РУБРИКИ |
|
№ 10/2005 | |
архів номерів
Выбор взломостойкого сейфа www.metallmeb.ru.
|
Система управління і її закони (продовження)Георгій ЩОКІН Теорія соціального управління (теорія менеджменту) охоплює різні управлінські знання [6; 8]:
При визначенні предмета науки соціального управління виходять із сутності управління як особливої соціальної функції, що виникає з необхідності керівництва спільною діяльністю людей. Тому вивчати управління — означає вивчати насамперед відносини між людьми під час цілеспрямованого впливу на суспільні процеси, виявляти закони формування відносин управління для того, щоб на їхній основі встановити принципи управлінської діяльності, форми й методи їхнього здійснення [8]. Результатом управлінської діяльності є рішення, а також спрямовані на реалізацію завдань такі функції управління, як планування, організація, координація, стимулювання й контроль за виконанням, яке здійснює керований об'єкт. При цьому соціальне управління перебуває під впливом сукупності факторів об'єктивного і суб'єктивного характеру. Питання про поєднання об'єктивного й суб'єктивного в соціальному управлінні — це питання про взаємодію механізму об'єктивного розвитку соціальної системи й механізму свідомого використання соціальних законів у системі менеджменту [8]. Отже, змістом науки соціального управління є виявлення законів і закономірностей, розробка принципів, функцій, форм і методів цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління різними сферами організації суспільства [6; 8; 11]. Закон єдності системи соціального управлінняСистема — це сукупність взаємодіючих елементів, які становлять цілісне утворення, що має нові властивості, які відсутні в її елементів [8]. Будь-яка система є сукупністю елементів. Елемент завжди є струк-туроутворюючою частиною системи (наприклад, підприємство — елемент корпорації як системи; разом з тим підприємство — це складна сукупність елементів: цехів і служб). Елементу властиві одна або кілька якостей, які визначають його місце у внутрішній організації системи. При цьому своє призначення елемент може виконувати тільки тоді, коли він взаємодіятиме з іншими елементами системи. Система соціального управління складається з таких компонентів [6; 8; 11]:
Отже, система управління — це форма реалізації взаємодії й розвитку відносин управління, виражених у законах і принципах менеджменту, а також у меті, функціях, структурі, методах і процесі управління [8]. Звідси закон єдності системи соціального управління, обумовлений культурними, політичними й економічними умовами соціального розвитку: системі соціального управління органічно властива єдність, що визначає основні процеси її функціонування, характер формування й розвитку, що виявляється в нерозривному ланцюзі відносин управління від вищих органів до нижчих ланок, а також у єдності цілей, функцій і методів менеджменту. Закон необхідної пропорційності керованої й керуючої підсистемКожна соціальна система складається із двох самостійних, але взаємозалежних підсистем: керованої й керуючої [8]. До керованої підсистеми належать елементи, що забезпечують безпосередній процес створення матеріальних і духовних благ або надання послуг, а до керуючої підсистеми — елементи, що забезпечують процес управління, тобто процес цілеспрямованого впливу на групи людей, зайнятих у керованій підсистемі. При цьому найважливішим елементом керуючої підсистеми є організаційна структура управління. Зв'язок між керуючою й керованою підсистемами здійснюється за допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять із керуючої системи в керовану для виконання. Кожна соціальна система самокерована. Водночас у процесі управління вона зазнає зовнішніх впливів. Зовнішні й внутрішні впливи в будь-якій системі тісно взаємозалежні й взаємообумовлені: чим сильніші одні, тим слабші інші. Діяльність і розвиток системи підпорядковані загальній об'єднуючій меті, а її елементи й підсистеми мають локальні завдання, вирішенню яких підпорядковане їхнє існування. Функціонування таких систем і управління ними є не тільки процесом збереження їхньої цілісності й визначеності, а й процесом перетворення в новий якісний стан. Соціальні системи є одночасно суб'єктом й об'єктом управління, що визначає необхідність трактувати суб'єкт й об'єкт управління як дві постійно взаємодіючі підсистеми — керуючу й керовану. При цьому керуюча система (суб'єкт управління) є частиною керованої (об'єкта управління). Розмір і межі керуючої системи залежать від масштабів й особливостей керованої системи. Тобто функціонування суб'єкта управління визначається в основному особливостями об'єкта [8]. Закон пропорційності керованої й керуючої підсистем будь-якої соціальної системи передбачає раціональну співвідносність усередині їх, а також між ними, з метою забезпечення найбільш ефективного функціонування цих підсистем, оскільки складність або однорідність керованої підсистеми повинні відповідати такій самій складності або однорідності підсистеми керуючої. Закон змінного домінування різних складових і систем соціального управління Кожна з великих підсистем соціальної системи — керована й керуюча — має певні, властиві їй особливості. При цьому в соціальній системі й у її великих підсистемах (керованій й керуючій) чітко виділяються однорідні групи елементів, що утворюють своєрідні системи нижчого рівня [8]:
Звідси закон: соціальне управління завжди системне, ієрархічне й взаємозалежне, що виявляється в єдності його різних складових і систем, кожна з яких на певних етапах соціального розвитку домінує над іншими, обумовлюючи циклічність суспільної потреби в підготовці кадрів відповідного профілю. Закон оптимального зіставлення централізації й децентралізації управлінняРівень централізації управління змінюється в процесі соціального розвитку, і ця зміна є законом соціального управління. Для кожного етапу соціального розвитку має бути свій оптимальний рівень централізації (децентралізації). При цьому чим вищий рівень, на якому приймається рішення, і нижчий щабель, для якого воно призначене, тим, закономірно, вищий рівень централізації управління [8]. Децентралізація й централізація, на думку українського дослідника Б. Краснікова, тісно пов'язані з поділом на ланки (ступе-невістю) системи управління (одно-, двох-, трьох- і чотирьохступеневою): посилення централізації супроводжується виникненням додаткових і проміжних рівнів управління, збільшенням бюрократичного апарату, монополізацією виробництва; основними ж характеристиками децентралізації є відсутність зайвих проміжних рівнів, скорочення бюрократичного апарату, демонополізація виробництва [3]. При цьому обидва компоненти мають як позитивні, так і негативні властивості, тому система соціального управління буде максимально ефективною лише у разі оптимальної реалізації всіх позитивних характеристик як централізованого, так і децентралізованого менеджменту. До того ж еволюційний розвиток соціального управління, її централізованих і децентралізованих форм має циклічний характер змін при переході від одного типу організації суспільства до іншого:
Виявлена закономірність циклічного розвитку системи соціального управління відображає загальну тенденцію соціальної еволюції. Визначаючи послідовність етапів соціального розвитку й управління, ця закономірність дає змогу певною мірою оцінити поточний стан різних суспільних систем і їхнє відносне розташування у соціальній еволюції, а також прогнозувати їх найближче й віддалене майбутнє. При цьому розвиток сучасних інформаційних технологій, перехід людства до постіндустріальних форм соціального життя забезпечує необхідні умови для впровадження науково обґрунтованої організації суспільства, де ненасильницька централізація соціального управління може оптимально поєднуватися з контрольованою децентралізацією у формі центрально-периферійної, двоступеневої системи управління [3]. Звідси закон: еволюція форм соціального управління має системно-циклічний характер — від децентралізованого на основі одноланкової форми управління, до такого ж чіткого централізованого на основі чотириступеневої форми із центром рівноваги на рівні центрально-периферійної, двоступеневої форми управління. Послідовне проходження етапів одно-, двох-, трьох-, чо-тирьохступеневості й знову одноланковості в системі соціального управління вказує на завершення глобального управлінського циклу в межах певного соціально-історичного періоду й зародження нового, якісно іншого циклу, а також нового типу організації суспільства. Закон участі населення в соціальному управлінні, підвищенні його ефективності й відповідальностіЦей закон випливає з самої природи організації суспільства, де виробництво матеріальних і духовних благ підпорядковано задоволенню потреб населення. У цьому суспільному механізмі визначальною є влада, яка у політичних системах посідає місце, багато в чому схоже з тим, яке посідають гроші в економічних системах (Т. Парсонс). На інституціональному рівні влада — означає здатність надавати повноваження тим чи іншим групам й організаціям громадян приймати рішення й здійснювати їх на практиці. У свою чергу, межі будь-якої влади обмежуються соціальною структурою. Влада існує й функціонує не тільки в різних сферах організації суспільства, а й на трьох рівнях його соціальної структури [7]:
При цьому середній рівень (мезовлада) пов'язує дві інші відповідні системи органів управління; саме через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади й відповідні реакції суспільства на них. Цей мезорівень концентрує основну частину державних органів управління й основних кадрів державних службовців. Сукупність зазначених рівнів і форм влади творить її загальну структуру, що має пірамідальну будову: в основі — суспільство в цілому; між основою й вершиною — пануючі сили (тобто соціальні прошарки, політичні партії або бізнес-групи), що визначають політику й формують владу; на вершині — реальна (або формальна, інституційна) влада: президент, парламент, уряд, а також керівництво нижчих рангів [7]. Основою влади є бюрократія різних рангів, що, за визначенням К. Ясперса, здійснює своє панування на основі формальних правил і приписів різних чиновників бюрократичних установ. Вона схожа до механізму, що діє через чиновників (державних службовців) відповідно до їх характеру й переконань. Бюрократія — це засіб, який схильний перетворюватися в самоціль, що в певних умовах може трансформувати її в тоталітарну владу. Це можливе тому, що бюрократичний апарат саме через свою складність ухиляється від суспільного контролю й існує завдяки єдності інтересів своїх службовців. Тому основними способами здійснення справжньої демократії й ефективного суспільного контролю над чиновництвом К. Ясперс вважав: постійне підвищення культури населення, його підйом на більш високий освітній рівень; практичне самовиховання народу через участь його в рішенні конкретних політичних завдань на різних рівнях влади; організація «прозорої» виборчої системи, що забезпечує справжні всенародні вибори [12]. Масова участь населення в соціальному управлінні забезпечує не тільки підвищення відповідальності державних й інших управлінських працівників, а й підвищення ефективності управління. Про справжню ефективність управління можна говорити тоді, коли витрати на управління або скоротилися, а показники управління не змінилися, або витрати не змінилися, а якість управлінської діяльності покращилася; або коли витрати збільшилися, але значною мірою покращилися й показники якості соціального управління. Отже, вивчення ефективності управління базується на зіставленні ефекту, тобто результату управління, з витратами на його досягнення. Ефект управління виявляється в тому, що всі елементи соціальної системи введені в дію й використовуються відповідно до їх призначення найбільш раціонально. В остаточному підсумку — це системний ефект, що відображає і якісні й кількісні характеристики кожного елемента системи, і принципово нову якість, що виникає при досягненні певної мети управління [6; 8; 11]. Звідси закон: оскільки виробництво матеріальних і духовних благ у суспільстві підпорядковано задоволенню потреб населення, то участь населення в соціальному управлінні є необхідною умовою підвищення його ефективності й відповідальності.
* Продовження. Початок у № 3–5, 7–9 за 2005 рік. (Продовження у наступному номері) Література 1. Вейл П. Искусство менеджмента: Пер. с англ. — М., 1993. 2. Гурне Б. Державне управління: Пер. с фр. — К., 1990. 3. Красников Б. И. Пути развития общества. — К., 1994. 4. Курс для высшего управленческого персонала. — М., 1971. 5. Омаров А. М. Руководитель: Размышления о стиле управления. — М., 1984. 6. Организация управления общественным производством / Под ред. Г. Х. Попова, Ю. И. Краснопояса. — М., 1984. 7. Политология: Энцикл. словарь / Под общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов. — М., 1993. 8. Теория управления социалистическим производством / Под ред. О. В. Козловой. — М., 1983. 9. Управление по результатам: Пер. с финск. — М., 1993. 10. Фалмер Р. М. Энциклопедия современного управления: В 5 т.: Пер. с англ. — М., 1992; Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: Пер. с нем. — М., 1986. 11. Щёкин Г. Социальная теория и кадровая политика. — К., 2000. 12. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — М., 1991. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |