головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 10/2005 
Персонал № 10/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Выбор взломостойкого сейфа www.metallmeb.ru.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Система управління і її закони (продовження)

Георгій ЩОКІН

Теорія соціального управління (тео­рія менеджменту) охоплює різні уп­равлінські знання [6; 8]:

  • методологічні основи соціального управління, де розкриваються сут­ність, зміст, загальні закони і принци­пи менеджменту;
  • вчення про систему соціального управління, що висвітлює організацій­ні форми, функції й структуру системи менеджменту;
  • вчення про механізми й методи со­ціального управління в їхній сукуп­ності і взаємодії;
  • вчення про процес соціального управління, його влас­тивості і динаміку, типологію і цілі;
  • вчення про якість й ефективність менеджменту, його культуру та стиль.

При визначенні предмета науки соціального управління виходять із сутності управління як особливої соціальної функції, що виникає з необхідності керівництва спільною діяльністю людей. Тому вивчати управління — означає вив­чати насамперед відносини між людьми під час цілеспрямо­ваного впливу на суспільні процеси, виявляти закони фор­мування відносин управління для того, щоб на їхній основі встановити принципи управлінської діяльності, форми й ме­тоди їхнього здійснення [8]. Результатом управлінської ді­яльності є рішення, а також спрямовані на реалізацію зав­дань такі функції управління, як планування, організація, координація, стимулювання й контроль за виконанням, яке здійснює керований об'єкт. При цьому соціальне управлін­ня перебуває під впливом сукупності факторів об'єктивно­го і суб'єктивного характеру. Питання про поєднання об'єк­тивного й суб'єктивного в соціальному управлінні — це пи­тання про взаємодію механізму об'єктивного розвитку соці­альної системи й механізму свідомого використання соці­альних законів у системі менеджменту [8].

Отже, змістом науки соціального управління є виявлен­ня законів і закономірностей, розробка принципів, фун­кцій, форм і методів цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління різними сферами організації суспільс­тва [6; 8; 11].

Закон єдності системи соціального управління

Система — це сукупність взаємодіючих елементів, які становлять цілісне утворення, що має нові властивості, які відсутні в її елементів [8]. Будь-яка система є сукупністю елементів. Елемент завжди є струк-туроутворюючою частиною системи (наприклад, підприємство — елемент корпорації як системи; разом з тим підприємство — це складна сукуп­ність елементів: цехів і служб). Елементу влас­тиві одна або кілька якостей, які визначають йо­го місце у внутрішній організації системи. При цьому своє призначення елемент може викону­вати тільки тоді, коли він взаємодіятиме з інши­ми елементами системи. Система соціального управління складається з таких компонентів [6; 8; 11]:

  • механізм управління — це сукупність цілей, принципів, методів, прийомів, форм і стимулів ме­неджменту, взаємозалежний вплив яких забезпе­чує найбільш ефективний розвиток соціальної групи, організації й суспільства в цілому. Якісний рівень механізму менеджменту й ступінь його від­повідності до законів соціального розвитку й уп­равління залежить насамперед від професіоналіз­му управлінських кадрів;
  • об'єкт управління — комплекс діяльності лю­дей, виділений із соціального середовища або як ланка соціальної системи (наприклад, підприємс­тво), або як особлива функція, що вимагає спеці­ального механізму управління (наприклад, управ­ління фінансами, збутом, персоналом тощо). Най­важливішу роль у формуванні об'єктів управлін­ня відіграють взаємопов'язані економічні, органі­заційні, соціальні й техніко-технологічні факто­ри, що відображають вимоги об'єктивних законів соціального розвитку й управління;
  • функції управління — особливі види діяль­ності, що виражають напрямки або стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки й від­носини людей у процесі життєдіяльності соціуму й управління ним. Основними функціями управ­ління є планування (прогнозування), організація, координація (регулювання), стимулювання (ак­тивізація), навчання (інструктаж) і контроль за виконанням;
  • організаційна структура, що відображає склад і співпідпорядкованість різних елементів, ланок і щаблів соціального управління, які фун­кціонують для досягнення певної мети. Функції і структура управління — дві неподільно взаємоза­лежні й взаємообумовлені складові єдиного ціло­го — організації системи управління, що є відпо­відно змістом і формою процесу управління. Про­цес формування організаційної структури — це
    насамперед організаційний розподіл завдань і функцій за підрозділами апарату управління. Структура управління може бути двоступеневою й багатоступеневою, а ланки (органи) управління — лінійними (здійснюють безпосереднє комплек­сне управління об'єктом: міністерством, корпора­цією, підприємством, цехом, ділянкою, бригадою) і функціональними (відокремлені частини апарату управління, що реалізують одну або кілька фун­кцій управління). Звідси розрізняють три основні типи організаційних структур управління: ліній­ну, функціональну й змішану (лінійно-функціо­нальну);
  • кадри управління — працівники, що здійсню­ють функції управління або сприяють їхньому здійсненню, тобто професійно беруть участь у процесі управління і входять в апарат управління. Базовою класифікацією кадрів управління є кла­сифікація керівників за їхньою участю в процесі прийняття й реалізації управлінських рішень. За цією ознакою кадри управління поділяються на три основні групи: керівники, фахівці й допоміж­ний персонал (технічні виконавці);
  • процес управління — вплив органів і кадрів управління на об'єкт управління за допомогою об­раних методів для досягнення запланованих ці­лей. Процес управління визначають об'єктивні со­ціальні закони і водночас він певною мірою зале­жить від суб'єктивних факторів. Організаційна характеристика процесів управління передбачає виявлення учасників процесу й модель їхньої вза­ємодії; опис часової послідовності процесу управ­ління, обумовлений послідовною реалізацією ос­новних функцій управління; визначення процеду­ри взаємодії різних органів (ланок) і щаблів ме­неджменту в процесі управління. У конкретному вираженні організація процесу управління вияв­ляється в розподілі поетапних робіт, встановленні послідовності й тривалості їхнього виконання, за­безпеченні тих чи інших ланок і щаблів управлін­ня в проведенні певних робіт.

Отже, система управління — це форма реаліза­ції взаємодії й розвитку відносин управління, ви­ражених у законах і принципах менеджменту, а та­кож у меті, функціях, структурі, методах і процесі управління [8]. Звідси закон єдності системи со­ціального управління, обумовлений культурни­ми, політичними й економічними умовами соці­ального розвитку: системі соціального управлін­ня органічно властива єдність, що визначає ос­новні процеси її функціонування, характер фор­мування й розвитку, що виявляється в нерозрив­ному ланцюзі відносин управління від вищих ор­ганів до нижчих ланок, а також у єдності цілей, функцій і методів менеджменту.

Закон необхідної пропорційності керованої й керуючої підсистем

Кожна соціальна система складається із двох са­мостійних, але взаємозалежних підсистем: керо­ваної й керуючої [8]. До керованої підсистеми на­лежать елементи, що забезпечують безпосередній процес створення матеріальних і духовних благ або надання послуг, а до керуючої підсистеми — елементи, що забезпечують процес управління, тобто процес цілеспрямованого впливу на групи людей, зайнятих у керованій підсистемі. При цьо­му найважливішим елементом керуючої підсисте­ми є організаційна структура управління. Зв'язок між керуючою й керованою підсистемами здій­снюється за допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять із керуючої системи в керовану для виконання.

Кожна соціальна система самокерована. Водно­час у процесі управління вона зазнає зовнішніх впливів. Зовнішні й внутрішні впливи в будь-якій системі тісно взаємозалежні й взаємообумовлені: чим сильніші одні, тим слабші інші. Діяльність і розвиток системи підпорядковані загальній об'єд­нуючій меті, а її елементи й підсистеми мають ло­кальні завдання, вирішенню яких підпорядковане їхнє існування. Функціонування таких систем і управління ними є не тільки процесом збережен­ня їхньої цілісності й визначеності, а й процесом перетворення в новий якісний стан.

Соціальні системи є одночасно суб'єктом й об'єктом управління, що визначає необхідність трактувати суб'єкт й об'єкт управління як дві пос­тійно взаємодіючі підсистеми — керуючу й керо­вану. При цьому керуюча система (суб'єкт управ­ління) є частиною керованої (об'єкта управління). Розмір і межі керуючої системи залежать від мас­штабів й особливостей керованої системи. Тобто функціонування суб'єкта управління визначаєть­ся в основному особливостями об'єкта [8].

Закон пропорційності керованої й керуючої підсистем будь-якої соціальної системи передба­чає раціональну співвідносність усередині їх, а також між ними, з метою забезпечення найбільш ефективного функціонування цих підсистем, ос­кільки складність або однорідність керованої підсистеми повинні відповідати такій самій складності або однорідності підсистеми керую­чої.

Закон змінного домінування різних складових і систем соціального управління Кожна з великих підсистем соціальної системи — керована й керуюча — має певні, властиві їй особливості. При цьому в соціальній системі й у її великих підсистемах (керованій й керуючій) чітко виділяються однорідні групи елементів, що утво­рюють своєрідні системи нижчого рівня [8]:

  • технічну систему — пропорційне поєднання окремих технічних засобів із безліччю видів різно­го устаткування (наприклад, виробничі потуж­ності підприємства);
  • технологічну систему — певний набір правил і норм, які визначають послідовність необхідних операцій у процесі матеріального й духовного ви­робництва, а також управління ними;
  • організаційну систему, яка через розробку від­повідних структур управління, положень й інс­трукцій дає змогу раціонально використати в про­цесі управління людські й матеріальні ресурси;
  • економічну систему — єдність господарських і фінансових процесів і зв'язків;
  • соціальну систему — сукупність соціальних відносин, які виникають унаслідок спільної діяль­ності людей і соціальних груп.
Усі зазначені системи взаємозалежні й станов­лять цілісний соціальний організм. При цьому технічна, технологічна й організаційна системи у сво­їй сукупності забезпечують і характеризують ор­ганізаційно-технічну складову управління, а еко­номічна й соціальна — соціально-економічну. Са­ме соціально-економічна складова управління визначає мету матеріального й духовного вироб­ництва, суспільної політики, формує принципи й методи їхньої організації. Кожна така система й складова соціального управління в певні періоди соціального розвитку може займати домінуюче стосовно інших становище, характеризуючи тим самим особливості структури управління (про­відне розташування технічних, технологічних, ор­ганізаційних, економічних або соціальних служб в апараті керування), а також домінуюче становище в системі соціального управління представників тих або інших професій, що схематично показано на рис. [8; 11].

Звідси закон: соціальне управління завжди системне, ієрархічне й взаємозалежне, що вияв­ляється в єдності його різних складових і систем, кожна з яких на певних етапах соціального роз­витку домінує над іншими, обумовлюючи цикліч­ність суспільної потреби в підготовці кадрів від­повідного профілю.

Закон оптимального зіставлення централізації й децентралізації управління

Рівень централізації управління змінюється в процесі соціального розвитку, і ця зміна є зако­ном соціального управління. Для кожного етапу соціального розвитку має бути свій оптимальний рівень централізації (децентралізації). При цьо­му чим вищий рівень, на якому приймається рі­шення, і нижчий щабель, для якого воно призначене, тим, закономірно, вищий рівень централіза­ції управління [8]. Децентралізація й централіза­ція, на думку українського дослідника Б. Краснікова, тісно пов'язані з поділом на ланки (ступе-невістю) системи управління (одно-, двох-, трьох- і чотирьохступеневою): посилення централізації супроводжується виникненням додат­кових і проміжних рівнів управління, збільшен­ням бюрократичного апарату, монополізацією виробництва; основними ж характеристиками децентралізації є відсутність зайвих проміжних рівнів, скорочення бюрократичного апарату, де­монополізація виробництва [3]. При цьому обид­ва компоненти мають як позитивні, так і нега­тивні властивості, тому система соціального уп­равління буде максимально ефективною лише у разі оптимальної реалізації всіх позитивних характеристик як централізованого, так і децентра­лізованого менеджменту. До того ж еволюційний розвиток соціального управління, її централізо­ваних і децентралізованих форм має циклічний характер змін при переході від одного типу орга­нізації суспільства до іншого:

  • первісне суспільство характеризувалося тим, що кожна людина на самому початку була страте­гом своєї діяльності, її планувальником, виконав­цем і контролером. Відсутність управлінського поділу праці на початковому етапі формування первісної громади вказує на те, що її система уп­равління була одноступеневою (одноланковою) і максимально децентралізованою. Надалі почала зростати роль старійшин, бігменів, вождів, які поступово брали на себе функції стратегів, планувальників, контролерів, що зумовило перетворен­ня одноланкової системи управління спочатку у дволанкову, а згодом у трьох- і чотирьохланкову;
  • рабовласницьке суспільство характеризуєть­ся розвитком і зміцненням сімейних зв'язків, коли на перших етапах внутрішньосімейна система уп­равління була одноланковою і демократичною, як і система управління при формуванні первісної громади. Однак зростаючі грабіжницькі війни між родинами, родами й племенами, поява великої кількості полонених-рабів привносять структуру військового управління, яка перетворюється спо­чатку у двох-, потім у трьох- і, нарешті, у чотирьохступеневу й високоцентралізованну;
  • феодальне суспільство, після кризи й загибе­лі високоцентралізованого рабовласницького, та­кож характеризується спочатку наростанням про­цесів децентралізації, тому що власники землі або ставали хліборобами, або почали здавати її в орен­ду колишнім рабам, що зумовило одно- і двохступеневу системи управління, яка на наступному етапі феодального розвитку знову трансформува­лася в три- і чотириступеневу;
  • капіталістичне суспільство виростає з постфе-одальних громад, що розпадаються, і були засновані на одноланковій системі управління, а із зрос­танням масштабів виробництва й ускладненням трудової діяльності, виникненням підприємств і корпорацій, капіталістична система управління стає поступово двох-, трьох- і чотирьохступене-вою;
  • соціалістичне суспільство зруйнувало капіта­лістичне; воно характеризувалося спочатку (як і всі колишні) одноланковою системою управління. Однак наступне неухильне посилення централі­зації соціалістичної системи управління відбува­лося через послаблення її первісної децентраліза­ції, що на певному етапі зумовило високу ефек­тивність суспільного виробництва. Згодом базис­ний позитивний ефект децентралізації настільки знизився, що далі за ним почав слабшати й пози­тивний ефект централізації. Це призвело соціаліс­тичне тоталітарне й неорабовласницьке суспільс­тво до повної духовної, політичної й економічної кризи, а в остаточному підсумку — до загибелі;
  • посткапіталістичне й постсоціалістичне сус­пільство, яке народжується, поступово трансформується в постіндустріальне, духовно орієнтоване й соціально більш однорідне, що вказує на форму­вання усередині сучасного суспільства демокра­тичної одноланкової системи управління, а зна­чить — появу якісно нового типу організації соці­уму.

Виявлена закономірність циклічного розвитку системи соціального управління відображає за­гальну тенденцію соціальної еволюції. Визначаю­чи послідовність етапів соціального розвитку й управління, ця закономірність дає змогу певною мірою оцінити поточний стан різних суспільних систем і їхнє відносне розташування у соціальній еволюції, а також прогнозувати їх найближче й віддалене майбутнє. При цьому розвиток сучас­них інформаційних технологій, перехід людства до постіндустріальних форм соціального життя забезпечує необхідні умови для впровадження науково обґрунтованої організації суспільства, де ненасильницька централізація соціального уп­равління може оптимально поєднуватися з кон­трольованою децентралізацією у формі централь­но-периферійної, двоступеневої системи управ­ління [3].

Звідси закон: еволюція форм соціального уп­равління має системно-циклічний характер — від децентралізованого на основі одноланкової фор­ми управління, до такого ж чіткого централізова­ного на основі чотириступеневої форми із цен­тром рівноваги на рівні центрально-периферій­ної, двоступеневої форми управління. Послідов­не проходження етапів одно-, двох-, трьох-, чо-тирьохступеневості й знову одноланковості в системі соціального управління вказує на завер­шення глобального управлінського циклу в ме­жах певного соціально-історичного періоду й за­родження нового, якісно іншого циклу, а також нового типу організації суспільства.

Закон участі населення в соціальному управлінні, підвищенні його ефективності й відповідальності

Цей закон випливає з самої природи організації суспільства, де виробництво матеріальних і духов­них благ підпорядковано задоволенню потреб на­селення. У цьому суспільному механізмі визна­чальною є влада, яка у політичних системах посі­дає місце, багато в чому схоже з тим, яке посіда­ють гроші в економічних системах (Т. Парсонс). На інституціональному рівні влада — означає здатність надавати повноваження тим чи іншим групам й організаціям громадян приймати рішен­ня й здійснювати їх на практиці. У свою чергу, межі будь-якої влади обмежуються соціальною структурою. Влада існує й функціонує не тільки в різних сферах організації суспільства, а й на трьох рівнях його соціальної структури [7]:

  • перший макрополітична система найвищих інстанцій влади, її найвищі органи (уряд та інші центральні установи), що поширюється на основ­ні внутрішні соціальні процеси й зовнішню полі­тику держави;
  • другий — влада середнього або проміжного рівня (мезовлада), утворена апаратами влади середньої ланки аж до муніципальної (місцевої) влади. Цей рівень пов'язує інституціональну вла­ду з неінституційною, тобто неформальною (гро­мадськими організаціями, рухами, групами) і з населенням у цілому, політичну владу — з неполі-тичною;
  • третій мікрорівень влади, що охоплює безпо­середнє політичне спілкування людей, малих груп, різні форми самоврядування. Мікрорівень влади не є нижчим рівнем, оскільки він структур­но й функціонально відрізняється від інших іє­рархічних рівнів тим, що становить політичну ос­нову суспільства в цілому, включаючи всі інші рів­ні влади (тобто йдеться про центрально-перифе­рійну двоступеневу форму влади й інше населен­ня, що формує ці рівні).

При цьому середній рівень (мезовлада) пов'язує дві інші відповідні системи органів управління; саме через нього проходять конкретні рішення ви­щих інстанцій влади й відповідні реакції суспільс­тва на них. Цей мезорівень концентрує основну частину державних органів управління й основ­них кадрів державних службовців. Сукупність зазначених рівнів і форм влади творить її загальну структуру, що має пірамідальну будову: в основі — суспільство в цілому; між основою й вершиною — пануючі сили (тобто соціальні прошарки, полі­тичні партії або бізнес-групи), що визначають по­літику й формують владу; на вершині — реальна (або формальна, інституційна) влада: президент, парламент, уряд, а також керівництво нижчих рангів [7].

Основою влади є бюрократія різних рангів, що, за визначенням К. Ясперса, здійснює своє пану­вання на основі формальних правил і приписів різних чиновників бюрократичних установ. Вона схожа до механізму, що діє через чиновників (дер­жавних службовців) відповідно до їх характеру й переконань. Бюрократія — це засіб, який схиль­ний перетворюватися в самоціль, що в певних умо­вах може трансформувати її в тоталітарну владу. Це можливе тому, що бюрократичний апарат саме через свою складність ухиляється від суспільного контролю й існує завдяки єдності інтересів своїх службовців. Тому основними способами здій­снення справжньої демократії й ефективного сус­пільного контролю над чиновництвом К. Ясперс вважав: постійне підвищення культури населення, його підйом на більш високий освітній рівень; практичне самовиховання народу через участь йо­го в рішенні конкретних політичних завдань на різних рівнях влади; організація «прозорої» ви­борчої системи, що забезпечує справжні всенарод­ні вибори [12].

Масова участь населення в соціальному управ­лінні забезпечує не тільки підвищення відпові­дальності державних й інших управлінських пра­цівників, а й підвищення ефективності управлін­ня. Про справжню ефективність управління мож­на говорити тоді, коли витрати на управління або скоротилися, а показники управління не змінили­ся, або витрати не змінилися, а якість управлін­ської діяльності покращилася; або коли витрати збільшилися, але значною мірою покращилися й показники якості соціального управління. Отже, вивчення ефективності управління базується на зіставленні ефекту, тобто результату управління, з витратами на його досягнення. Ефект управлін­ня виявляється в тому, що всі елементи соціальної системи введені в дію й використовуються відпо­відно до їх призначення найбільш раціонально. В остаточному підсумку — це системний ефект, що відображає і якісні й кількісні характеристики кожного елемента системи, і принципово нову якість, що виникає при досягненні певної мети управління [6; 8; 11].

Звідси закон: оскільки виробництво матеріаль­них і духовних благ у суспільстві підпорядкова­но задоволенню потреб населення, то участь на­селення в соціальному управлінні є необхідною умовою підвищення його ефективності й відпові­дальності.


­* Продовження. Початок у № 3–5, 7–9 за 2005 рік.

(Продовження у наступному номері)

Література

1. Вейл П. Искусство менеджмента: Пер. с англ. — М., 1993.

2. Гурне Б. Державне управління: Пер. с фр. — К., 1990.

3.  Красников Б. И. Пути развития общества. — К., 1994.

4. Курс для высшего управленческого персонала. — М., 1971.

5. Омаров А. М. Руководитель: Размышления о стиле управления. — М., 1984.

6. Организация управления общественным произ­водством / Под ред. Г. Х. Попова, Ю. И. Краснопояса. — М., 1984.

7. Политология: Энцикл. словарь / Под общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов. — М., 1993.

8. Теория управления социалистическим производс­твом / Под ред. О. В. Козловой. — М., 1983.

9. Управление по результатам: Пер. с финск. — М., 1993.

10.  Фалмер Р. М. Энциклопедия современного уп­равления: В 5 т.: Пер. с англ. — М., 1992; Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: Пер. с нем. — М., 1986.

11.  Щёкин Г. Социальная теория и кадровая полити­ка. — К., 2000.

12.  Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — М., 1991.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту