«Боротьба з антисемітизмом» в американській зовнішній політиці: підґрунтя, мотивації і можливі наслідки
кандидат філологічних наук, доцент, віце-президент МАУП
Вже ритуальними стали заяви американських лідерів про те, що відносини США з іншими країнами визначаються великою мірою рівнем дотримання прав людини в цих державах. При цьому США одноосібно взяли на себе функції наглядового і контрольного органу за таким дотриманням. Як правило, таку місію обґрунтовують «американською моральною виключністю» (Г. Кіссінджер), яку сформулював у 1918 році президент Вудро Вільсон: «особлива місія Америки стоїть вище від її повсякденної дипломатії та зобов'язує її бути маяком свободи для решти людства» [1].
Події, які відбулися після проголошення В. Вільсоном месіанської ролі Америки ставили і ставлять під сумнів «моральний імператив» зовнішньої політики США. Ось тільки їх невеликий перелік, яким часто оперують науковці і публіцисти.
На Версальській мирній конференції 1919 року той самий В. Вільсон, який там головував у комісії зі створення Ліги націй, зірвав прийняття заяви про визнання расової рівності, яку пропонувала Японія і яку підтримала більшість членів комісії [2].
США довго, як тільки могли, зволікали зі вступом у війну проти нацистської Німеччини. 23 червня 1941-го сенатор і майбутній президент Гаррі Трумен говорив кореспонденту «Нью-Йорк таймс»: «Якщо ми бачитимемо, що виграють німці, ми допомагатимемо росіянам. Якщо ми бачитимемо, що виграють росіяни, ми будемо допомагати німцям. І нехай вони якомога більше вбивають один одного» [3]. (Нині США активно ревізують події Другої світової, безсоромно приписуючи собі лаври переможця над нацизмом, зокрема, для виправдання війни в Іраку). 9 квітня 1944-го Олександр Довженко записав у своєму щоденнику:
«Америка одмовилась дивитися мiй фiльм “Битва за н[ашу] Радянську] Україну”. Вона, пiдла, i перекупка, i спекулянтка, не захотiла навiть глянути на ту кров, яку купує вона за свiй свинячий бекон у консервних банках. Будь же ви проклятi, панове i (нраб) американцi, з усiм вашим добробутом i лагiдними усмiшками. Проклинає вас мiй батько, мати i я з усiм народом українським» [4].
Пихатість та марнославство президента Дж. Буша, які супроводжували церемонію відзначення 60-річчя висадки союзницьких військ у Франції у серпні 2004 року, засудили багато європейських і американських істориків та публіцистів. Виступаючи у Московській державній Дипломатичній Академії з нагоди 70-річчя встановлення дипломатичних відносин між США та Росією (якраз під час Голодомору в Україні, про який американський уряд, згідно із висновками Комісії Конгресу США 1988 р. «мав повну і достатню інформацію»), посол США у РФ Александер Верш-боу лицемірно заявляв, що США «поділяли сприйняття зростаючої загрози, яку представляли фашизм та мілітаризм на початку 30-х років» [5]. Навіть після вступу США у війну американські компанії вели бізнес із нацистською Німеччиною, а вже після перемоги чимало фашистів знайшли притулок у США — їх свідомо взяли під свою опіку американські спецслужби.
На початку 1950-х в Америці прокотилося «полювання на відьом» — інакомислячих інтелектуалів, творчу інтелігенцію переслідували за «анти-американську діяльність».
Війна США в Індокитаї спричинила мільйони жертв, передусім серед мирного населення. 1999 року міністр оборони США Стівен Коен відмовився принести вибачення В'єтнаму за мільйонні жертви, відказавши: «То була війна».
Десятиліттями в Латинській Америці уряди США підтримували диктаторські союзницькі режими (Бразилія, Сальвадор, Парагвай, Гаїті, Нікарагуа, Аргентина тощо) згідно із крилатим висловом президента Ф. Д. Рузвельта: «Я знаю, що Со-моса (диктатор Нікарагуа. — Авт.) сучий син. Але це наш сучий син». Водночас, спецслужби США організовували військові путчі та інтервенції проти законно обраних лівих урядів — найдраматичніший приклад — військовий переворот у Чилі 1973 р. (до речі, нещодавно в Києві побував віце-президент корпорації «Боїнг», колишній заступник держсекретаря США Томас Пікерінг. Його вважають одним із організаторів вбивства у 1972 р. чилійського генерала Шнайдера, який протидіяв плану путчу. Слід також зазначити, що в кар'єрі посла Пікерінга була участь в організації авіабомбардування фармацевтичного заводу у Судані у 1998 році за фальшивими звинуваченнями країни у виробництві хімічної зброї, а також перебування на посаді посла США в Росії якраз під час розстрілу російського парламенту військами президента Б. Єльцина у жовтні 1993 р.).
Десятиріччями США й Ізраїль підтримували режим апартеїду Південної Африки (включно із військовим співробітництвом та навчанням спецслужб). До того, ще у 1960 році у самих США діяли расистські закони про сегрегацію (місця, входи, туалети для білих і «кольорових»).
США до самого повалення у 1979 році підтримували режим шаха Рези Пехлеві в Ірані, чия таємна служба САВАК нещадно переслідувала всіх противників та інакомислячих. Під час іра-но-іракської війни 1980-х США надавали фінансову та військову допомогу Саддаму Гусейну (включно із компонентами для біологічної зброї).
Незадовго до сумних подій 11 вересня 2001 року урядовці Держдепартаменту США вели переговори із представниками режиму фундамен-талістського руху “Талібан” в Афганістані, який вкинув країну у середньовічне мракобісся: США проробляли план будівництва газопроводу для постачання через афганську територію туркменського газу (одноосібний Туркменбаші ніколи не наражається на гнів Держдепу у зв'язку із дотриманням у країні прав людини).
2004 року світ дізнався про знущання і катування американськими вояками ув'язнених у тюрмі Абу-Грейб в окупованому Іраку. Від 2001 року десятки людей, ув'язнених американцями за підозрою у «ворожих діях», утримуються на своїй військовій базі на кубинській території Гуантанамо і не лише не мають жодних можливостей для юридичного захисту, а просто перебувають в нелюдських умовах (клітки, кайдани, психотропні ін'єкції тощо).
Нарешті, 2003 року США відмовилися визнавати юрисдикцію Міжнародного суду в Гаазі, створеного за рішенням ООН.
Одразу застережемо деяких «прискіпливих» читачів від оцінки цього далеко не повного переліку як свідчення «негативного ставлення» автора до США, ба більше, його «антиамериканізму». Цей перелік має на меті заперечити сентенцію екс-держсекретаря США Генрі Кіс-сінджера про буцімто виключний «альтруїзм американської нації», коли «...од Вудро Вільсо-на до Джорджа Буша американські президенти покликалися на відсутність егоїстичної зацікавленості власної країни» у міжнародних відносинах [6].
У цій статті ми обґрунтуємо тезу про те, що питання прав людини у зовнішній політиці США має на меті не досягнення поліпшення ситуації у тоталітарних і «проблемних» державах, а метод тиску і шантажу щодо країн, зокрема і на традиційних союзників США, для досягнення власних цілей. Також буде показано, як політика США дедалі глибше вступає в конфлікт не лише із національними урядами (а багато американських авторів, політиків, науковців та публіцистів — конгресмен Дж.Моран, радник президентів Р. Ніксона і Р. Рейгана П. Б'юкенен та інші — заявляють, що така політика суперечить власним американським національним інтересам), а й міжнародними організаціями, передусім ООН, які безпосередньо зобов’язані опікуватися правами людини. Як відомо, принцип поваги до прав людини та основних свобод був закріплений і отримав розвиток у Статуті ООН, Загальній Декларації прав людини 1948 року, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 року, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року, Пактах про права людини 1966 року, Заключному акті Наради про безпеку та співробітництво в Європі 1976 року та інших [7]. Завдяки критичному дискурс-аналізу, радше можливості читачам самим здійснити такий огляд, ми проаналізуємо риторику американських посадовців на цю тему, зокрема їхнє тлумачення проблеми. Нарешті, спрогнозуємо подальший розвиток подій, зокрема найближчі дії американського уряду щодо України.
«Боротьба з антисемітизмом» як свідчення успіху ізраїльського лобі в уряді США
5 січня 2005 р. Державний департамент США обнародував перший «Звіт про глобальний антисемітизм» за період від липня 2003 р. до грудня 2004 р., представлений Комітету зовнішніх відносин та Комітету міжнародних відносин Конгресу США [8]. Звіт підготовило Бюро із демократії, прав людини і праці Держдепу (керівник — посол Майкл Козак). 2004 року такий періодичний звіт Держдеп був зобов'язаний готувати згідно з ухваленим Конгресом «Актом про огляд глобального антисемітизму» (пункт 4). Кореспондент «Єврейського телеграфного агентства» відверто пише, що закон «протиснули єврейські законодавці та керівники громади» [9]. Автором законопроекту був конгресмен Том Лантос (це його зусиллями із позаминулорічної резолюції Конгресу зникло визначення українського Голодомору 1932–1933 рр. як акту геноциду проти українського народу). Президент Джордж Буш підписав закон у жовтні, при цьому виголосивши: «Захист свободи також означає знищення зла антисемітизму». Відомо, що Державний департамент іще в період підготовки законопроекту відверто виступав проти нього. Держсекретар Колін Павел тоді прямо говорив, що цей закон «підірве довіру до нас і буде розцінений як фаворитизм». І взагалі, закон створить «непрацюючий прецедент» [9].
«Звіт про глобальний антисемітизм», за поясненнями керівників Бюро, містить «інформацію, надану посольствами» та «інформацію, наявну від неурядових організацій». Звіт охоплює 62 країни світу. За визнанням авторів, «Європа є в центрі звіту, оскільки там відбулося більшість антисемітських інцидентів і деякі європейські країни мають ліпшу статистику». Особливо наголошено, що «у Росії, Білорусі та будь-де в колишньому Радянському Союзі антисемітизм залишається серйозною проблемою, а більшість інцидентів вчинені ультранаціоналістами та іншими ультраправими елементами».
Водночас, автори звіту покладають вину на «зростаюче мусульманське населення в Європі із його довготривалою антипатією до Ізраїлю та євреїв» та пов'язують антисемітизм «із розвитком подій в Ізраїлі, на окупованих територіях та в Іраку» [10].
Фактологія звіту викликає чимало сумнівів. Події здебільшого підкріплюються заявами не-названих «потерпілих», що дуже схоже на описане ізраїльським правозахисником Урі Авнері шахрайство, до якого вдаються корисливі і психічно хворі особи, як у випадку 2004 р. із мешканкою Парижа, яка сама намалювала свастику фломастером на тілі, щоб заявити в поліції про «напад антисемітів». Їй тоді співчував сам президент Ж. Шірак, а коли її викрили, то суд не тільки покарав її умовним ув'язненням за брехливі свідчення, а ще й направив примусово до лікування у психіатрів. Так само тільки у Парижі у 2004 р. винним у підпалі місцевої синагоги (цей інцидент теж широко подавався як «акт вандалізму з боку антисемітів») поліція встановила службовця цієї синагоги, який у такий спосіб помстився за своє звільнення. Навіть про ці спростування у звіті не згадується.
Звіт пропонує «три підходи для боротьби із антисемітизмом»: освіта для поширення толерантності та «протистояння антисемітській пропаганді»; законодавство для заборони «злочинів ненависті»; посилення дій правоохоронних органів. Окремо зазначено про діяльність «Сил міжнародного співробітництва для освіти із голокосту» із США на чолі, які діють у 20 країнах, де «фінансують підготовку вчителів та інші освітні проекти із голокосту, що спрямовані на вирішення глибинних проблем антисемітизму». Одразу постає питання, чи не є така вибірковість (чому, наприклад, США не пропонують фінансування програм освіти із Голодомору?) доказом, за К. Павелом, «фаворитизму»?
Привертає увагу визначення антисемітизму, яким оперують у звіті: «демонізація Ізраїлю, обливання брудом ізраїльських лідерів, порівняння з нацистськими лідерами, використання нацистських символів у карикатурах на них…»Це дає підстави стверджувати, що головною ідеєю звіту є убезпечення керівництва Ізраїлю від будь-якої критики навіть за дії, що межують із військовими злочинами та злочинами проти людяності.
Також є цілком доказовим, що таке «визначення» антисемітизму не є авторським винаходом працівників Держдепу, а відверто здерте (без покликання на першоджерело) із пропагандистських матеріалів організації «Антидифамаційна ліга США» (АДЛ) та заяв і книжок ізраїльського міністра та головного ідеолога сучасного агресивного сіонізму Натана Щаранського. Останній у 2004 р. є автором, як зазначалося в інформаційному повідомленні, «посібника», виданого «канцелярією міністра у справах Єрусалиму та діаспори» кількома мовами «для ізраїльтян та євреїв у діаспорі, які зазнають зростаючої кількості нападів». У грудні 2004 р. інформаційні агенції переповіли слова помічниці президента США із питань національної безпеки Кондолізи Райс (вона має одіозну репутацію «яструба» і 2005 року змінить на посаді поміркованого держсекретаря К. Павела, відвертий жаль щодо відставки якого висловили багато лідерів країн), що вона передала книгу Щаранського Дж. Бушу і той спромігся її прочитати. Н. Щаранський висуває тезу про «новий антисемітизм», який складається із трьох «Д»: демонізація Ізраїлю (зокрема, порівняння його дій із діями нацистів), подвійні стандарти (мовляв, від Ізраїлю вимагають більше, ніж від інших) та делегітимізація (заперечення права держави Ізраїль на існування) [11].
Як приклади «антисемітизму», Н. Щаранський наводить Всесвітню конференцію проти расизму у Дурбані (ПАР) 2001 року, резолюцію Конференції держав-учасниць Женевської конвенції із військовополонених, діяльність Комісії ООН із прав людини (її «антисемітизм» полягає у тому, що, за підрахунками Щаранського, 30 відсотків резолюцій Комісії містять осуд Ізраїлю) та ООН в цілому.
Також «феноменом нового антисемітизму», за Щаранським, є «союз європейських лівих, антиг-лобалістів і «зелених» із ісламськими терористичними організаціями на ґрунті спільної ненависті до Ізраїлю» [12].
Цілком тотожні «визначення» дає і американська АДЛ. Тут варто зацитувати респектабельний американський часопис The Washington Report on Middle East Affairs («Вашингтонська доповідь у справах Близького Сходу»). Журнал видає Комітет зовнішньої політики Американського Освітнього Трасту — дослідницького центру в Вашингтоні, до складу якого входять колишні американські чільні урядовці та дипломати, зокрема сенатор Чарльз Персі (раніше до нього входив і нині покійний шановний сенатор Вільям Фулб-райт). Редактор видання Делінда Ханлі характеризує АДЛ так: «Антидифамаційна Ліга (АДЛ) на додаток до розповсюдження дезінформації про близькосхідний конфлікт цензурує, критикує, стежить та опротестовує будь-які дії, статті та промови, які вважає анти-ізраїльськими (визначаючи їх поняттям “антисемітські”)».
Сама ж АДЛ постійно твердить, що «глибоко переконана, що звинувачення Ізраїлю у нацизмі є сучасною формою антисемітизму». Так сказано в одній із численних заяв цієї проізраїльської лобістської організації, яку оглядачі вже роками пов'язують із спецслужбами Ізраїлю [13]. У цьому контексті надзвичайно цікава заява колишнього високопосадовця ЦРУ Майкла Шоера, який до літа 2004 р. очолював спеціальний відділ із розшуку і знищення Осами бін Ладена. Він заявив, що проізраїльські лобісти ведуть таємну спецоперацію, яка вже підпорядкувала американську політику ізраїльським інтересам. Відносини між США та Ізраїлем М. Шоер визначив як «випадок, коли хвіст крутить собакою». Виступаючи у Раді близькосхідної політики у Вашингтоні, колишній високопосадовець ЦРУ заявив, що Сполученим Штатам слід переглянути свою програму допомоги Ізраїлю, але водночас зазначив, що навіть розмова про це у США «неможлива». М. Шоер гірко іронізував: «Я тільки думаю про те, якої шкоди зазнала Америка у світі від того, що хвіст крутить собакою… Я думаю, що ізраїльтяни роблять чудову роботу, коли контролюють зміст дебатів у цій країні щодо нашої політики до Ізраїлю. Із Американсько-ізраїльського комітету громадських справ (шпигунську діяльність цієї організації зараз розслідує ФБР, слідчих яких уже звинувачено в «антисемітизмі». — Авт.) розсилають інструкції про те, як слід оцінювати мою книгу. Ви знаєте, що коли ви критикуєте Ізраїль, ви — “антисеміт”. Це вражаюча таємна спецоперація. Шкода тільки, що наша власна розвідка за останні 30 років ніде не домоглася таких успіхів» [14].
Втім, до творчих «винаходів» АДЛ та її керівника Абрама Фоксмана (вебсайт організації популяризує його брошуру «Ніколи знову?») слід зарахувати тезу про «антиамериканізм як частину сучасного антисемітизму». У грудні 2004 р. відомий американський теле- і радіоведучий Білл О’Рейлі в ефірі назвав АДЛ «екстремітською групою», а А. Фоксмана — «психом» [15]. Варто зазначити, що посадовий оклад «психа» становить 500 тис. доларів на рік, що зайвий раз свідчить про величезні фінансові можливості ізраїльського лобі в США.
Генеза американської «боротьби із антисемітизмом»
Більшість оглядачів (політичних діячів, науковців та публіцистів у самій Америці) вбачають причину відверто проізраїльської зовнішньої політики США у приході на чільні посади в адміністрації Джорджа Буша-молодшого після його перемоги на виборах 2000 р. неоконсерва-торів («неоконів»). Їхнє кредо — США та Ізраїль наділені визначальною історичною місією у побудові нового світовоустрою. Критики цієї доктрини (П. Б'юкенен та інші) навіть вказують на підлеглу роль Америки у цьому тандемі. У розлогих теоретизуваннях неоконсерваторів вбачають вплив Л. Троцького (деякі неоконсерватори колись були помітними в публічному дискурсі троцькістами): «постійна війна заради постійного миру» (Б. Бенетт), або «стабільність — негідна американська місія… Творче руйнування — наше друге ім'я» (М. Лідін). Чільні посади в американському уряді обіймають такі «неокони», як Пол Вольфовіц (заступник міністра оборони), Моравіц, Фейт. Часто вони порушують елементарну службову субординацію, забігаючи наперед міністрів, і оголошують наступний об'єкт американського гніву: Саудівську Аравію, Алжир, Єгипет, Ливан, Лівію, Судан, Сирію, Іран, а то й просто — «ворожий іслам». Війна в Іраку, за мало не одностайним вердиктом критиків, також є планом «неоконів». Тому «неоконів» іще називають «партією війни». «Ми звинувачуємо їх у зумисній шкоді відносинам США із кожною арабською країною, яка підтримує право палестинського народу на свою батьківщину. Ми звинувачуємо їх у тому, що вони відвернули від нас наших друзів і союзників у всьому ісламському та західному світі», — пише П. Б'юкенен [16]. Консул США у Греції Джон Брейді Кіслінг пішов у відставку, публічно звинувативши керівництво країни у «чванливому і зарозумілому підході до друзів і союзників» та «розбазарюванні міжнародної законності — найефективнішої зброї цієї країни з часів президента Вудро Вільсона» [17].
Прихід «неоконів» до вироблення і реалізації зовнішньої політики США збігся в часі із початком агресивної пропагандистської кампанії Ізраїлю («хасбара»), спрямованої на знищення будь-якої критики політики цієї держави, передусім із таких проблем: окупація арабських територій, незаконне нарощування ядерних озброєнь, ідеологія та практика сучасного сіонізму.
Можна вважати, що розгортати цю глобальну кампанію ізраїльський уряд почав у відповідь на Всесвітню конференцію ООН, присвячену боротьбі з расизмом 2001 року.
Ще 1997 року Генеральна Асамблея ООН у резолюції 52/111 ухвалила провести Всесвітню конференцію з боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості. Очікувалося, що ця Всесвітня конференція, яка відбувалася в Дурбані (Південна Африка) 31 серпня — 8 вересня 2001 року, стане етапом у викорінюванні усіх форм расизму і, як зазначили генеральний секретар Конференції і Верховний комісар з прав людини Мері Робінсон (пізніше вона була звинувачена в «антисемітизмі» і потрапила під справжнє цькування сіоністів у США, які вимагали не допускати її до університетської діяльності), «вимагатиме створення діючого механізму відстеження для вивчення того, чи виконали уряди свої обіцянки». Вона обіцяла, що цей форум буде «конференцією дій, а не просто слів». Натрапивши на різку критику політики Ізраїлю стосовно палестинського народу і вимоги припинити практику попрання прав цілого народу, представники США й Ізраїлю демонстративно покинули форум у знак протесту проти проекту Декларації і Програми дій. Таким чином, прийняття цих документів було зірвано.
Наведемо ключові положення документів Конференції.
Із Проекту Декларації
Пункт 32
Усі держави зобов'язані визнати страждання, обумовлені відсутністю поваги рівності людей, яка виявилася у війнах, геноциді, голокості, апартеїді, етнічних чистках й інших звірствах. Ус і держави зобов'язані відкидати, попереджати і карати етнічні і релігійні чистки і геноцид в усіх регіонах світу, працювати спільно з метою запобігання їхнього повторення. Ніколи не повинні забутися (голокости/Голокост) і етнічні чистки арабського населення в історичній Палестині, у Боснії і Герцеговині і Косово.
Пункт 33.
Ми заявляємо, що іноземна окупація зі створенням поселень, пов'язане з нею законодавство, засноване на расовій дискримінації і спрямоване на стабілізацію панування над окупованою територією, а також пов'язані з нею порядки, які передбачають зміцнення режиму повної військової блокади, взаємну ізоляцію окупованих міст, селищ і сіл, цілком суперечать цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй і є серйозним порушенням міжнародних прав людини і гуманітарного права, новою формою апартеїду, злочином проти людяності і серйозною загрозою для міжнародного світу і безпеки.
Пункт 36.
Ми шануємо пам'ять усіх жертв расизму і расової дискримінації. Ксенофобії і пов'язаної з нею нетерпимості, рабства і работоргівлі, колоніалізму, голокостів/Голокосту, етнічних чисток арабського населення в історичній Палестині й у Косово й апартеїду та іноземної окупації в усьому світі і в усі часи.
Пункт 66.
Ми висловлюємо глибоку заклопотаність через вияви расової дискримінації стосовно палес-тинців і інших жителів окупованих арабських територій. Ці процеси настільки серйозно впливають на всі аспекти повсякденного життя людей, що перешкоджають здійсненню ними основних прав. Закликаємо до припинення всіх виявів расової дискримінації стосовно палестинців і інших жителів арабських територій, окупованих Ізраїлем.
Пункт 67.
Ми переконані, що боротьба з антисемітизмом, ісламофобією і сіоністською практикою в руслі семітизму є складовою й органічною частиною протистояння усім формам расизму. Акцентуємо на необхідності вживання ефективних заходів для вирішення проблеми антисемітизму, ісламо-фобії, сіоністської практики в руслі семітизму сьогодні для того, щоб протидіяти цим явищам в усіх їхніх формах.
З Проекту Програми дій
Всесвітня конференція з боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості:
Пункт 41.
Закликає Ізраїль переглянути своє законодавство, засноване на расовій або релігійній дискримінації, наприклад, Закон про повернення, і всю політику держави-окупанта, яка не дає можливості палестинським біженцям і переміщеним особам повернутися у свої оселі і до свого майна, порушуючи їхнє право на повернення.
Пункт 221.
Закликає усі відповідні органи Організації Об'єднаних Націй сприяти припиненню окупації Єрусалима Ізраїлем і застосовуваної ним расистської практики, а також забезпечити визнання того, що Єрусалим є священним містом і релігійною святинею для трьох основних релігій світу, і що він має стати центром історичного і культурного натхнення, символом цивілізації і релігійного діалогу, втіленням терпимості і рівності.
Пункт 222.
Закликає всі держави утриматися від прийняття будь-яких мір, які призведуть до визнання Єрусалима столицею Ізраїлю, або будь-яких інших дій, спрямованих на зміну його географічних, демографічних і інституційних характеристик, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права і численних відповідних резолюцій Організації Об'єднаних Націй.
Пункт 223.
Закликає міжнародну спільноту виконати свої зобов'язання щодо забезпечення міжнародного захисту палестинському народу, який був окупований, від будь-яких актів расизму, расової дискримінації і позбавлення його основних прав людини, включаючи право на життя, свободу і самовизначення.
Як заявляв пізніше Н. Щаранський, «Всесвітня конференція ООН проти расизму (Дурбан, 2001 рік) перетворилась у конференцію проти Ізраїлю, якого посадили на лаву підсудних за всі можливі і неможливі гріхи Заходу проти країн «третього світу» [18].
У березні — квітні 2002 р. Ізраїль зазнав нищівної критики ООН та Європейського Союзу за, як характеризували ці події, різанину, влаштовану військами у таборі палестинських біженців у Дженіні та облогу і обстріли християнських святинь у Віфлеємі (слід відзначити, що витрати на відбудову храмів узяв на себе президент Об'єднаних Арабських Еміратів нині покійний Шейх Заєд).
Як наслідок, пропагандистської атаки і далі зазнають європейські країни, передусім Франція та ЄС в цілому.
1. Президент Франції Жак Шірак — за заяву про те, що масована пропагандистська кампанія проти Франції фінансується в США, а координується в Ізраїлі.
2. Перший демократично обраний президент Південної Африки Нельсон Мандела, якого вважають «моральним авторитетом світу» — за заяву про те, що США та Британії слід роззброїти Ізраїль, який володіє зброєю масового знищення.
3. Колишній міністр закордонних справ Британії лідер лейбористської більшості в парламенті Робін Кук — за заяву про те, що Ізраїль десятиліттями ігнорує рішення ООН.
4. Верховний комісар з питань зовнішньої політики і оборони Євросоюзу Хав'єр Солана — за заяву про те, що «в Європі немає жодних хвиль антисемітизму».
5. Президент Румунії Іон Ілієску — за заяву про те, що під час Другої світової війни нацисти знищували не лише євреїв і що інші народи зазнали величезних втрат.
Російський науковець і дипломат (директор Департаменту ЮНЕСКО) професор Борис Ключников так характеризує загальний процес: «Незважаючи на участь країн Європейського союзу в антитерористичній операції, в американських ЗМІ, із загостренням ізраїльсько-палестинського конфлікту, вперто нагнітаються безпрецедентні звинувачення європейців. Європі намагаються нав'язати комплекс провини, схожий до німецького. Тепер уже всіх європейців намагаються звинуватити в голокості. Відомо, що той, хто усвідомлює себе винним, погано опирається і приречений. Європейські уряди американці постійно звинувачують у тому, що вони не сприймають усерйоз боротьбу із тероризмом. «Б'ють Європу із різних боків: республіканці Буша докоряють Європі в м'якотілості. Ліберали Ала Гора стверджують, що Європейський Союз недемократичний, нетолерантний, нездатний прийняти мультикультуру, що Європа стала гніздом расизму і антисемітизму» (New Statesman, 8 July, 2002, p.18)» [19].
На користь цієї версії Б. Ключникова свідчить заява американського посла Роквела Шнабеля на вечері, влаштованій «Американським єврейським комітетом», про те, що в Європі антисемітизм «досягнув найгіршої позначки, як це було у 1930-х роках» [20]. Натомість, європейські посадовці і далі вибирають виправдовування. «Політика Європейського Союзу не є ані антисемітською, ані антиізраїльською», — відповідав Х. Солана на скандальні звинувачення Р. Шнабеля [20].
Відомі результати опитування, проведені на замовлення органів ЄС у 2004-му, про те, що 60 відсотків європейців вважають, що найбільшу загрозу миру становить Ізраїль, викликали ще більш шалені нападки на Європу. Посол Франції в Ізраїлі Жерар Ару заявив в інтерв’ю ізраїльському радіо, що спостерігає «антифранцузький невроз в цій країні», оскільки Францію постійно звинувачують в надуманому «антисемітизмі». «Цей невроз призвів до франкофобії, до того, що Францію ненавидять в Ізраїлі. Відносини між двома країнами дуже складні. Ви просто любите ненавидіти нас». Посол назвав таку поведінку «патологією» і зазначив: «ізраїльтяни переслідують нас, бо вважають, що ми є легкою здобиччю». Міністерство закордонних справ Ізраїлю назвало заяву посла порушенням дипломатичних норм. Але несподівано за нього вступився посол Ізраїлю в Парижі Ніссім Цвілі, який сказав, що заява Аро «дуже близька до правди». Його попередник на цій посаді Елі Барнаві також зазначив, що «цілком справедливо говорити про серйозну франкофобію в Ізраїлі». Минулого року французький посол Жерар Ару також опинився в немилості ізраїльських властей, коли заявив, що ізраїльський прем'єр Шарон є головорізом [21].
Пряма мова і збочена логіка
Міністерство закордонних справ РФ оперативно відреагувало на появу звіту Держдепу США. Ось відповідь Департаменту інформації і друку МЗС Россії від 11 січня ц. р.:
«Як відомо, доповідь Держдепартаменту про вияви антисемітизму у світі випущена за замовленням Конгресу США, який прийняв відповідний закон наприкінці минулого року. У частині, яка стосується Росії, він фактично відтворює оцінки, які вже були розтиражовані у вересневій 2004 р. доповіді Держдепу про стан із релігійними свободами в різних країнах. Якщо говорити про зміст документа, то відверто штучною виглядає спроба його авторів… Боротися з екстремізмом і антисемітизмом, ідеологією расової переваги можна тільки спільними зусиллями міжнародного співтовариства. Це особливо актуально напередодні 60-річчя Перемоги над фашизмом, для розгрому якого наша країна внесла вирішальний внесок. Ми відкриті для конструктивного діалогу, але менторство і голослівні звинувачення вважаємо просто недоречними» [22].
5 січня 2005 р. на брифінгу в Держдепі США діючий помічник Секретаря із демократії, прав людини та праці посол Майкл Козак (у його послужному списку участь у спецопераціях у Латинській Америці у 1980-х рр. та скандальне перебування на посаді посла в Білорусі, яку він, зокрема, звинувачував у постачанні озброєнь Іраку), та спеціальний посланець Державного департаменту із проблем голокосту посол Ед О'Доннелл змушені були давати пояснення журналістам (варто зазначити, що присутні були передусім американські журналісти із, як свідчать самі запитання, проізраїльською упередженістю). Ретельні стенографісти навіть сумлінно зафіксували «регіт» присутніх, які вислуховували «перли» цих посадовців.
«Журналіст: Ви не чіпаєте ООН, чи не так? Мені цікаво, чи є думки, якісь дані, якісь огляди про образи і осуди, якими сиплять на Ізраїль люди в ООН увесь час, навіть посадовці ООН кажуть, я думаю, один раз чи двічі, що Ізраїль є причиною всіх проблем. Це вищий посадовець ООН казав. Чи є ООН трохи винною у тому, що відбувається, як ви говорите, у більшості країн?
Козак: Так. Антисеміти використовують незадоволення людей ізраїльською політикою або їхню власну ситуацію, що може бути пов'язане із ізраїльською політикою, як засіб розповсюдження антисемітизму.
Журналіст: Багато резолюцій ООН засуджують чи критикують ізраїльську політику, чи думаєте ви, що там є антисемітизм?
Козак: Ви знаєте, дивлячись, які в людей мотивації. Але я хочу сказати дещо про це, тому що моє бюро має багато роботи із щорічною Комісією із прав людини ООН в Женеві. І ми думаємо, це взагалі обурливо. Якщо подивитися на порядок денний ООН... Там спеціальний пункт вісім про Ізраїль, і ви можете мати будь-яку кількість резолюцій по цьому пункту. І кожного року там величезний стос резолюцій, які нападають іноді за речі, які Ізраїль робив 20 років тому... Чи в якій мірі керуються люди, які за ці речі голосують, антисемітизмом, чи вони мотивують це ізраїльською політикою, чи вони тільки намагаються вам пальцями в очі штрикнути, я, мабуть, не психіатр, щоб вияснити, але що б там не було, ми ці резолюції до впровадження не беремо. Ми думаємо, це все неправильно і треба це припинити.
Журналіст: Так ви вважаєте, що ці резолюції ООН є антисемітськими резолюціями? Я хочу, щоб ви прояснили.
Козак: Ні, я маю на увазі, якщо резолюція каже, що Ізраїль поганий, тому що має окупаційні війська або щось, ви не можете сказати, що це антисемітська резолюція. Ви можете сказати, це може бути анти-ізраїльська резолюція, яка вмотивована антисемітизмом, але це так, як я сказав, це... якщо почати говорити про сіонізм як расизм, це вже інша справа, тому що ви починаєте йти за межі конкретної ізраїльської політики і ви починаєте демонізувати...
Журналіст: Дозвольте перефразувати питання. Вчора палестинський кандидат Махмуд Аббас (нині президент Палестинської адміністрації. — Ред.) назвав Ізраїль «сіоністським ворогом» у відповідь на обстріл, яким було вбито вісім чи дев'ять палестинських дітей. Чи буде це розглядатися як антисемітизм? Чи було б менш антисемітським, якщо б він сказав «ізраїльський ворог», беручи до уваги, що йде війна між палестинцями та ізраїльтянами?
Козак: «Ворог» чи «держава»? Я не розчув цитату.
Журналіст: Він сказав «сіоністський ворог».
Козак: Ворог?
Журналіст: Ага. Правильно.
Козак: Ага.
Журналіст: Так от, це антисемітизм чи... може, було б менш, знаєте, шкідливим, якщо б він сказав «ізраїльський ворог»?
Козак: Ага, я вважаю, було б менш можливим це інтерпретувати як антисемітську заяву. Я не впевнений, що ізраїльтяни не будуть проти цього.
Журналіст: Але йде війна. А на війні є вороги.
Козак: Звичайно.
Журналіст: Очевидно, палестинці й ізраїльтяни. Триває окупація, вони воюють. Вони є ворогами. Як правильно їх називати? Коли ви переходите межу до антисемітизму? Як ви це визначаєте?
Козак: Для мене одна річ, якщо ви кажете про Ізраїль, з яким ми в конфлікті, і ми не вдоволені, що вони окуповують нашу територію, і ми проти цього. На противагу тому, щоб говорити, що євреї або сіоністи роблять це з нами, а це починає прив’язувати невдоволення… поведінку, якою ви невдо-волені, до чиєїсь етнічної або релігійної приналежності.
Журналіст: А що — термін «сіоніст» є образливим? Я маю на увазі, що у вас є «Сіоністська організація Америки», і вони горді з того, що є сіоністами в цій країні. То це образливий термін, який треба прирівняти до антисемітизму?
Козак: Знаєте, це залежить, коли ви це зустрічаєте. Треба подивитися, що особа каже… ну, що вони намагаються передати.
Журналіст: Ага.
Козак: І знаєте, на це треба дивитися через расові стосунки теж. Іноді якась група людей використовує термін із своїми коллегами, ну, в якості пестливого терміну. А інший хтось використовує цей термін в іншому контексті, і це може бути відверто расистською заявою. Ну, я не збираюся із вами вдаватися в граматичні розборки, але… ну, знаєте, це проблема, щоб примусити людей говорити ввічливіше. Це більш ніж серйозна проблема.
О’Доннелл: Я думаю, якщо я тільки можу, я думаю, ми твердо знаємо, де Ізраїль… ну, відмова у праві Ізраїлю на існування, заперечення голокосту, або подвійний стандарт щодо Ізраїлю, або де-монізація ізраїльських лідерів. Є приклади, ну, демонізація ізраїльських лідерів, наприклад, у карикатурі, із свастикою і так далі, ну. Це тип ясних прикладів, де, думаю, всі погодяться, що то є антисемітизм.
Журналіст: О’кей. Посол О'Доннелл тільки-но сказав, що демонізація ізраїльських лідерів є формою антисемітизму. Ми дивимося комедіянтів американських у вечірніх телешоу — Дейва Леттермана, Джея Ліно, які висміюють президента в карикатурах, чи як хочте це називайте. І ми не називаємо їх антибушистами та не готуємо про це доповіді. Але дійсно, зовсім не зрозуміло, за яким механізмом ви визначаєте, хто є антисемітом? Що є антисемітизмом? Що ви називаєте антисемітськими діями? Чи безпечно сказати, що антисеміт — це будь-який анти-юдей, або антисіонізм — це антисемітизм?
Козак: Хочеш відповідати?
О’Доннелл: Ну, я думаю, демонізація значить, як у тих прикладах, які я навів, де є нацистська свастика, яка, можете уявити, для єврейських громад в Європі, коли… ну, має особливе значення, і коли це прив'язують до лідера Ізраїлю, або, ви знаєте, або до когось подібного, тоді це, я думаю, це ясно, що сприйняття євреїв, які живуть в Європі, тих, ну, про кого ми говоримо, ну, які почувають себе під загрозою. І це створює, ви не можете применшувати, думаю, те відчуття небезпеки від речей, ну, таких, що з’являються в мас-медіа в карикатурах і політичних коміксах. Очевидно, що багато політичних карикатур не входять у цю категорію. Але є деякі, які сприяють почуттю страху і занепокоєння за їхню безпеку, коли подвоюєте це з словесними образами або фізичними нападами, що також є в деяких країнах Європи. Тому я думаю, що такий тип анти… такий тип карикатур або політичних коміксів, або ще чогось є частиною того, що розглядається як антисемітизм.
Журналіст: Так що таке антиюдейство та антисіонізм?
О’Доннелл: Ну, я думаю, в нашому звіті ми намагалися прояснити, що антисемітизм є анти-єврейським. Це анти-єврейське через релігію або етнічність, або тому, що вони інші. Вони виглядають по-іншому. Вони носять… ну, маленький хлопчик у кипі, або рабин, ортодоксальний рабин на вулицях Європи, на якого напали. Це… ну, я думаю, таким чином я можу відповісти…
Журналіст: Мені цікаво, чи можете ви розвинути те, що коротко згадали в своєму звіті, що в Європі поширюється антиамериканізм та антисемітизм, антисіонізм. Чи бачите ви розлюченість через політику США, особливо через війну в Іраку, що підбурює антисемітизм та антисемітські напади?
О'Доннелл: Ну, я думаю, тут є кілька елементів. Є анти-американські почуття, є антиглобалізація, є антиізраїльські, і є традиційні почуття, що євреї якимось чином контролюють світ, на зразок думки «Протоколів Сіонських мудреців». І думаю, це найкраще було представлено, і я це бачив в одній європейській газеті, де… там був показаний президент Буш в Овальному кабінеті із мапою Іраку та рабини-хасиди біля нього, і він планує. Я маю на увазі, все це у такий спосіб подано. І це інтелектуальний тип медіа, але це дуже великою мірою є частина антисемітизму, яким ми, я думаю, всі занепокоєні, включно, я думаю, з європейськими урядами, які це розуміють, і ми також ведемо діалог про це.
Журналіст: Але ви не вважаєте, що антиглобалізація є антисемітизмом?
Козак: Ні-ні. Але це… ось що… я думаю, те, що ми говоримо про деякі антиглобалізаційні почуття людей, які мають законні, або, на їхню думку, законні занепокоєння, і вони мають право на свої погляди на глобалізацію, і це все поєднується якимось чином із цією ідеєю, що євреї керують світом, і що глобалізація є провиною євреїв. І я думаю, ще одна така річ, яка непокоїть, коли ви починаєте дивитися це в деяких… ну, знаєте, це не тільки такі ультраправі націоналісти скінхеди. Зараз це деякі дійсно поважні інтелектуали, які наліво від центру, які проти глобалізації, які починають дозволяти цій гидоті вливатися в їхні промови. І це непокоїть, що це починає… починає переводити законну для дискусії проблему — антиглобалізація або війна в Іраку, або іншу проблему — коли ви починаєте це переводити у виправдання того, щоб говорити, що таким чином ми повинні ненавидіти євреїв, тоді ви переходите межу, на мій погляд. Це не означає, що ви не маєте права ставити під питання всі ці проблеми. Звичайно, це чесна гра. Це теж саме, якщо казати, ви знаєте, ви починаєте ненавидіти всіх мусульман через політику, яка вам не подобається, однієї мусульманської країни або щось. Ще одне питання і тоді…
Журналіст: Ага, я хочу дуже швидко, а то, ви знаєте, ми вдаємося в деталі. Проблема позбавлення. Я маю на увазі, ну, в університетах, там великі зусилля, щоб позбутися від Ізраїлю через, як вважають, його дискримінаційну політику проти палестинців. Нещодавно Пресвітеріанська церква вирішила позбутися компаній, що мають бізнес із Ізраїлем. Чи буде розглядатися як антисемітизм, або чи ви торкаєтеся цього питання?
О'Доннелл: Я думаю, такий вид проблем треба обговорювати між релігійними громадами. Ви говорите про Пресвітеріанську церкву.
Журналіст: Пресвітеріанську церкву, ага…
О'Доннелл: …і керівництво єврейської громади в США. І я думаю, що такий діалог потрібний між релігійними громадами.
Журналіст: Ну, тут трохи більше, ніж… вони проти компанії «Катерпіллар», зокрема. Вони забрали свої гроші із компанії, тому що вона бере участь у руйнуванні земель, оливкових дерев, будівництві муру (мається на увазі велика громадянська кампанія бойкоту компанії «Катерпіллар» у США, яка постачає Ізраїлю бульдозери, якими руйнуть помешкання палестинців та їхні господарства на окупованих територіях, а також будують МУР, що було засудила і ООН, і Міжнародний суд у Гаазі. — Ред.). Я гадаю, це специфічна проблема. То це не розглядається як антисемітизм?
Козак: Це може бути дуже неправильно керованим, але це не обов язково антисемітизм.
Регіт у залі.
Журналіст: Я пам ятаю, як держсекретар одного разу сказав, що анти-ісламізм також зростає у світі. Чи планує Держдепартамент щось на зразок звіту подібно звіту про антисемітизм? Тому що навіть тут, у США, зростає число злочинів через ненависть проти мусульман і арабів. Після 11-го вересня мусульманські організації Америки зареєстрували зростання на 60 відсотків злочинів через ненависть проти мусульман. Чи плануєте ви робити щось подібне із антиісламізмом?
Козак: Ну, немає поточних планів робити спеціальний, окремий звіт про це, дійсно ні. Знову скажу, що ми не робимо звіт про самих себе у наших власних річних звітах, отож, цього ви там не знайдете, а от про інші країни — так…»
Ця риторика посадовців Держдепу не лише свідчить про їхнє елементарне невігластво, зумисне перекручування, «чванливий і зарозумілий підхід» навіть «до друзів і союзників» (Д. Б. Кіслінг), а й дає можливість спрогнозувати подальші дії нинішнього керівництва США:
— відставка поміркованого Коліна Павела з посади Держсекретаря та прихід на неї «яструба» Кондолізи Райс тільки загострить конфлікт із Європою;
— США і надалі будуть надавати однобічну підтримку Ізраїлю, отож перспективи близькосхідного врегулювання залишаються вельми примарними;
— США і надалі послаблюватимуть роль ООН, передусім через блокування та ігнорування невигідних резолюцій Генеральної Асамблеї та документів Комісій ООН із прав людини, невід'ємних прав палестинського народу та інших;
— США і надалі будуть нав'язувати питання «боротьби із антисемітизмом» до порядку денного Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), що тільки посилить конфлікт усередині організації, передусім із Росією, яка вже тривалий час висловлює невдоволення цією організацією (конфлікт розпочався у 2003 р. із приводу позиції ОБСЄ у придністровському конфлікті).
Якою має бути реакція України на звіт Держдепу
На жаль, голослівні і бездоказові звинувачення містяться і щодо України. Зокрема, масується давно спростований як правоохоронними органами, так і журналістськими розслідуваннями «вандалізм» на єврейській ділянці на Куренівському цвинтарі в Києві. Наклепницьку і брехливу кампанію тоді вели горезвісний ділок із кримінальним шлейфом гр. Ізраїлю В. Рабинович, гр. США рабин Я. Дов Блайх, рабин М.-Р. Асман. Як і В. Рабинович, так і гр. США Я. Дов Блайх уже покарані українським судом за свідоме і зумисне поширення неправдивих відомостей. Але цього, схоже, не хочуть знати в посольстві США у Києві, яке, як виглядає, і далі користується послугами Я. Дов Блайха. Безпідставні звинувачення містяться щодо народних депутатів України, українських видань.
Надуманість вже самої постановки «єврейського питання» (а про те, що воно є нібито наріжним у позиції США до України стверджував російськомовний журнал «Корреспондент», який належить гр. США Дж. Сандену) з боку адміністрації США засвідчує вже той факт, що, за визнанням єврейської агенції «Сохнут», у 2004 р. із усіх колишніх радянських республік до Ізраїлю емігрувало тільки 11 тис. євреїв, що викликало занепокоєння Н. Щаранського «потенціалом алії та асиміляцією» [23]. Отож, немає жодних підстав твердити про якусь «небезпеку» чи щось для єврейської громади.
Отож, МЗС України мав би адекватно відреагувати на неправдиві та наклепницькі оцінки щодо України у звіті Держдепартаменту.
Не виключено, що звіт і буде застосований урядом в США як тиск для досягнення поточних цілей, серед яких запобігання виводу українського контингенту із Іраку, терміновий вступ України до НАТО (за це висловився у листопаді 2004 р. «неокон» заступник міністра оборони США Пол Вульфовіц) задля зміцнення там проамериканської «нової Європи» (Д. Рамсфельд) на противагу Франції і Німеччині [24]. Можна припустити, що темою «українського антисемітизму» скористається як знаряддям самозахисту (тобто збереження своїх статків) олігарх зять Кучми Віктор Пінчук — за прикладом свого російського колеги В. Ходорковського — який має великі зв'язки в американському істеблішменті.
У свою чергу, Україна мала б повести проактивну політику в американському напрямку, вимагаючи наповнення реальним змістом проголошеного «стратегічного партнерства» та позбавлення її становища підлеглості. Свідченнями правдивого бажання США розвивати рівноправне партнерство мали б стати скасування горезвісної «поправки Джексона-Веніка», виплата обіцяної ще у 1999 р. мільярдної компенсації за відмову України від участі в «бушерському контракті» із Іраном.
Нарешті, зовнішня політика України має позбутися згубного впливу потужних іноземних лобі (ізраїльського, російського, американського) і ґрунтуватися виключно на національних інтересах.
Література
1. Киссинджер Г. Дипломатия. — М.: Ладомир, 1997. — С. 35.
2. Said, A. A. (ed.), 1981: Ethnicity and US Foreign Policy, NY: Praeger Publishers, p.151.
3. Цит. за: Н. Уорвол. Войска СС. Кровавый след. — Ростов-на-Дону, 2000.
4. Цит. за: http://lib.ru/SU/UKRAINA/DOVZHENKO-/shchoden.txt
5. Цит. за: http://moscow.usembassy.gov/bilateral/-statementr.php?record_id=68
6. Киссинджер Г. Дипломатия. — Там само. 1997. С. 35–36.
7. Дипломатический словарь в 3-х томах. Четвертое переработанное и дополненное издание. — М., Из-во «Наука», 1985. Т. ІІ. — С. 410.
8. Звіт розміщений на офіційному вебсайті Держдепу США http://www.state.gov/g/drl/rls/40258.htm
9. JTA, 05.01.05.
10. А Р, 05.01.05.
11. sem40.ru, 09.03.04.
12. www.jn.com.ua, 27.10.04.
13. ADL Press Release, 03 Sept. 2003.
14. JTA, 13.01.05.
15. JTA, 11.12.04.
16. Із статті «Чия це війна? Найгучніша кліка за американською політикою», The American Conservative, 24.03.03.
17. Цит. за: ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2003 — № 8.
18. sem40.ru, 09.03.04
19. Ключников Б.Ф. Исламизм, США и Европа: Война объявлена! — М.: Изд-во Эксмо, 2003. — С.17.
20. Ha'aretz, 13.02.04
21. Цит. за: ПЕРСОНАЛ Плюс. — 2005 — № 1.
22. Офіційний веб-сайт МЗС РФ www.mid.ru, 11.01.05
23. Вебсайт горезвісного В. Рабиновича jn.com, 19.01.05
24. Під час зустрічі з журналістами 17.12.04 міністр Костянтин Грищенко сказав, що в МЗС України свідомі такого плану.