіді на взаємні висловлювання та дії;
8) близькість поглядів та переконань.
Авторитет створюється в групі через порівняння власних оцінок та оцінок інших, зокрема малої групи (найближчого оточення) та колективу в цілому. Авторитети розрізняються за їх значущістю та сумою інших параметрів: «висота» авторитету; його «незаперечність»; безумовність; «вага» тощо. Авторитет є результатом визнання людьми особливої цінності та важливості для спільної діяльності тих чи інших якостей керівника; віддображає розбіжності в оцінці деяких параметрів особистості, наприклад, сили характеру чи розуму, притаманних цій особистості та спонукає до наслідування.
Деякі недосяжні авторитети є абсолютними, в інших випадках потенційна «досяжність» авторитету вимірюється часом: зараз, незабаром, в майбутньому. Абсолютні авторитети трапляються дуже рідко. Найрозповсюдженіший тип — авторитети «тимчасові» (в одному чи декількох параметрах), ще частіше трапляються авторитети «відносні» (з відчутною різницею у ступені виявів у кожному індивідуальному випадку).
Ступінь авторитету відіграє надважливе значення у виробленні та закріпленні переконань. Особливого значення набуває цей процес у політичній діяльності. Стійкість переконань визначається такими передумовами:
1) авторитетність та значимість джерела, від якого походить переконання;
2) ставлення (симпатії — антипатії) до автора та зворотний зв'язок (перевірка, «віддзеркалення» ступеня авторитетності лідера громадською думкою тощо);
3) ступінь відповідальності змісту переконань суттєвим (нагальним) потребам особистості;
4) частотність практичного застосування переконань (особливо важлива в політичній діяльності);
5) просте наслідування авторитета.
Лідерство неможливе без авторитету, але не слід забувати, що лідерство є не стільки властивістю однієї людини, скільки властивістю групи.
Справжніх лідерів визначає сама група, і такі лідери завжди сприймають свою роботу у взаємозв'язку з усіма іншими членами колективу (організації). Справжнім лідерам властива чітко виражена яскрава індивідуальність, що дозволяє спокійно сприймати чужі ідеї й не боятися впливу сторонніх думок, нової інформації, нових людей тощо. Таким лідерам властива скромність, вони досить рідко сприймають похвалу та інші позитивні оцінки діяльності. Вони, безумовно, полегшують життя своїх підлеглих, покращують роботу організації, усувають перешкоди, вдосконалюють діяльність. Лідери думають, піклуються й переймаються потребами кожного. Свою власну роботу, свій внесок і загальну справу трактують як пошук шляхів максимального вивільнення творчого потенціалу, який скритий в кожній людині й в усій групі (організації) в цілому.
Існує так багато стилів керівництва і різновидів лідерства, що ймовірні дії в кожному конкретному випадку просто неможливо передбачити. Але різноманітність діяльності лідера не повинна приховувати особистісні якості людей, так само як і його особисті якості не повинні бути «скритими» від оточення. Неможливо ані створити «ідеальний образ» лідера, ані універсальну модель керівництва, яку можна було б беззаперечно наслідувати.
Лідерство є однією із найпотужніших мотивацій і прогресивних «рушійних сил» на землі. «Хтось, можливо, намагається з цим сперечатись, наводячи як альтернативу жадібність, страх, відчуття провини, ненависть, любов, духовність. Але без мобілізуючої властивості лідерства (виділення наше. — О. С.) всі ці сили відносно слабкі. Отже, лідерство заслуговує значно більшої уваги, ніж йому приділяється, особливо, якщо ми бажаємо, щоб воно сприяло процвітанню нашої організації і всього людства» [7, с. 203–204].
Політичний імідж та особистісний типаж
При формуванні політичного іміджу лідера необхідно враховувати його особистісний типаж і властивості особистісного комунікативного типу. Лідерові, якому властиві форми інтерперсонального (міжособистісного) спілкування, не треба виступати перед великими аудиторіями з трибуни. Інтерв'ю такого лідера повинні бути короткими, а зйомки — проводитись нібито «прихованою камерою».
Згадаймо, що є так званий публічний і побутовий способи спілкування. Публічний — найчастіше реалізований в офіційній манері, більше підходить для виступів на з'їздах, конференціях тощо. Навіть перед телекамерою «Новин» публічний лідер намагається виглядати офіційно. Зовсім по-іншому виглядає лідер, який обирає для себе неофіційну манеру звернення до співрозмовника (якщо навіть цей співрозмовник — уявний масовий слухач або телеглядач). Такий лідер, вибираючи для себе нібито «побутовий» спосіб спілкування, реалізує його в манері звернення «до кожного» індивідуально. «Публічний» лідер вибирає для себе найчастіше манеру звернення «до всіх».
Окрім того, існують усний і письмовий тип встановлення комунікативних зв'язків. Усний більш притаманний лідерам з «неофіційною» манерою спілкування. Письмовий — з офіційною.
Треба запам'ятати, що для спілкування на телебаченні і радіо підходить тільки усний тип мовленнєвої комунікації, навіть якщо виступ попередньо викладений «на папері». Цей «усний тип» втілюється і в синтаксичній будові тексту, який промовляється, в довжині речень, в інтонації, в особливих прийомах усного мовлення, якими ми користуємося у побутовому спілкуванні (часто-густо не помічаючи їх). Такий тип спілкування створює атмосферу невимушеності, спонтанності бесіди, відкритості співрозмовників один до одного, справляє враження повної доброзичливості і довіри навіть тоді, коли обговорюються гострі питання.
Якщо задля створення політичного іміджу почати «ламати» усталений життям комунікативний тип особистості, то це негативно вплине на ефективність спілкування, переконливість виступів, створивши відчуття штучності, умовності комунікативної поведінки лідера. А цього допускати не можна.
Ще один важливий аспект у спілкуванні: вміння слухати. Ним володіють значно менше, ніж умінням говорити. Тим цінніше це вміння, й тим більше його треба використовувати. Лідер, який від природи наділений даром слухати — знахідка для політичної арени. Таких лідерів — лічені одиниці. Використання цього уміння серйозно відрізняється у масовому та інтерперсональному спілкуванні. Так, під час короткого інтерв'ю «встигнути» продемонструвати це вміння дуже важко, тому краще погоджуватись (організовувати) триваліші зйомки.
Під час так званих «репортажних» зйомок краще використовувати суто мовленнєві здібності лідера: вміння лаконічно висловлювати думку, образність мислення, природне паузування, яскравість інтонації, а також відсутність зайвих жестів.
Відомо, що використання особи лідера у невластивих для його діяльності ситуаціях потребує особливої уваги іміджмейкерів, адже така ситуація може вплинути на формування іміджу і прогресивно закріпити позитивне ставлення (довіру) до лідера, і навпаки, «перевернути» імідж, додати до нього регресивно-негативних рис. Протиріччя, які іноді трапляються у процесі відтворення іміджу політика, найчастіше стосуються саме створення штучних ситуацій спілкування, де особі політика вимушено нав'язуються невластиві йому за характером діяльності функції, або ж невластиві (невдалі) для нього ролі. Тому треба досить прискіпливо ставитися саме до усвідомлення (відчуття) ступеня штучності ситуації, і в разі необхідності, знаходити вихід з неї найбільш притаманним способом для певного комунікативного типу. Так, наприклад, не можна в неофіційній обстановці нав'язувати лідерові «офіційний» за стилем текст виступу або примушувати виконувати невластиві його характеру функції (наприклад, ведучого великих зборів), якщо даній особистості притаманна схильність до форм і стилю інтерперсо-нального, контактного спілкування. Так зване селективне спілкування (виступи перед окремими «вибраними» аудиторіями) також повинне диференціюватись відповідно до комунікативного типу особистості.
Дуже важливо, щоб ключова «семема» (одиниця смислу, семантичний «ключ») у назві політичної організації водночас уособлювалась в образі лідера.
Знання «золотої середини», «золотого перетину» в мистецтві політики — це і є уособлення справедливості та поміркованості. Людина, яка володіє цим знанням, стане володарем думок суспільства («лідером громадської думки»), крім цього ступінь довіри до політичної діяльності такого лідера завжди буде вищим, ніж до «акцентуалізованих особистостей», яким притаманна одноманітність.
Література
1. Коллектив. Личность. Общение. — Л.: Лениздат, 1987.
2. Ершов П. М., Симонов П. В. Темперамент. Характер. Личность. — М.: Наука, 1984.
3. Амосов Н. М. Природа человека. — К.: Наукова думка, 1983.
4. Менегетти А. Психология лидера, — М.: Славянская Ассоциация Онтопсихологии, 1999.
5. Менегетти А. Мудрец и исскуство жизни. — Екати-ринбург, 1998.
6. Міцкевич Е., Файерстоун Ч. Телебачення і вибори. — К.: «Вік» ЛТД, 1994.
7. Фарсон Р. Менеджмент абсурда. Парадоксы лидерства. — К.: София, 2001.