головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2005 
Персонал № 1/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Хто створює «чорний» міф про чорносотенство і навіщо? (початок)

Микола СЕНЧЕНКО

Передмова

Події останнього часу свідчать, що політичні сили, які тією чи іншою мірою є спадкоємцями більшовиків, слово «чорносотенець» викорис­товують як лайливе, такий собі прокльон. Не­зважаючи на те, що революційні події минулого століття призвели до трагічних наслідків, про які попереджували саме чорносотенці; вони бу­ли єдиними, хто намагався зупинити або зміни­ти революційні процеси.

Справа в тому, що ідеологія чорносотенства цілком ґрунтувалася на безумовній, а точніше вродженій православній вірі, яка збереглася і нині в душах мільйонів російських людей.

За минулі сто років майже нічого не змінило­ся. Не змінили своєї тактики і гонителі право­слав'я. Примітивні, вони не розуміють, що за всіх часів жорстокі гоніння на християн давали протилежний результат — зміцнення і поглиб­лення віри. Великим народам і великим людям без віри ніяк не можна. «Будь-який істинно ве­ликий розум — релігійний, тому що не можна досягти безумовної величі без віри в Бога, що дає волю думки; оскільки люди взагалі не мо­жуть жити без віри (нехай хоча б віри в правду безвір'я), відсутність віри в Бога, що втілює в собі безмежність, неминуче означає ідолопо­клонство, тобто віру в щось обмежене (напри­клад, гуманізм, який обожнює людину, соціаль­ний ідеал, обожнює певну організацію суспільства тощо)» [1, c. 15].

Людей, наділених таким даром, не багато. І нині справжня віра властива або людям особли­вого духовного складу і своєрідної долі, які збе­регли   в   собі   споконвічну,   первородну   релігійність, або людям найвищої культури, які, пройшовши неминучу стадію «критики», знай­шли цілком усвідомлену віру. Такою людиною, безумовно, є професор Г. В. Щокін, якого, куп­лені Рабиновичем «журналісти», називають чорносотенцем, намагаючись надати цьому сло­ву негативний зміст. Знаючи, які видатні люди стояли біля витоків чорносотенного руху, за­числення ученого або політичного діяча до чор­носотенців є почесним і викликає законне по­чуття гордості за цих людей.

Слід зазначити, що в Україні було надзвичай­но багато організацій, яких називали чорносо­тенними, і всі вони поєднували передові верст­ви суспільства. От що пише про київські чорно­сотенні організації один об'єктивний дослідник цього руху І. В. Омелянчук: «Київські партії поєднували у своїх рядах найбільш інтелігент­них і освічених представників чорносотенного руху в Україні, тому політична діяльність була основою у цих організаціях» [2, c. 58].

Збереглося багато документів про діяльність чорносотенних організацій на території Ук­раїни. Дослідникам вони добре відомі, тому я не розглядатиму їх докладно, а зупинюся лише на тому, як розправилися з кращими представни­ками чорносотенного руху більшовики і чому нині чорносотенці не реабілітовані.

Для багатьох учених і політиків стає зро­зумілим, що глобалізація — «рідна сестра» інтернаціоналізму, і це змушує їх схилитися до консервативних ідей, які сприяють відроджен­ню чорносотенного руху в Україні.

Чорносотенний рух

Слово «чорносотенці» похідне від словоспо­лучення «чорна сотня»; воно часто асоціюється з чимось негативним і вживається до нині для додання негативної характеристики тому або іншому політичному діячеві.

Однак ідеологи чорносотенства дуже добре зна­ли історію цього слова. У курсі лекцій В. О. Ключевського, виданих ще 1885 року пояснюється, що поняття «чорна сотня» зустрічається в російських літописах, починаючи з XII століття. Те, що позначалося цим словосполу­ченням, відігравало величезну роль аж до петровської епохи. У далекому середньовіччі «суспільство поділялося на два розряди осіб, — це “служиві люди” і “чорні”. Чорні люди... нази­валися ще земськими.… Це були городяни... і се­ляни — вільні селяни». А «чорні сотні — це місцеві суспільства», утворені з «чорних», «земських» людей» [3, c. 159]. Люди, що входи­ли в них були нижчою верствою осілого насе­лення міст, яке так само, як і «чорносотенні» се­ляни, платили податки безпосередньо в скарб­ницю.

Як бачимо з визначення Ключевського, «чорні сотні» — це об'єднання людей землі, зем­леробів, — на відміну від людей «служивих», які служили державі. «У часи Смути (1605-1612 рр.), коли під загрозою було існування Російської національної держави, саме осіле населення становило основу Другого ополчення, яке звільнило Москву від польських загарбників» [2, c. 11]. І називаючи свої організації «чорними сотнями», ідеологи кінця XIX століття спробу­вали відродити «демократичний» порядок ре­чей, як це робили в старовину, коли необхідно було об'єднати сили споконвічних «земських людей» — «чорні сотні» — для порятунку Батьківщини, для порятунку її головних тра­дицій і основ.

От що писав про чорносотенців основополож­ник руху В. А. Грінгмут у своїй «Інструкції мо-нархіста-чорносотенця», виданій 1906 року: «Вороги самодержавства назвали “чорною сот­нею” простий, чорний російський народ, який під час збройного бунту 1905 року встав на за­хист самодержавного Царя. Чи почесна ця назва — “чорна сотня”? Так, дуже почесна. Чорна ни-жегородська сотня, яка зібралася навколо Мініна, врятувала Москву і всю Русь від по­ляків і російських зрадників» [1, c. 21].

Чорносотенці проти революціонерів

Проблему, яка постає нині перед дослідника­ми історії революцій, важливо осмислити ши­роко, виходячи з минулого, сьогодення і май­бутнього. Той очевидний факт, що нині так чи інакше триває політична, економічна й ідео­логічна боротьба, яка загострилася на рубежі XIX–XX сторіч, наштовхує на неминучий висновок: історія України ХХ століття ще не стала для нас «у щирому розумінні минулим, ми ще, по суті, не можемо дивитися на неї з дійсного майбутнього — тобто з іншої, “нової” історичної епохи, яка настає тоді, коли підсумки поперед­ньої епохи підведені, і про неї можна судити не-упереджено» [1, c. 11].

Початок ХХІ сторіччя має багато спільного з початком минулого століття. Ця спільність по­лягає в тому, що ідеологія інтернаціоналізму яка нав'язувалася людству в минулому столітті нині замінилася ідеологією глобалізму Однак суть пропонованої трансформації залишається колишньою. Дивним чином повторюються події. І після активних фаз революції інтер­націоналізм перетворився на крайню форму націоналізму як це відбулося в Німеччині, Італії, а пізніше й у СРСР.

Націоналістичні тенденції усе активніше за­являють про себе в Росії, Україні і Західній Європі. В Австрії, Франції, Нідерландах, Вели­кобританії, Німеччині, Бельгії, Китаї, Японії та інших країнах усе частіше з'являються лідери, які захищають національні інтереси своїх дер­жав. Ми постійно чуємо про націоналістичні виступи, які відразу «засуджуються прогресив­ним людством». Згадаємо хоча б обструкцію, влаштовану мас-медіа Йорку Хайдеру — лідеру австрійських правих «Партії Свободи», або Ле Пену — лідеру ультраправих Франції.

Нині кожна мисляча людина розуміє, що ре­волюція 1917 року, яка фінансувалася з-за кор­дону, принесла народу України руйнування, го­лодомори, кривавий терор, який знищував інтелігенцію, священнослужителів і офіцерів — цвіт нації, кращих її синів. Щоб люди могли ос­мислити трагедію революції, варто зробити пе­реворот у їхньому мисленні: показати, що рево­люціонери — це зовсім не герої, а, сучасною термінологією, — терористи, вороги народу. А герої — це ті, хто боровся проти революціонерів, проти революції, спрямованої на знищення корінного населення країни, на створення за­гального концтабору ГУЛАГу*.

Виникає питання, а чи були люди, які перед­бачали наслідки революції в Російській імперії? І хто ці люди?

Так, були! Страшні наслідки революційних потрясінь передбачали, зокрема, чорносотенці. Видатний чорносотенний діяч П. Ф. Булацель звертався 1916 року до ліберальних депутатів Думи: «Ви з думської кафедри закликаєте до революції, але ви не припускаєте, що жахи французької революції сполотніють перед жа­хами революції, яку ви хочете зробити в Росії.

Ви готуєте могилу не тільки — “старому режи­му”, — несвідомо ви готуєте могилу собі і мільйонам ні в чому не винних громадян. Ви спровокуєте такі погроми, від яких здригнуть­ся навіть “одержимі революційною манією” де­магоги бунту, соціал-демократії і трудовики!» [4, c. 181].

Різноманітні ліберали, демократи і рево­люціонери на всі лади повторювали те, що Російська імперія перебуває на краю прірви, що без радикальної зміни існуючого політичного ладу країна не тільки не буде розвиватися, а й найближчим часом перестане існувати. Таке ро­зуміння ситуації і штовхало багатьох до рево­люційної діяльності.

І мало хто замислиться над тим, що так звані «великі» революції відбувалися в державах да­леко не слаборозвинених. Англійська рево­люція 1640-х років вибухнула незабаром після того, як Великобританія стала «володаркою морів», укріпилася від Індії до Америки. Наби­рала силу і Франція, яка стала до кінця XVIII століття загальновизнаним центром усієї євро­пейської цивілізації. Зміг би Наполеон здійсни­ти свій переможний хід, якби не виняткова міць країни? Безумовно, ні.

Було б нелогічно, якби в Російській імперії було по-іншому. От, що пише Деніел Єргін, виз­наний світовий експерт із нафтової промисло­вості і міжнародних відносин: «Обсяг видобут­ку сирої нафти в Росії, який 1874 року становив шістсот тисяч барелей, десятиліття тому (1884 р. — М. С.) досяг 10,8 млн, це майже третина від обсягу видобутку в Америці» [5, c. 63].

Якщо згадати про побудовану в цей час Транссибірську магістраль, вільний оборот зо­лотого карбованця, освоєння цілини на сході, спорудження тисяч чудових будинків у стилі російського модерну, розквіт російського живо­пису, стане зрозумілим, що казати про «зане­пад» просто смішно. У Росії до 1914 року було 127 тисяч студентів, більше ніж у Німеччині (79,6 тисяч) і Франції (42 тисячі) разом узятих [6, c. 136].

І останній аргумент: книговидання. Адже не можна заперечувати, що істотним показником рівня життя є книжкове багатство країни, зу­мовлене багатством самого життя. «У 1893 році в Російській імперії було видано 7783 різних книг (загальним накладом 27,2 млн прим.), а в 1913-му — вже 34006 (накладом 133 млн прим.), тобто в 4,5 рази більше і за назвами, і за накла­дом» [1, c. 49, 50]. Для порівняння варто зазна­чити, що 1913 року в Росії видано стільки книг, скільки того року в Англії (12379), США (12230) і Франції (10758) разом узятих.

І все-ж тодішні демократи кричали про те, що Російська імперія відстала країна порівняно із Заходом, «пустеля царства і пітьми». І тільки представники чорносотенного руху стверджу­вали зворотне. І от загадка: тих людей, які на­магалися зупинити революцію, попереджали про її дивовижні наслідки, жорстоко пересліду­вали, а нині проклинають новоявлені демокра­ти. Це досить складна задача, розв'язати яку можна, тільки уважно проаналізувавши праг­нення і дії тих людей, які вживали слово «чор­носотенець» у якості лайливого.

Що таке чорносотенний рух, і чому чорносотенців продовжують переслідувати?

Із безлічі різних політичних партій і союзів, які діяли наприкінці XIX і на початку XX століть, найменш вивченим є праве «чорносо­тенне» крило. Воно поєднувало монархістські і націоналістичні партії, що мали подібні ідео­логії і політичні програми. Суть цих програм зводилася до визначеної графом С. С Уваровим (міністром народної освіти при Миколі I) триєдиної формули: «Православ'я. Самодер­жавство. Народність». По суті, чорносотенний рух класифікують як російський націонал-мо-нархізм.

На початку ХХ століття було створено безліч організацій, які іменувалися чорносотенними. Серед них такі організації: Російські збори, Со­юз російських людей, Російська монархічна партія, Союз російського народу, Російський народний союз імені Архангела Михаїла, Все­російський національний союз та ін.

Чорносотенний рух із його триєдиною форму­лою «Православ'я. Самодержавство. Народні­сть» був протиставленням масонській формулі революціонерів «Воля. Рівність. Братерство». По­ходження останньої відома англійська дослідни­ця Неста Вебстер пов'язує з таємними товарист­вами. «Задовго до початку Французької рево­люції словосполучення “Воля” і “Рівність” по­ширилось у ложах Великого Сходу, — пише Веб­стер. — Щодо слова “Братерство”, яким доповни­ли масонську формулу, то виявилося, що це за­слуга іншого таємного товариства — мартіністів, заснованого 1754 року португальським євреєм Мартінесом Пасхалісом (Паскуалі), який об'єднав у своїх поглядах іудаїзоване християн­ство і філософські вчення Греції і Сходу» [7, c. 6].

Ідеологи чорносотенного руху відкрито про­тиставляли свої погляди таємним масонським планам революційної трансформації суспіль­ства, в основі яких були ліквідація монархії і православ'я.

Чорносотенці завжди прагнули до встанов­лення «пануючого положення православної церкви», на підтримку якої не безпідставно сподівалися монархісти. Саме чорносотенство змогло підставити російській владі, яка зазнала від революції 1905 року нокауту, своє цивільне «плече», стихійно зорганізувавши і виступив­ши по всьому революційному фронті з про­тидією суспільному безладдю, поки сама влада не опам'яталася і не придушила революційні виступи своєю міццю.

Головним напрямком діяльності чорносотен­ного руху була боротьба з опозиційними сила­ми з метою збереження існуючого режиму. Чор­носотенці розуміли необхідність проведення реформ і тому у своїх програмах висували їх ос­новні положення. Найпослідовнішим у цьому питанні був Всеросійський національний союз, який активно підтримував П. А. Столипін. Тоб­то головною метою правих партій було не вста­новлення нового ладу, а збереження недоторка­ним самодержавства.

Серед оцінок істориками і політиками чорно­сотенного руху є досить широкий спектр думок, але дотепер переважають різко негативні. Зро­зуміло, що радянські дослідники дотримували­ся точки зору й оцінки, даної чорносотенному руху В. І. Леніним, який стверджував, що чор­носотенні організації — «зграї пияків, здатних діяти тільки з дозволу поліції і за її наказом» [8, c. 38]. Радянських історіографів таке визначен­ня цілком влаштовувало, тому що чорносотенці були ідейними супротивниками революці­онерів.

А тим часом члени правих партій були тими вірнопідданими свого Государя і добропоряд­них громадян Російської імперії, які у перші ро­ки ХХ сторіччя відчули страшну небезпеку ре­волюції, яка насувається, краху їхнього способу життя, руйнування всього того, що було для них свято, значимо, дорого. Вони були чуйними охоронцями тисячолітньої традиції православ­ної цивілізації, святині, на яку зазіхала рево­люційна інтелігенція і всілякі інородці.

Існують і досить об'єктивні дослідження чорно­сотенного руху, серед яких варто виділити праці російських вчених В. М. Острецова, В. В. Кожинова і С. О. Степанова, американського істори­ка Х. Роггера й українського вченого І. В. Омелянчука.

Найповніше дослідження можна знайти в працях талановитого і скрупульозного дос­лідника В. В. Кожинова. Його книги відрізня­ються великим фактичним матеріалом і об'єк­тивним розглядом не тільки ролі чорносотенно­го руху в історії Росії, а й докладною характеристикою ідеологів цього руху, а також критич­ним аналізом публікацій на цю тему [1].

Щоб читач міг об'єктивно судити про цілі і завдання чорносотенців, наведу цитати зі ста­туту «Київського Союзу російського народу» [2, c. 144, 145].

«Товариство, назване “Київський Союз росій­ського народу”, ставить своєю основною зада­чею сприяти об'єднанню російських людей усіх верств і достатків для мирної роботи на благо Батьківщини. Це передбачає:

1. Росія повинна залишатися єдиною і не­подільною.

2. Православній вірі має бути нада­не панування в імперії, а іншим іновірним сповіданням — терпимість.

3. Самодержавному царю — необмежена верховна влада в тісному єднанні з народом.

4. Російському народу, об'єднувачу земель російських, який створив велику і могутню державу, належить чільна роль у державному житті і державному будівництві. Російський народ, як вважає Союз, — це все корінне російське населення, головним чином три племені: великороси, малороси і білоруси, які брали участь у державотворенні і беззастережно визнають Росію своєю Бать­ківщиною, а себе — російськими вірнопіддани­ми. Але, підтверджуючи переважні права російського народу, Союз не має наміру при­гноблювати інші народності, які входять до складу Російської імперії. Він лише не вважає можливим, щоб інородці, які ненавидять Росію і прагнуть від неї відокремитися, брали участь у державному управлінні і складанні законів для російського народу. Так само Союз не може до­пустити ні економічного, ні політичного поне­волення російського народу інородцями і євре­ями під виглядом «рівноправності» або під будь-яким іншим виглядом. Союз відкрито визнає і твердо заявляє, що Росія — для росіян.

5. Російська мова є державною для всіх народів, які населяють імперію.

6. Діяльність правлячої влади повинна бути спрямована на встановлен­ня строгого порядку і законності на твердих ос­новах свободи слова усного і друкованого, сво­боди організацій і союзів, недоторканості особи; причому ця свобода слова і організацій не по­винна перетворюватися на сваволю і порушува­ти державний, суспільний спокій і права окре­мих осіб.

7. Усьому населенню має бути відкри­тий вільний доступ до світла знання і придбан­ня необхідних у житті практичних знань. Політиканство повинне бути усунуте зі школи, і молоде покоління захищене від розбещувачів, ким би вони не були.

8. Широкі перетворення для поліпшення життя селян і працюючих лю­дей   повинні   бути   проведені   мирно,   через наділення нужденних землею; полегшення пе­реселення для бажаючих, забезпечення їх на перший час коштами й упорядкування умов праці».

28 жовтня 1906 року у Києві було створено молодіжне відділення чорносотенних ор­ганізацій — Київське патріотичне товариство молоді «Двоглавий Орел». У Статуті орга­нізації проголошувалося: «Київське патріотич­не товариство молоді “Двоглавий Орел” має на меті: а) протидіяти всіма законними способами впливу осіб, товариств і союзів, які ведуть Росію своїм вченням до анархії і морального розтління; б) впроваджувати у свідомість і життя населення Російської імперії Самодер­жавство, Православ'я і Російську ідею, вироб­лені історією російського народу; в) сприяти торжеству російської ідеї в школі, об'єднати молодь, згідну з основними ідеями товариства, у правильну організацію». Багато пунктів ста­туту збігаються зі статутом «Російського бра­терства» і «Союзу російських людей». Відді­лення «Двоглавих Орлів» були створені в бага­тьох містах України.

Такими були основні цілі майже всіх чорносо­тенних організацій. Як бачимо, нічого в цих програмах крамольного немає. Але чому ж тоді таке ставлення до чорносотенців?

Це питання ставить і В. В. Кожинов: «Але найпримітніше і разом з тим загадкове полягає в тому, що і після перемоги революції, коли “чорносотенці” були оголошені “поза законом” і їх без “формальностей” розстрілювали, продов­жувалася — і продовжується дотепер! — шалена атака на них, коли в голови втовкмачується уявлення, що “чорносотенці” були найнебез-печнішими лиходіями, які залили — або при­наймні намагалися залити — Росію «морем крові» [9, c. 114].

Нині вже безглуздо писати про погрозу чор­носотенного руху, тим більше в Україні, але ра­зом із тим при кожному сприятливому випадку чорносотенців продовжують проклинати і трак­тувати як щось страшне.

Вадим Кожинов на це питання відповідає так: «Стає цілком очевидним при вивченні всіх об­ставин, що головною причиною настільки дов­гого — аж до наших днів — і неослабного натис­ку на «чорносотенців» були не виступи проти революції, але та частина промов і статей, у яких вони зверталися до єврейської проблеми. Про це незаперечно свідчить той факт, що, відповідно до нинішніх уявлень переважної, навіть, мабуть, абсолютної більшості людей, “чорносотенці” боролися не проти революції, але саме і тільки проти євреїв» [1, c. 123].

Тут необхідно усвідомити, що до початку чор­носотенного руху через низку причин, критич­не судження про євреїв оцінювалося в інте­лігентному середовищі як неприпустиме. А тих, хто «дозволяв» собі висловити привселюдно такі судження, цуралися.

От що про це писав 1909 року Олександр Купрін своєму другу літератору Ф. Д. Батюш­кову, говорячи про негативні сторони діяль­ності єврейства: «Ми про це шепчемо в інтимній компанії на вушко, а вголос сказати ніколи не зважимося. Можна друковано мета­форично вилаяти царя і навіть Бога, а спробуй єврея! О-го-го! Яке виття і вереск підніметься... І так, як ти і я, думають — але не сміють сказати про це — сотні людей» [10, c. 90].

Поставлений О. І. Купріним майже сторіччя назад діагноз правильний і нині: критично відгукуватися про євреїв не можна. Така, по суті, абсурдна ситуація створилася до початку ХХ століття. Нині, на початку ХХІ століття, це доведено до межі в усіх так званих «цивілізова­них» країнах, окрім хіба тільки Японії, де майже немає євреїв. Можна навести незліченні при­клади безглуздих випадків обвинувачення тих або інших людей у «антисемітизмі». Історії з га­зетою «Сільські вісті», з журналом «ПЕРСО­НАЛ» досить чітко свідчать, до яких «крайнос­тей» дійшла «боротьба з антисемітизмом», яка широко розгорнулася в Російській імперії ще на початку ХХ століття. І цілком очевидно, що го­ловна «провина» усіх чорносотенців полягала саме в тому, що вони не підкорялися заборонам, а використовували своє право на свободу слова в єврейському питанні. Їх постійно звинувачу­вали в тому, що їхні публічні виступи нібито спричинили погроми. Але це була відверта не­правда. Голова Союзу російського народу 1906 року дав визначення погромам: «злочин».

Таким чином, справа тільки в свободі слова в одній із наболілих проблем громадського життя Росії. І в очах нинішніх «викривачів» головна «провина» усіх чорносотенців полягає в їхній незгоді із забороною на будь-яку критику євреїв.

Ким же насправді були чорносотенці?

Безумовно, переважну більшість правих — монархістів, союзників, чорносотенців — скла­дали селяни і міщани, які не були носіями висо­кої культури російського народу ХІХ століття. Це були люди богобоязливі, совісні, чесні, вірні Богу і своєму Государю. Саме цих людей вважа­ли «народні визволителі» покидьками людсь­кого суспільства, ставлячись до них із неприхо­ваним презирством.

Поряд із цими народними чорносотенними масами в правих союзах було чимало високо­освічених діячів. Саме до них революційна гро­мадськість застосовувала найжорстокіші мето­ди політичного цькування, бойкоту доносу фізичного тиску і суспільного шельмування. Революційно налаштована російська інтелі­генція, яка не терпіла інакомислення в принци­пових для неї питаннях «визвольного руху», послідовно і жорстоко переслідувала освічених людей, які йшли проти «загальноінтелігентсь-кої» течії на розхитування імперської держав­ності.

Масовою монархічною чорносотенною ор­ганізацією був Союз російського народу (ство­рений 8 листопада 1905 р.), який виник як відповідна реакція на революційний рух. Його засновниками стали О. І. Дубровін, А. Майков, В. М. Пуришкевич, І. І. Баранов та інші.

Центрами Союзу російського народу в Ук­раїні були Київ, Одеса, Умань, Харків, Полтава, Чернігів, Єкатеринослав. Дуже активно діяв центр чорносотенців у невеликому містечку Почаїв. Почаївський відділ містив 1155 сільських підвідділів, організаторами яких були майже суцільно священики. «Відділ Союзу був відкритий тут 1906 р., — пише І. Омелянчук. — Головою його значився архімандрит По-чаївської Лаври Віталій, але лідером, який здійснював ідейне керівництво відділом, став архієпископ Волинський і Житомирський Ан-тоній (Храповицький), особистість досить ко­лоритна. Будучи кавалерійським офіцером, 1885 р. він прийняв чернечий сан, започатку­вавши свою блискучу духовну кар'єру. 1902 ро­ку Антоній стає єпископом, а 1906 — архієпис­копом Волинським і Житомирським. У моло­дості він був знайомий з Ф. М. Достоєвським і навіть послужив прототипом Олексія Карама­зова» [2, c. 36].

Архієпископ Антоній (Олексій Павлович Храповицький: 1863 — 1934), чиї богословські труди високо оцінювали церковні ієрархи, письменники і вчені, багато зробив для розвит­ку чорносотенного руху. Будучи освіченою лю­диною і маючи великий досвід публічних вис­тупів, архієпископ Антоній зумів згуртувати духівництво населених пунктів Подолії і широ­ко розгорнути чорносотенну агітацію. Він же був головою відділу Союзу в Житомирі. У період гетьманства в Україні Скоропадського архієпископ Антоній став митрополитом всея України.

Надалі його доля склалася так: «На Все­російському помісному соборі в листопаді 1917 року архієпископ Антоній був одним із двох головних кандидатів на посаду Патріарха Мос­ковського і всея Русі; митрополит Московський Тихон (В. І. Белавін) одержав при обранні його Патріархом усього на 12 голосів більше, ніж Антоній (співвідношення голосів було 162:150). Але Тихон, зачислений нині (1990 р.) Церквою до лику святих, був, очевидно, більш готовий до того тяжкого морального подвигу, який він зро­бив, будучи Патріархом у 1917-1925 роках (Ан­тоній же емігрував і став на чолі Синоду Російської православної церкви Зарубіжжя)» [1, c. 27].

Майбутній патріарх Тихон, займаючи в 1907-1913 роках посаду архієпископа Яро­славського і Ростовського, одночасно очолю­вав губернський відділ Союзу російського на­роду. «Трагічна подвижницька доля святителя Тихона нині досить добре відома, але усіма за­мовчується той факт, що він був найвиз­начнішим “чорносотенцем”, — так само, як і ка­нонізований одночасно з ним світоносний про­тоієрей Іоанн Кронштадтський. В. І. Ленін вірно під час своєї жорстокої боротьби з патріархом Тихоном і його сподвижниками постійно називав їх «чорносотенним духів­ництвом» [1, c. 27, 28].

Найвизначнішими діячами чорносотенних організацій, їхніми ідеологами були В. А. Грінгмут, І. Я. Гурлянд, Л. О. Тихоміров, О. І. Соболевський, М. О. Меньшиков, Б. В. Нікольський, М. Є. Марков та ін.

Володимир Андрійович Грінгмут (1851-1907) з 1870 року викладав давньогрецьку мову й естетику в Катковському ліцеї, у 1894-1896 роках був директором цього ліцею, а з 1896 ро­ку — редактором впливової газети «Московські відомості». У квітні 1905 року В. А. Грінгмут створив першу «чорносотенну» організацію, під назвою Російська монархічна партія (Союз російського народу виник лише в листопаді, а Російські збори, які склалися ще в 1900-1901 роках, були не партією, а свого роду гуртком, клубом; той самий характер носив і створений у березні 1905 року Союз російських людей) [1, c. 69]. Роль Грінгмута в чорносотенному русі не­можливо переоцінити. Багато дослідників, го­ворячи про антисемітизм чорносотенства, не згадали про те, що його основоположником був єврей В. А. Грінгмут. При цьому вони намага­ються завуалювати національну приналежність Грінгмута, називаючи його «вихідцем із Німеччини» [11, c. 235]. Його несподівана смерть на­прикінці 1907 року у віці 56 років завдала непо­правної шкоди руху.

Важливу роль у керівництві відіграли й інші євреї, зокрема близький соратник П. А. Столипіна І. Я. Гурлянд (1868 — ?), освічена люди­на, закінчив відомий Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі. У 32 роки був уже професо­ром цього ліцею і видав низку цінних праць із історії права, які не втратили актуальності і нині. 1904 року Гурлянд перейшов на державну службу і з 1906 року став одним із соратників Столипіна.

От що пише про Гурлянда, сина головного рабина Полтавської губернії, «Єврейська енцик­лопедія» 1906 року: «Гурлянд Ілля Якович — юрист, історик і публіцист; народився 1868 ро­ку в євр. родині; ...проводить ідею повного приєднання євреїв до початків російської дер­жавності, аж ніяк не відмовляючись від своїх віросповідних і національних прагнень» [12, c. 851].

Зовсім іншу характеристику Іллі Яковичу Гурлянду дає «Коротка єврейська енцикло­педія», видана в Єрусалимі 1984 року: «...син Хаіма Іони, професор права і публіцист. Близько 1900 року прийняв християнство. У статтях із єврейського питання від ліберально-асиміляторських позицій перейшов до накле­пу на єврейський народ і підтримки ан-тиєврейських урядових репресій. Керував офіціозом “Росія” і був директором Петер­бурзького телеграфного агентства. Активно підтримував і надихав антисемітизм “істинно російських націоналістів” від Штюрмера і Сто-липіна до Пуришкевича. Після лютневої рево­люції 1917 року емігрував і відійшов від полі­тичної діяльності» [13, c. 257].

Як бачимо, євреї, які стояли у витоків чорно­сотенного руху, були патріотами Росії, і, безу­мовно, не були антисемітами. Але всі чорносо­тенці виступали проти революціонерів, серед яких було багато євреїв.

Один із видатних мислителів, найвиз­начніший чорносотенний ідеолог, Лев Олек­сандрович Тихомиров (1852–1923), який у молоді роки був не тільки революціонером, але й одним із активніших ватажків народовольців; 1882 року, бажаючи уникнути ареш­ту, їде за кордон — спочатку у Швейцарію, а потім у Францію. Опинившись у рес­публіканській «передовій» Франції і нади­вившись на парламентські скандали, познайо­мившись з діяльністю партійних лідерів, Ти­хомиров переглянув свої погляди. «Відтепер, — пише він 1886 року, — потрібно чекати усьо­го лише від Росії, російського народу, майже нічого не очікуючи від революціонерів... Згідно з цим, я почав переглядати і своє жит­тя. Я маю влаштувати його так, щоб мати можливість служити Росії так, як мені підказує моє чуття, незалежно ні від яких партій» [14, c. 6].


* ГУЛАГ - головне управління таборів.

Література

1.  Кожинов В. Россия. Век ХХ-й. (1901 — 1939). Исто­рия страны от 1901 года до «загадочного» 1937 года. Опыт беспристрастного исследования. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002.

2.  Омельянчук И. В. Черносотенное движение на территории Украины (1904 — 1914 гг.). — К.: НИУРО. — 2000.

3.  Ключевский В. О. Сочинения в 8 т. — М., 1959. — Т. VI.

4.  Марков Н. Е. Войны темных сил. Статьи. 1921 — 1937. — М., 2002.

5.  Ергин Д. Добыча. Всемирная история борьбы за нефть, деньги и власть / Пер. с англ. — М.: Изд-во «Де-Ново», 1999.

6.  Миронов Б. Н. История в цифрах. — Л., 1992.

7.  Неста Х. Вебстер. Всемирная революция. Заговор против цивилизации / Пер. с англ. Н. Н.Сенченко — К.: Серж. — 2001.

8.  Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Изд. 5-е. — Т. 16. — М., 1973.

9.  Кожинов В. В. «Черносотенцы» и Революция (за­гадочные страницы истории). — М.: «Прима В» и ОАО «Оригинал». — 1998.

10.  Наш современник. — 1991. — № 6.

11.  Шульгин В. В. Что нам в них не нравится… — СПб. — 1992.

12.  Еврейская энциклопедия. / Под общей ред. д-ра Л. Каценельсона и барона Д. Г. Гинцбурга. Т. 6. — СПб.

13.  Краткая еврейская энциклопедия. — Т. 2. — Ие­русалим, 1982.

14.  Тихомиров Л. А. Религиозно-философские ос­новы истории. — М.: Москва. — 2000.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту