РУБРИКИ |
|
№ 1/2005 | |
архів номерів
|
Хто створює «чорний» міф про чорносотенство і навіщо? (початок)Микола СЕНЧЕНКО ПередмоваПодії останнього часу свідчать, що політичні сили, які тією чи іншою мірою є спадкоємцями більшовиків, слово «чорносотенець» використовують як лайливе, такий собі прокльон. Незважаючи на те, що революційні події минулого століття призвели до трагічних наслідків, про які попереджували саме чорносотенці; вони були єдиними, хто намагався зупинити або змінити революційні процеси. Справа в тому, що ідеологія чорносотенства цілком ґрунтувалася на безумовній, а точніше вродженій православній вірі, яка збереглася і нині в душах мільйонів російських людей. За минулі сто років майже нічого не змінилося. Не змінили своєї тактики і гонителі православ'я. Примітивні, вони не розуміють, що за всіх часів жорстокі гоніння на християн давали протилежний результат — зміцнення і поглиблення віри. Великим народам і великим людям без віри ніяк не можна. «Будь-який істинно великий розум — релігійний, тому що не можна досягти безумовної величі без віри в Бога, що дає волю думки; оскільки люди взагалі не можуть жити без віри (нехай хоча б віри в правду безвір'я), відсутність віри в Бога, що втілює в собі безмежність, неминуче означає ідолопоклонство, тобто віру в щось обмежене (наприклад, гуманізм, який обожнює людину, соціальний ідеал, обожнює певну організацію суспільства тощо)» [1, c. 15]. Людей, наділених таким даром, не багато. І нині справжня віра властива або людям особливого духовного складу і своєрідної долі, які зберегли в собі споконвічну, первородну релігійність, або людям найвищої культури, які, пройшовши неминучу стадію «критики», знайшли цілком усвідомлену віру. Такою людиною, безумовно, є професор Г. В. Щокін, якого, куплені Рабиновичем «журналісти», називають чорносотенцем, намагаючись надати цьому слову негативний зміст. Знаючи, які видатні люди стояли біля витоків чорносотенного руху, зачислення ученого або політичного діяча до чорносотенців є почесним і викликає законне почуття гордості за цих людей. Слід зазначити, що в Україні було надзвичайно багато організацій, яких називали чорносотенними, і всі вони поєднували передові верстви суспільства. От що пише про київські чорносотенні організації один об'єктивний дослідник цього руху І. В. Омелянчук: «Київські партії поєднували у своїх рядах найбільш інтелігентних і освічених представників чорносотенного руху в Україні, тому політична діяльність була основою у цих організаціях» [2, c. 58]. Збереглося багато документів про діяльність чорносотенних організацій на території України. Дослідникам вони добре відомі, тому я не розглядатиму їх докладно, а зупинюся лише на тому, як розправилися з кращими представниками чорносотенного руху більшовики і чому нині чорносотенці не реабілітовані. Для багатьох учених і політиків стає зрозумілим, що глобалізація — «рідна сестра» інтернаціоналізму, і це змушує їх схилитися до консервативних ідей, які сприяють відродженню чорносотенного руху в Україні. Чорносотенний рухСлово «чорносотенці» похідне від словосполучення «чорна сотня»; воно часто асоціюється з чимось негативним і вживається до нині для додання негативної характеристики тому або іншому політичному діячеві. Однак ідеологи чорносотенства дуже добре знали історію цього слова. У курсі лекцій В. О. Ключевського, виданих ще 1885 року пояснюється, що поняття «чорна сотня» зустрічається в російських літописах, починаючи з XII століття. Те, що позначалося цим словосполученням, відігравало величезну роль аж до петровської епохи. У далекому середньовіччі «суспільство поділялося на два розряди осіб, — це “служиві люди” і “чорні”. Чорні люди... називалися ще земськими.… Це були городяни... і селяни — вільні селяни». А «чорні сотні — це місцеві суспільства», утворені з «чорних», «земських» людей» [3, c. 159]. Люди, що входили в них були нижчою верствою осілого населення міст, яке так само, як і «чорносотенні» селяни, платили податки безпосередньо в скарбницю. Як бачимо з визначення Ключевського, «чорні сотні» — це об'єднання людей землі, землеробів, — на відміну від людей «служивих», які служили державі. «У часи Смути (1605-1612 рр.), коли під загрозою було існування Російської національної держави, саме осіле населення становило основу Другого ополчення, яке звільнило Москву від польських загарбників» [2, c. 11]. І називаючи свої організації «чорними сотнями», ідеологи кінця XIX століття спробували відродити «демократичний» порядок речей, як це робили в старовину, коли необхідно було об'єднати сили споконвічних «земських людей» — «чорні сотні» — для порятунку Батьківщини, для порятунку її головних традицій і основ. От що писав про чорносотенців основоположник руху В. А. Грінгмут у своїй «Інструкції мо-нархіста-чорносотенця», виданій 1906 року: «Вороги самодержавства назвали “чорною сотнею” простий, чорний російський народ, який під час збройного бунту 1905 року встав на захист самодержавного Царя. Чи почесна ця назва — “чорна сотня”? Так, дуже почесна. Чорна ни-жегородська сотня, яка зібралася навколо Мініна, врятувала Москву і всю Русь від поляків і російських зрадників» [1, c. 21]. Чорносотенці проти революціонерівПроблему, яка постає нині перед дослідниками історії революцій, важливо осмислити широко, виходячи з минулого, сьогодення і майбутнього. Той очевидний факт, що нині так чи інакше триває політична, економічна й ідеологічна боротьба, яка загострилася на рубежі XIX–XX сторіч, наштовхує на неминучий висновок: історія України ХХ століття ще не стала для нас «у щирому розумінні минулим, ми ще, по суті, не можемо дивитися на неї з дійсного майбутнього — тобто з іншої, “нової” історичної епохи, яка настає тоді, коли підсумки попередньої епохи підведені, і про неї можна судити не-упереджено» [1, c. 11]. Початок ХХІ сторіччя має багато спільного з початком минулого століття. Ця спільність полягає в тому, що ідеологія інтернаціоналізму яка нав'язувалася людству в минулому столітті нині замінилася ідеологією глобалізму Однак суть пропонованої трансформації залишається колишньою. Дивним чином повторюються події. І після активних фаз революції інтернаціоналізм перетворився на крайню форму націоналізму як це відбулося в Німеччині, Італії, а пізніше й у СРСР. Націоналістичні тенденції усе активніше заявляють про себе в Росії, Україні і Західній Європі. В Австрії, Франції, Нідерландах, Великобританії, Німеччині, Бельгії, Китаї, Японії та інших країнах усе частіше з'являються лідери, які захищають національні інтереси своїх держав. Ми постійно чуємо про націоналістичні виступи, які відразу «засуджуються прогресивним людством». Згадаємо хоча б обструкцію, влаштовану мас-медіа Йорку Хайдеру — лідеру австрійських правих «Партії Свободи», або Ле Пену — лідеру ультраправих Франції. Нині кожна мисляча людина розуміє, що революція 1917 року, яка фінансувалася з-за кордону, принесла народу України руйнування, голодомори, кривавий терор, який знищував інтелігенцію, священнослужителів і офіцерів — цвіт нації, кращих її синів. Щоб люди могли осмислити трагедію революції, варто зробити переворот у їхньому мисленні: показати, що революціонери — це зовсім не герої, а, сучасною термінологією, — терористи, вороги народу. А герої — це ті, хто боровся проти революціонерів, проти революції, спрямованої на знищення корінного населення країни, на створення загального концтабору ГУЛАГу*. Виникає питання, а чи були люди, які передбачали наслідки революції в Російській імперії? І хто ці люди? Так, були! Страшні наслідки революційних потрясінь передбачали, зокрема, чорносотенці. Видатний чорносотенний діяч П. Ф. Булацель звертався 1916 року до ліберальних депутатів Думи: «Ви з думської кафедри закликаєте до революції, але ви не припускаєте, що жахи французької революції сполотніють перед жахами революції, яку ви хочете зробити в Росії. Ви готуєте могилу не тільки — “старому режиму”, — несвідомо ви готуєте могилу собі і мільйонам ні в чому не винних громадян. Ви спровокуєте такі погроми, від яких здригнуться навіть “одержимі революційною манією” демагоги бунту, соціал-демократії і трудовики!» [4, c. 181]. Різноманітні ліберали, демократи і революціонери на всі лади повторювали те, що Російська імперія перебуває на краю прірви, що без радикальної зміни існуючого політичного ладу країна не тільки не буде розвиватися, а й найближчим часом перестане існувати. Таке розуміння ситуації і штовхало багатьох до революційної діяльності. І мало хто замислиться над тим, що так звані «великі» революції відбувалися в державах далеко не слаборозвинених. Англійська революція 1640-х років вибухнула незабаром після того, як Великобританія стала «володаркою морів», укріпилася від Індії до Америки. Набирала силу і Франція, яка стала до кінця XVIII століття загальновизнаним центром усієї європейської цивілізації. Зміг би Наполеон здійснити свій переможний хід, якби не виняткова міць країни? Безумовно, ні. Було б нелогічно, якби в Російській імперії було по-іншому. От, що пише Деніел Єргін, визнаний світовий експерт із нафтової промисловості і міжнародних відносин: «Обсяг видобутку сирої нафти в Росії, який 1874 року становив шістсот тисяч барелей, десятиліття тому (1884 р. — М. С.) досяг 10,8 млн, це майже третина від обсягу видобутку в Америці» [5, c. 63]. Якщо згадати про побудовану в цей час Транссибірську магістраль, вільний оборот золотого карбованця, освоєння цілини на сході, спорудження тисяч чудових будинків у стилі російського модерну, розквіт російського живопису, стане зрозумілим, що казати про «занепад» просто смішно. У Росії до 1914 року було 127 тисяч студентів, більше ніж у Німеччині (79,6 тисяч) і Франції (42 тисячі) разом узятих [6, c. 136]. І останній аргумент: книговидання. Адже не можна заперечувати, що істотним показником рівня життя є книжкове багатство країни, зумовлене багатством самого життя. «У 1893 році в Російській імперії було видано 7783 різних книг (загальним накладом 27,2 млн прим.), а в 1913-му — вже 34006 (накладом 133 млн прим.), тобто в 4,5 рази більше і за назвами, і за накладом» [1, c. 49, 50]. Для порівняння варто зазначити, що 1913 року в Росії видано стільки книг, скільки того року в Англії (12379), США (12230) і Франції (10758) разом узятих. І все-ж тодішні демократи кричали про те, що Російська імперія відстала країна порівняно із Заходом, «пустеля царства і пітьми». І тільки представники чорносотенного руху стверджували зворотне. І от загадка: тих людей, які намагалися зупинити революцію, попереджали про її дивовижні наслідки, жорстоко переслідували, а нині проклинають новоявлені демократи. Це досить складна задача, розв'язати яку можна, тільки уважно проаналізувавши прагнення і дії тих людей, які вживали слово «чорносотенець» у якості лайливого. Що таке чорносотенний рух, і чому чорносотенців продовжують переслідувати?Із безлічі різних політичних партій і союзів, які діяли наприкінці XIX і на початку XX століть, найменш вивченим є праве «чорносотенне» крило. Воно поєднувало монархістські і націоналістичні партії, що мали подібні ідеології і політичні програми. Суть цих програм зводилася до визначеної графом С. С Уваровим (міністром народної освіти при Миколі I) триєдиної формули: «Православ'я. Самодержавство. Народність». По суті, чорносотенний рух класифікують як російський націонал-мо-нархізм. На початку ХХ століття було створено безліч організацій, які іменувалися чорносотенними. Серед них такі організації: Російські збори, Союз російських людей, Російська монархічна партія, Союз російського народу, Російський народний союз імені Архангела Михаїла, Всеросійський національний союз та ін. Чорносотенний рух із його триєдиною формулою «Православ'я. Самодержавство. Народність» був протиставленням масонській формулі революціонерів «Воля. Рівність. Братерство». Походження останньої відома англійська дослідниця Неста Вебстер пов'язує з таємними товариствами. «Задовго до початку Французької революції словосполучення “Воля” і “Рівність” поширилось у ложах Великого Сходу, — пише Вебстер. — Щодо слова “Братерство”, яким доповнили масонську формулу, то виявилося, що це заслуга іншого таємного товариства — мартіністів, заснованого 1754 року португальським євреєм Мартінесом Пасхалісом (Паскуалі), який об'єднав у своїх поглядах іудаїзоване християнство і філософські вчення Греції і Сходу» [7, c. 6]. Ідеологи чорносотенного руху відкрито протиставляли свої погляди таємним масонським планам революційної трансформації суспільства, в основі яких були ліквідація монархії і православ'я. Чорносотенці завжди прагнули до встановлення «пануючого положення православної церкви», на підтримку якої не безпідставно сподівалися монархісти. Саме чорносотенство змогло підставити російській владі, яка зазнала від революції 1905 року нокауту, своє цивільне «плече», стихійно зорганізувавши і виступивши по всьому революційному фронті з протидією суспільному безладдю, поки сама влада не опам'яталася і не придушила революційні виступи своєю міццю. Головним напрямком діяльності чорносотенного руху була боротьба з опозиційними силами з метою збереження існуючого режиму. Чорносотенці розуміли необхідність проведення реформ і тому у своїх програмах висували їх основні положення. Найпослідовнішим у цьому питанні був Всеросійський національний союз, який активно підтримував П. А. Столипін. Тобто головною метою правих партій було не встановлення нового ладу, а збереження недоторканим самодержавства. Серед оцінок істориками і політиками чорносотенного руху є досить широкий спектр думок, але дотепер переважають різко негативні. Зрозуміло, що радянські дослідники дотримувалися точки зору й оцінки, даної чорносотенному руху В. І. Леніним, який стверджував, що чорносотенні організації — «зграї пияків, здатних діяти тільки з дозволу поліції і за її наказом» [8, c. 38]. Радянських історіографів таке визначення цілком влаштовувало, тому що чорносотенці були ідейними супротивниками революціонерів. А тим часом члени правих партій були тими вірнопідданими свого Государя і добропорядних громадян Російської імперії, які у перші роки ХХ сторіччя відчули страшну небезпеку революції, яка насувається, краху їхнього способу життя, руйнування всього того, що було для них свято, значимо, дорого. Вони були чуйними охоронцями тисячолітньої традиції православної цивілізації, святині, на яку зазіхала революційна інтелігенція і всілякі інородці. Існують і досить об'єктивні дослідження чорносотенного руху, серед яких варто виділити праці російських вчених В. М. Острецова, В. В. Кожинова і С. О. Степанова, американського історика Х. Роггера й українського вченого І. В. Омелянчука. Найповніше дослідження можна знайти в працях талановитого і скрупульозного дослідника В. В. Кожинова. Його книги відрізняються великим фактичним матеріалом і об'єктивним розглядом не тільки ролі чорносотенного руху в історії Росії, а й докладною характеристикою ідеологів цього руху, а також критичним аналізом публікацій на цю тему [1]. Щоб читач міг об'єктивно судити про цілі і завдання чорносотенців, наведу цитати зі статуту «Київського Союзу російського народу» [2, c. 144, 145]. «Товариство, назване “Київський Союз російського народу”, ставить своєю основною задачею сприяти об'єднанню російських людей усіх верств і достатків для мирної роботи на благо Батьківщини. Це передбачає: 1. Росія повинна залишатися єдиною і неподільною. 2. Православній вірі має бути надане панування в імперії, а іншим іновірним сповіданням — терпимість. 3. Самодержавному царю — необмежена верховна влада в тісному єднанні з народом. 4. Російському народу, об'єднувачу земель російських, який створив велику і могутню державу, належить чільна роль у державному житті і державному будівництві. Російський народ, як вважає Союз, — це все корінне російське населення, головним чином три племені: великороси, малороси і білоруси, які брали участь у державотворенні і беззастережно визнають Росію своєю Батьківщиною, а себе — російськими вірнопідданими. Але, підтверджуючи переважні права російського народу, Союз не має наміру пригноблювати інші народності, які входять до складу Російської імперії. Він лише не вважає можливим, щоб інородці, які ненавидять Росію і прагнуть від неї відокремитися, брали участь у державному управлінні і складанні законів для російського народу. Так само Союз не може допустити ні економічного, ні політичного поневолення російського народу інородцями і євреями під виглядом «рівноправності» або під будь-яким іншим виглядом. Союз відкрито визнає і твердо заявляє, що Росія — для росіян. 5. Російська мова є державною для всіх народів, які населяють імперію. 6. Діяльність правлячої влади повинна бути спрямована на встановлення строгого порядку і законності на твердих основах свободи слова усного і друкованого, свободи організацій і союзів, недоторканості особи; причому ця свобода слова і організацій не повинна перетворюватися на сваволю і порушувати державний, суспільний спокій і права окремих осіб. 7. Усьому населенню має бути відкритий вільний доступ до світла знання і придбання необхідних у житті практичних знань. Політиканство повинне бути усунуте зі школи, і молоде покоління захищене від розбещувачів, ким би вони не були. 8. Широкі перетворення для поліпшення життя селян і працюючих людей повинні бути проведені мирно, через наділення нужденних землею; полегшення переселення для бажаючих, забезпечення їх на перший час коштами й упорядкування умов праці». 28 жовтня 1906 року у Києві було створено молодіжне відділення чорносотенних організацій — Київське патріотичне товариство молоді «Двоглавий Орел». У Статуті організації проголошувалося: «Київське патріотичне товариство молоді “Двоглавий Орел” має на меті: а) протидіяти всіма законними способами впливу осіб, товариств і союзів, які ведуть Росію своїм вченням до анархії і морального розтління; б) впроваджувати у свідомість і життя населення Російської імперії Самодержавство, Православ'я і Російську ідею, вироблені історією російського народу; в) сприяти торжеству російської ідеї в школі, об'єднати молодь, згідну з основними ідеями товариства, у правильну організацію». Багато пунктів статуту збігаються зі статутом «Російського братерства» і «Союзу російських людей». Відділення «Двоглавих Орлів» були створені в багатьох містах України. Такими були основні цілі майже всіх чорносотенних організацій. Як бачимо, нічого в цих програмах крамольного немає. Але чому ж тоді таке ставлення до чорносотенців? Це питання ставить і В. В. Кожинов: «Але найпримітніше і разом з тим загадкове полягає в тому, що і після перемоги революції, коли “чорносотенці” були оголошені “поза законом” і їх без “формальностей” розстрілювали, продовжувалася — і продовжується дотепер! — шалена атака на них, коли в голови втовкмачується уявлення, що “чорносотенці” були найнебез-печнішими лиходіями, які залили — або принаймні намагалися залити — Росію «морем крові» [9, c. 114]. Нині вже безглуздо писати про погрозу чорносотенного руху, тим більше в Україні, але разом із тим при кожному сприятливому випадку чорносотенців продовжують проклинати і трактувати як щось страшне. Вадим Кожинов на це питання відповідає так: «Стає цілком очевидним при вивченні всіх обставин, що головною причиною настільки довгого — аж до наших днів — і неослабного натиску на «чорносотенців» були не виступи проти революції, але та частина промов і статей, у яких вони зверталися до єврейської проблеми. Про це незаперечно свідчить той факт, що, відповідно до нинішніх уявлень переважної, навіть, мабуть, абсолютної більшості людей, “чорносотенці” боролися не проти революції, але саме і тільки проти євреїв» [1, c. 123]. Тут необхідно усвідомити, що до початку чорносотенного руху через низку причин, критичне судження про євреїв оцінювалося в інтелігентному середовищі як неприпустиме. А тих, хто «дозволяв» собі висловити привселюдно такі судження, цуралися. От що про це писав 1909 року Олександр Купрін своєму другу літератору Ф. Д. Батюшкову, говорячи про негативні сторони діяльності єврейства: «Ми про це шепчемо в інтимній компанії на вушко, а вголос сказати ніколи не зважимося. Можна друковано метафорично вилаяти царя і навіть Бога, а спробуй єврея! О-го-го! Яке виття і вереск підніметься... І так, як ти і я, думають — але не сміють сказати про це — сотні людей» [10, c. 90]. Поставлений О. І. Купріним майже сторіччя назад діагноз правильний і нині: критично відгукуватися про євреїв не можна. Така, по суті, абсурдна ситуація створилася до початку ХХ століття. Нині, на початку ХХІ століття, це доведено до межі в усіх так званих «цивілізованих» країнах, окрім хіба тільки Японії, де майже немає євреїв. Можна навести незліченні приклади безглуздих випадків обвинувачення тих або інших людей у «антисемітизмі». Історії з газетою «Сільські вісті», з журналом «ПЕРСОНАЛ» досить чітко свідчать, до яких «крайностей» дійшла «боротьба з антисемітизмом», яка широко розгорнулася в Російській імперії ще на початку ХХ століття. І цілком очевидно, що головна «провина» усіх чорносотенців полягала саме в тому, що вони не підкорялися заборонам, а використовували своє право на свободу слова в єврейському питанні. Їх постійно звинувачували в тому, що їхні публічні виступи нібито спричинили погроми. Але це була відверта неправда. Голова Союзу російського народу 1906 року дав визначення погромам: «злочин». Таким чином, справа тільки в свободі слова в одній із наболілих проблем громадського життя Росії. І в очах нинішніх «викривачів» головна «провина» усіх чорносотенців полягає в їхній незгоді із забороною на будь-яку критику євреїв. Ким же насправді були чорносотенці?Безумовно, переважну більшість правих — монархістів, союзників, чорносотенців — складали селяни і міщани, які не були носіями високої культури російського народу ХІХ століття. Це були люди богобоязливі, совісні, чесні, вірні Богу і своєму Государю. Саме цих людей вважали «народні визволителі» покидьками людського суспільства, ставлячись до них із неприхованим презирством. Поряд із цими народними чорносотенними масами в правих союзах було чимало високоосвічених діячів. Саме до них революційна громадськість застосовувала найжорстокіші методи політичного цькування, бойкоту доносу фізичного тиску і суспільного шельмування. Революційно налаштована російська інтелігенція, яка не терпіла інакомислення в принципових для неї питаннях «визвольного руху», послідовно і жорстоко переслідувала освічених людей, які йшли проти «загальноінтелігентсь-кої» течії на розхитування імперської державності. Масовою монархічною чорносотенною організацією був Союз російського народу (створений 8 листопада 1905 р.), який виник як відповідна реакція на революційний рух. Його засновниками стали О. І. Дубровін, А. Майков, В. М. Пуришкевич, І. І. Баранов та інші. Центрами Союзу російського народу в Україні були Київ, Одеса, Умань, Харків, Полтава, Чернігів, Єкатеринослав. Дуже активно діяв центр чорносотенців у невеликому містечку Почаїв. Почаївський відділ містив 1155 сільських підвідділів, організаторами яких були майже суцільно священики. «Відділ Союзу був відкритий тут 1906 р., — пише І. Омелянчук. — Головою його значився архімандрит По-чаївської Лаври Віталій, але лідером, який здійснював ідейне керівництво відділом, став архієпископ Волинський і Житомирський Ан-тоній (Храповицький), особистість досить колоритна. Будучи кавалерійським офіцером, 1885 р. він прийняв чернечий сан, започаткувавши свою блискучу духовну кар'єру. 1902 року Антоній стає єпископом, а 1906 — архієпископом Волинським і Житомирським. У молодості він був знайомий з Ф. М. Достоєвським і навіть послужив прототипом Олексія Карамазова» [2, c. 36]. Архієпископ Антоній (Олексій Павлович Храповицький: 1863 — 1934), чиї богословські труди високо оцінювали церковні ієрархи, письменники і вчені, багато зробив для розвитку чорносотенного руху. Будучи освіченою людиною і маючи великий досвід публічних виступів, архієпископ Антоній зумів згуртувати духівництво населених пунктів Подолії і широко розгорнути чорносотенну агітацію. Він же був головою відділу Союзу в Житомирі. У період гетьманства в Україні Скоропадського архієпископ Антоній став митрополитом всея України. Надалі його доля склалася так: «На Всеросійському помісному соборі в листопаді 1917 року архієпископ Антоній був одним із двох головних кандидатів на посаду Патріарха Московського і всея Русі; митрополит Московський Тихон (В. І. Белавін) одержав при обранні його Патріархом усього на 12 голосів більше, ніж Антоній (співвідношення голосів було 162:150). Але Тихон, зачислений нині (1990 р.) Церквою до лику святих, був, очевидно, більш готовий до того тяжкого морального подвигу, який він зробив, будучи Патріархом у 1917-1925 роках (Антоній же емігрував і став на чолі Синоду Російської православної церкви Зарубіжжя)» [1, c. 27]. Майбутній патріарх Тихон, займаючи в 1907-1913 роках посаду архієпископа Ярославського і Ростовського, одночасно очолював губернський відділ Союзу російського народу. «Трагічна подвижницька доля святителя Тихона нині досить добре відома, але усіма замовчується той факт, що він був найвизначнішим “чорносотенцем”, — так само, як і канонізований одночасно з ним світоносний протоієрей Іоанн Кронштадтський. В. І. Ленін вірно під час своєї жорстокої боротьби з патріархом Тихоном і його сподвижниками постійно називав їх «чорносотенним духівництвом» [1, c. 27, 28]. Найвизначнішими діячами чорносотенних організацій, їхніми ідеологами були В. А. Грінгмут, І. Я. Гурлянд, Л. О. Тихоміров, О. І. Соболевський, М. О. Меньшиков, Б. В. Нікольський, М. Є. Марков та ін. Володимир Андрійович Грінгмут (1851-1907) з 1870 року викладав давньогрецьку мову й естетику в Катковському ліцеї, у 1894-1896 роках був директором цього ліцею, а з 1896 року — редактором впливової газети «Московські відомості». У квітні 1905 року В. А. Грінгмут створив першу «чорносотенну» організацію, під назвою Російська монархічна партія (Союз російського народу виник лише в листопаді, а Російські збори, які склалися ще в 1900-1901 роках, були не партією, а свого роду гуртком, клубом; той самий характер носив і створений у березні 1905 року Союз російських людей) [1, c. 69]. Роль Грінгмута в чорносотенному русі неможливо переоцінити. Багато дослідників, говорячи про антисемітизм чорносотенства, не згадали про те, що його основоположником був єврей В. А. Грінгмут. При цьому вони намагаються завуалювати національну приналежність Грінгмута, називаючи його «вихідцем із Німеччини» [11, c. 235]. Його несподівана смерть наприкінці 1907 року у віці 56 років завдала непоправної шкоди руху. Важливу роль у керівництві відіграли й інші євреї, зокрема близький соратник П. А. Столипіна І. Я. Гурлянд (1868 — ?), освічена людина, закінчив відомий Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі. У 32 роки був уже професором цього ліцею і видав низку цінних праць із історії права, які не втратили актуальності і нині. 1904 року Гурлянд перейшов на державну службу і з 1906 року став одним із соратників Столипіна. От що пише про Гурлянда, сина головного рабина Полтавської губернії, «Єврейська енциклопедія» 1906 року: «Гурлянд Ілля Якович — юрист, історик і публіцист; народився 1868 року в євр. родині; ...проводить ідею повного приєднання євреїв до початків російської державності, аж ніяк не відмовляючись від своїх віросповідних і національних прагнень» [12, c. 851]. Зовсім іншу характеристику Іллі Яковичу Гурлянду дає «Коротка єврейська енциклопедія», видана в Єрусалимі 1984 року: «...син Хаіма Іони, професор права і публіцист. Близько 1900 року прийняв християнство. У статтях із єврейського питання від ліберально-асиміляторських позицій перейшов до наклепу на єврейський народ і підтримки ан-тиєврейських урядових репресій. Керував офіціозом “Росія” і був директором Петербурзького телеграфного агентства. Активно підтримував і надихав антисемітизм “істинно російських націоналістів” від Штюрмера і Сто-липіна до Пуришкевича. Після лютневої революції 1917 року емігрував і відійшов від політичної діяльності» [13, c. 257]. Як бачимо, євреї, які стояли у витоків чорносотенного руху, були патріотами Росії, і, безумовно, не були антисемітами. Але всі чорносотенці виступали проти революціонерів, серед яких було багато євреїв. Один із видатних мислителів, найвизначніший чорносотенний ідеолог, Лев Олександрович Тихомиров (1852–1923), який у молоді роки був не тільки революціонером, але й одним із активніших ватажків народовольців; 1882 року, бажаючи уникнути арешту, їде за кордон — спочатку у Швейцарію, а потім у Францію. Опинившись у республіканській «передовій» Франції і надивившись на парламентські скандали, познайомившись з діяльністю партійних лідерів, Тихомиров переглянув свої погляди. «Відтепер, — пише він 1886 року, — потрібно чекати усього лише від Росії, російського народу, майже нічого не очікуючи від революціонерів... Згідно з цим, я почав переглядати і своє життя. Я маю влаштувати його так, щоб мати можливість служити Росії так, як мені підказує моє чуття, незалежно ні від яких партій» [14, c. 6].
* ГУЛАГ - головне управління таборів. Література 1. Кожинов В. Россия. Век ХХ-й. (1901 — 1939). История страны от 1901 года до «загадочного» 1937 года. Опыт беспристрастного исследования. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. 2. Омельянчук И. В. Черносотенное движение на территории Украины (1904 — 1914 гг.). — К.: НИУРО. — 2000. 3. Ключевский В. О. Сочинения в 8 т. — М., 1959. — Т. VI. 4. Марков Н. Е. Войны темных сил. Статьи. 1921 — 1937. — М., 2002. 5. Ергин Д. Добыча. Всемирная история борьбы за нефть, деньги и власть / Пер. с англ. — М.: Изд-во «Де-Ново», 1999. 6. Миронов Б. Н. История в цифрах. — Л., 1992. 7. Неста Х. Вебстер. Всемирная революция. Заговор против цивилизации / Пер. с англ. Н. Н.Сенченко — К.: Серж. — 2001. 8. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Изд. 5-е. — Т. 16. — М., 1973. 9. Кожинов В. В. «Черносотенцы» и Революция (загадочные страницы истории). — М.: «Прима В» и ОАО «Оригинал». — 1998. 10. Наш современник. — 1991. — № 6. 11. Шульгин В. В. Что нам в них не нравится… — СПб. — 1992. 12. Еврейская энциклопедия. / Под общей ред. д-ра Л. Каценельсона и барона Д. Г. Гинцбурга. Т. 6. — СПб. 13. Краткая еврейская энциклопедия. — Т. 2. — Иерусалим, 1982. 14. Тихомиров Л. А. Религиозно-философские основы истории. — М.: Москва. — 2000. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |