Гроші без процентів і інфляції (продовження)

Маргріт КЕННЕДІ

РОЗДІЛ 2.

ЯК СТВОРИТИ ЕКОНОМІКУ БЕЗ ВІДСОТКІВ Й ІНФЛЯЦІЇ

Наприкінці XIX століття Сільвіо Гезель, успішний ко­мерсант, який працював у Німеччині й Аргентині, помітив, що іноді його товари продавалися швидко й за гарну ціну, а іноді повільно, з тенденцією до зниження цін. Він почав міркувати про це й шукати причини таких подій і швидко зрозумів, що ці підйоми й спади мало залежать від попиту на його товари або їхньої якості, а майже винятково — від ціни грошей на грошовому ринку.

Гезель почав стежити за ціновими коливаннями і згодом дійшов висновку, що люди купували тоді, коли процентні ставки були низькими й не купували тоді, коли вони були високі. Причина того, що грошей було то менше, то більше, полягала в бажанні або небажанні власників грошей дава­ти їх під відсотки. Якщо вони могли отримати менше 2,5%, переважала тенденція, щоб залишати гроші в себе, що призводило до зменшення обсягів капіталовкладень, а це спричиняло, у свою чергу, банкрутство фірм і зменшення кількості робочих місць. Якщо через якийсь час знову лю­ди були згодні платити більше відсотків за одержувані гро­ші, їх охоче давали. Так починався новий економічний цикл. На його початку процентні ставки й ціни на товари були високими, потім, з поступовим збільшенням товарної й прискореним збільшенням грошової маси, процентні ставки знову знижувалися й, нарешті, знову призводили до «страйку» капіталу.

Сільвіо Гезель пояснював цей феномен тим, що на відмі­ну від усіх інших товарів і послуг, гроші можна залишати в себе практично без витрат. Якщо в однієї людини є кошик яблук, а в іншої є гроші, то власник яблук буде змушений продати їх уже через короткий строк, щоб не втратити свій товар. А власник грошей може почекати, поки ціна влаш­товуватиме його. Гроші не вимагають «складських вит­рат», а навпаки, дають «вигоду ліквідності», тобто, маючи в кишені або на рахунку в банку гроші, можна чекати, ко­ли наступить зручний момент або ціна знизиться до тако­го рівня, коли товар вигідно купити.

Сільвіо Гезель підсумовує: якби ми змогли створити гро­шову систему, у якій гроші, як і всі інші товари й послуги, вимагають складських витрат (при цьому в основу таких складських витрат варто було б закласти в середньому 5% річних, що точно відповідало б тим відсоткам, які платили в перебігу історії за гроші), економіка була б звільнена від підйомів і спадів через спекуляцію грішми. Він запропону­вав створити в межах цієї грошової системи такі умови, щоб гроші при цьому «іржавіли», тобто щоб існувала пла­та за користування.

ПЛАТА ЗА ОБІГ ЗАМІНЮЄ ВІДСОТКИ

1890 року Сільвіо Гезель сформулював ідею «природно­го економічного порядку» [6], що забезпечує обіг грошей, коли гроші стають державною послугою, за яку люди пла­тять. Замість того, щоб платити відсотки тим, у кого біль­ше грошей, ніж їм потрібно, люди, для того, щоб повернути гроші в оборот, повинні були б платити неве­лику суму за вилучення грошей із обороту.

Ця плата йде на користь не окремим індивідуу­мам, а всім.

Для того, щоб зробити цю думку зрозумілішою, можна порівняти гроші із залізничним вагоном, що, як і гроші, полегшує товарообмін. Зрозуміло, що залізнична компанія не платить премію (від­сотки) тому, хто користується вагоном за його розвантаження, що забезпечує подальше викорис­тання, але користувач платить невелику «плату за простій», якщо не забезпечив розвантаження ва­гонів. Це в принципі все, що нам варто було б зро­бити з грішми, щоб ліквідувати негативний вплив відсотків. Кожен користувач відраховує невелику «плату за простій на стоянці», якщо затримує гро­ші довше, ніж це необхідно з метою обміну.

Якщо нині відсотки — це приватний прибуток, то плата за користування грішми стала б прибут­ком суспільним. Плату варто було б знову пуска­ти в грошовий обіг для підтримки рівноваги між обсягом грошового обігу й обсягом економічної активності. Вона стала б джерелом суспільного доходу, призначеного для покриття витрат емісій­ного банку й витрат при обміні грошей. Надлишки надходили б, як це відбувається й нині, у Фе­деральне казначейство й могли б спрямовуватися на цільове погашення боргів. Така зміна, якою би простою вона не здалася, є рішенням багатьох со­ціальних проблем, спричинених колись і тепер ді­єю відсотків і складних відсотків.

Сільвіо Гезель назвав ці гроші, вільні від відсот­ків, «вільними грішми». Дітер Зур увів за останні роки термін «нейтральні гроші», тому що вони служать усім і не дають нікому односторонніх пе­реваг, як це відбувається в сучасній грошовій сис­темі. Я також надалі користуватимусь терміном «нейтральні гроші», коли йдеться про безпроцен­тний обмін з одержанням плати за користування. У нижченаведеному історичному огляді викорис­товуватиму терміни, що вживалися у відповідну епоху.

Технічний аспект вищезгаданої грошової ре­форми буде описаний у двох наступних розділах.

ПЕРШІ ЕКСПЕРИМЕНТИ З БЕЗПРОЦЕНТНИМИ ГРІШМИ

У 30-х роках нашого сторіччя послідовники те­орії Гезеля (теорії вільної економіки) провели з безпроцентними грішми кілька експериментів, що довели правильність цієї думки. В Австрії, Франції, Німеччині, Іспанії, Швейцарії й США спробували впровадити вільні гроші для усунен­ня безробіття. Найуспішнішим виявився експе­римент в австрійському місті Вьоргль [7].

У Вьорглі, населення якого тоді становило 3 тис. осіб, ідея грошової реформи панувала в 1932– 1933 роках. Бургомістр міста переконав комер­сантів й управлінський персонал у тому, що ніхто нічого не втратить, а навпаки, багато придбає зав­дяки експерименту з грішми в той спосіб, як це викладено в книзі Сільвіо Гезеля «Природний еко­номічний порядок».

Городяни висловили згоду, магістрат випустив 5 тис. «вільних шилінгів» (тобто безпроцентних шилінгів), які були покриті такою самою сумою звичайних австрійських шилінгів у банку. У місті побудували міст, поліпшили стан доріг, збільши­лися капіталовкладення в суспільні служби. Ци­ми грішми оплачували зарплати й матеріали, тор­говці й підприємці приймали їх як оплату.

Плата за користування ними становила щоміся­ця 1%, тобто 12% у рік. Її повинен був вносити той, хто мав банкноту наприкінці місяця. Платою була марка номіналом 1% від вартості банкноти. Її прик­леювали на звороті банкноти. Без такої марки бан­кнота була недійсна. Така невелика плата призвела до того, що будь-яка людина, яка отримувала вільні шилінги як оплату, намагалася їх якнайшвидше витратити, перш ніж перейти до оплати своїми зви­чайними грішми. Жителі Вьоргля навіть свої по­датки оплачували заздалегідь, щоб уникнути вне­сення плати за користування грішми. Упродовж ро­ку 5 тис. вільних шилінгів були в обігу 463 рази, бу­ло вироблено товарів і послуг на суму близько 2,3 млн шилінгів (5000 х 463). Звичайний шилінг за цей час був в обігу всього 213 разів [8].

Саме тоді, коли багато країн Європи змушені були боротися зі зростаючим безробіттям, рівень безробіття у Вьорглі знизився за рік на 25%. От­римана магістратом плата, що забезпечила швид­кий перехід грошей з одних рук в інші, становила всього 12% від 5 тис. вільних шилінгів = 600 віль­них шилінгів. Вони були витрачені на суспільні потреби, тобто на благо громади, а не на збагачен­ня окремих її членів.

Коли понад 300 громад в Австрії зацікавилися такою моделлю, Національний банк Австрії поба­чив у цьому загрозу своїй монополії. Він втрутив­ся у справи магістрату й заборонив друкування вільних місцевих грошей. Незважаючи на те, що суперечка тривала дуже довго й розглядалася на­віть у найвищих судових інстанціях Австрії, ні Вьорглю, ні іншим європейським громадам не вдалося повторити цей експеримент.

У книзі Зура «Capitalism at its best» [9] є згадка Корсена про спробу здійснення концепції Гезеля в рамках «Stampscrip Movement» («Руху за гроші-марки») в 1933 році в США. Тоді понад 100 гро­мад Сполучених Штатів, зокрема кілька великих міст, планували введення грошей, які повинні бу­ли функціонувати аналогічно «вільним грошам» Вьоргля. Міністерство праці, Міністерство внут­рішніх справ і Міністерство економіки у Вашин­гтоні займалися цими питаннями, і хоча ніхто з них не був проти, вони не в змозі були дати необ­хідний дозвіл. Нарешті Дін Ачесон, який став зго­дом державним секретарем, запитав радника уря­ду з економіки професора Рассела Спрага, який викладав у Гарвардському університеті, його дум­ку про це питання. Корей згадує про свою зустріч із ним, що пройшла дуже сердечно. Професор Спраг заявив, що в принципі не має нічого проти випуску грошей-марок з метою створення нових робочих місць. Однак він зазначив, що пропози­ція виходить далеко за ці межі: це було б заходом щодо повної зміни структури американської гро­шової системи, й він не має повноважень давати згоду на проведення таких глобальних змін. Та­ким чином, рух «За гроші-марки» був проектом моделі, який, імовірно, дійсно призвів би до ре­форми грошей, зник [10].

Президент Рузвельт 4 березня 1933 року віддав розпорядження про тимчасове припинення ро­боти банків і заборону подальшого випуску до­поміжної валюти. Наприкінці Корсен підсумо­вує, що став результатом його інтенсивної робо­ти у цьому питанні: «У цілому можна сказати, що технічні складнощі в справі забезпечення ста­більності грошей дуже незначні порівняно з від­сутністю розуміння самої проблеми. Доти, доки не буде переборена ілюзія про роль грошей, прак­тично неможливо буде зібрати необхідну полі­тичну силу волі для забезпечення цієї стабільнос­ті» [11].

НИНІШНІ СПРОБИ ВИРІШЕННЯ

Відповідно до пропозиції Йошито Отані [12], технічна сторона проблеми, тобто «плата за вилу­чення із циркуляції», може бути вирішена значно простіше, ніж раніше — відповідно до сучасних платежів.

90% того, що ми називаємо нині «грішми», нас­правді є числами в комп'ютері. Тому в межах загальноприйнятої нині системи розрахунків за ко­ристування після введення нейтральних грошей може стягуватися дуже просто. Грошові внески на рахунках, що перебувають у розпорядженні влас­ника в будь-який час, могли б обкладати щомісяч­ною платою в розмірі, наприклад, 0,5%, тобто 6% у рік. Кожна людина, що має на своєму рахунку більше нейтральних грошей, ніж йому потрібно на витрати в поточному місяці, перевела би різницю, щоб уникнути втрат, на свій рахунок в Ощад­банку, де їх не обкладають платою.

Хоча нейтральні гроші й не будуть приносити своєму власникові відсотки, однак вони збере­жуть свою стабільну вартість. (Як тільки відсот­ки на гроші зникнуть, інфляція буде не потрібна, див. главу 1). Хто отримує кредит, теж не платить відсотків, а тільки премію за ризик і плату за адмі­ністрацію кредиту, які й нині передбачені в будь-якому банківському кредиті. Останні становлять від 1,5 до 2,5% від звичайних кредитних витрат. Тобто практично зміниться дуже мало.

Банки продовжували б функціонувати так, як і колись, з тією тільки різницею, що вони були б більш зацікавлені в наданні кредитів, оскільки теж перебували у дії механізму оплати за гроші, вилучені із циркуляції.

Для забезпечення рівноваги між заощадження­ми й кредитами в банку, можливо, буде необхідно ввести коригувальний відсоток в розмірі ±1%. Як­що в банку на ощадних рахунках перебуває біль­ше грошей, ніж йому потрібно, то він повинен платити державі 1%. Якщо ж у банку будуть складнощі з платоспроможністю, то він може от­римати відповідну суму.

У цьому випадку плата за гроші була б тимчасо­вим механізмом регулювання на відміну від нинішніх відсотків, які є механізмом перерозподілу багатства.

Основою цієї реформи має бути досить точне приведення у відповідність кількості циркулюю­чих грошей до тієї суми, що необхідна для прове­дення всіх комерційних справ. Коли кількість зроблених грошей покриє необхідність їх при ук­ладанні всіх угод, то більше грошей не потрібно буде робити. Це означає, що нові гроші тепер функціонуватимуть за моделлю «природного» росту (рис. 1, крива «а»), а не експонентного. Ін­ший технічний аспект введення такої грошової реформи полягає в попередженні накопичення грошей.

Нагромадження наявних купюр нових грошей можна запобігти елегантнішим способом, ніж за допомогою наклеювання марок на зворотну сто­рону банкнот. Можна було б, наприклад, друкува­ти банкноти серіями з різним кольоровим марку­ванням і різними розмірами; одна із серій раз або двічі на рік без попереднього оголошення могла б вилучатися з обігу. Для держави ці витрати не пе­ревищили б витрати, пов'язані з заміною старих зношених банкнот на нові, як це нині прийнято. Як переконав досвід Австрії й Америки, політич­ний аспект реформи є вирішальним у технічному аспекті. До цього ми повернемося у главі 3.

Вищеописана грошова ре­форма, проведена в широкому масштабі, повинна супровод­жуватися земельною й подат­ковою реформою. Без земель­ної реформи надлишкові гроші привернули б увагу спекулян­тів землею. Податкова рефор­ма необхідна для контролю серйозних екологічних наслід­ків, які можуть бути результа­том економічного буму при введенні грошей, вільних від відсотків.

НЕОБХІДНІСТЬ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ

Гроші й земля життєво необ­хідні для кожного з нас. Їмо ми, спимо або працюємо, все це відбувається на землі. Тому земля й ґрунт, як і повітря й вода, повинні належати всім. Індіанці Північної Америки казали: «Земля — Наша Мати, ми не можемо ділити й прода­вати її». Земля повинна нале­жати суспільству й здаватися в оренду тим, хто її обробляє. Так і було прийнято в багатьох європейських країнах до введення у пізньому середньовіччі римського права, що закріпило приватну власність на землю.

Нині у світі існують дві принципово різні системи:

• приватна власність і при­ватне землекористування в ка­піталістичних країнах;
• суспільна власність і сус­пільне землекористування в комуністичних краї­нах.

На рис. 2 показано, як у капіталістичних країнах більшість населення оплачує високі прибутки зе­мельних спекулянтів. Тут земля концентрується в руках щоразу меншої кількості людей. Це також є перешкодою для задоволення основних прав лю­дей за прийнятними цінами.

У комуністичних країнах основна проблема, навпаки — неефективне використання землі.

У Західній Німеччині 20% населення володіють 70% землі. У Бразилії й інших капіталістичних країнах третього світу землевласники найчастіше становлять тільки 2–3% населення. Тому пробле­мою в капіталістичних країнах є приватна влас­ність на землю.

У Росії, де земля є суспільною власністю, понад 60% усіх продуктів харчування виробляються на тих 4%, які перебувають у приватному користу­ванні. Тобто тут проблема полягає в суспільному землекористуванні.

Тому поєднання суспільного володіння землею й приватного користування є найвдалішим рішен­ням для досягнення соціальної справедливості й розвитку приватної ініціативи.

Саме такі пропозиції висунув 1879 року Генрі Джордж [13], 1904 року — Сільвіо Гезель [14], а 1981 року — Йошито Отані [15].

Володіючи інформацією про катастрофічні нас­лідки експропріації земельної власності в кому­ністичних країнах, жодна західна країна не нава­житься більше на зміну форми власності без відшкодування збитків. Хоча римське право, що зак­ріпило близько 300 років тому приватну влас­ність на землю в країнах Заходу, спочатку було нав'язано народам цих країн завойовниками, що отримали від цього вигоду, землевласники давно вже канули в небуття. Сьогоднішні власники або купили землю, що їм належить, або законно одер­жали її в спадщину. Тому для того, щоб востор-жествувала справедливість, їм необхідно випла­тити компенсацію. Однак громади зможуть зро­бити це лише в тому випадку, якщо дістануть до­даткові кошти. На тривалу перспективу громади могли б, наприклад, стягувати з усієї землі річний збір у розмірі 3% від її вартості. Ці засоби дали б змогу їм придбати призначену на продаж землю. Так через певний час, теоретично через 33 роки, при 3%-му зборі й наявності нейтральних грошей, громада змогла б отримати свою землю й здавати її потім в оренду приватним користувачам.

Як альтернативу землевласникам можна було б надати можливість замість сплати 3%-го збору продати землю, яка їм належить, громаді через 33 роки. Після цього вони й далі мали б право корис­туватися землею в межах спадкоємної оренди. Однак тоді вони б платили громаді податок у роз­мірі 3% від актуальної вартості землі. Диференці­ація цього податку могла б здійснюватися відпо­відно до соціальних або екологічних вимог.

Наслідком такої реформи стало б негайне при­пинення спекуляції землею. Більша частина зем­лі, що перебуває нині у приватному володінні й не використовується, була б запропонована на ринку, щоб уникнути прогресивних втрат при па­дінні її вартості. Чим більше землі вивільнялося б, тим швидше знижувалася б на неї ціна, й тим більше людей мали б можливість продуктивно її використати. Особливо значний ефект може бу­ти отриманий у країнах, що розвиваються, через збільшення обсягів виробництва продуктів хар­чування. Виробництво сільгосппродукції, яке постійно знижується щодо приросту населення, спричинене не відсталістю агротехніки, а неста­чею землі для дрібних сільськогосподарських підприємств.

Орендарі могли б мати в межах цієї нової систе­ми всі переваги нинішньої системи успадкованої оренди: вони могли б користуватися своїми зе­мельними володіннями за місцевим плануван­ням, могли б вести на них будівництво, віддавати свої будови або передавати їх своїм нащадкам у спадщину, здавати їх внайми третім особам, поки самі платять орендну плату. Точна сума орендної плати повинна встановлюватися на відкритих конкурсах, аукціонах або інших формах реаліза­ції, що унеможливило б неефективність планово­го господарства або бюрократичні перешкоди.

На тривалу перспективу така зміна дала б змогу зняти величезний баласт із плечей робітників, які в підсумку завжди й усюди оплачують прибуток спекулянтів. А земля в усі часи була предметом спекуляції. Реалістична зміна вбік соціально-від­повідального рішення проблеми має в корені при­пинити спекуляцію землею й грішми.

Запропоноване рішення знову-таки спрямоване не на те, щоб покарати тих, хто користується існу­ючою системою, але повільно й правильно усуну­ти передумови такого становища, коли невелика кількість людей має величезні переваги, а біль­шість повинна за це платити. На рис. 7 показано, що з 1950 року середній робочий час, необхідний для придбання у власність земельної ділянки, приблизно потроївся.

Країни, що мають прогресивний конституцій­ний устрій, не мали б проблем із правової точки зору при здійсненні таких змін. Основний закон ФРН, наприклад, дає визначення землі, як влас­ності, що вимагає соціальної відповідальності, а в статті 15 записано: «Земля, природні багатства й засоби виробництва можуть передаватися в об­щинну власність або інші форми колективної влас­ності з застосуванням закону, що визначає вид і розмір компенсації».

НЕОБХІДНІСТЬ ПОДАТКОВОЇ РЕФОРМИ

За оцінками експертів, половина, а то й дві тре­тини обсягу сучасного валового національного продукту Західної Німеччини може бути визначе­ний як екологічно небезпечний [16].

Передбачувана реформа грошової й земельно-правової системи звільнила б шлях для підвищен­ня рівня виробництва й зайнятості. При цьому необхідно дотримуватися принципу екологічної прийнятності, тому податкове законодавство по­винне бути змінене у двох напрямках:

1. Замість прибуткових податків — податки на товари.
2. Екологічні витрати на виробництво товарів повинні враховуватися при вирахуванні податків на них.

Герман Ляйстнер [17] у книзі «Екологічна еконо­міка» вказує на те, що прибуткові податки приз­водять до такого подорожчання людської праці, що підприємцям вигідно заміняти людей на меха­нізми. Безглузде, не враховуюче реальних потреб людей масове виробництво призводить до висна­ження коштовних невідновлюваних ресурсів. Як­би замість цього було б введене оподатковування виробів з урахуванням екологічних витрат вироб­ництва, ціни на вироби підвищилися б. Однак у сукупності зі значно меншою тепер вартістю ро­бочої сили це знизило б рівень мотивації, яка спонукає підприємців до подальшої автоматизації виробництва, й дало б змогу збільшити зайня­тість. Більша кількість людей отримала б роботу.

Нині суспільство платить при заміні людини машиною подвійно. По-перше, воно втрачає при­бутковий податок — доходи машини податком не обкладають, а по-друге, платить звільненому ро­бітникові допомогу з безробіття. Для того, щоб уникнути сплати прибуткового податку, багато хто воліє займатися «лівою» роботою. Без оподат­кування ця тіньова економіка стала б легальною.

Існуючий матеріальний стандарт не знизився б унаслідок того, що підвищення цін у процесі ре­форми компенсувалося б скасуванням оподатку­вання доходів. На тривалу перспективу це обумо­вило б зміну ставлення до споживання убік біль­шої екологічної доцільності. Покупка нового ав­томобіля або велосипеда обмірковувалася б двічі, тому що це коштувало б значно дорожче, ніж від­ремонтувати старий.

Така зміна основ оподатковування могла б вво­дитися поступово й мала б сенс навіть без прове­дення грошової й земельної реформ. Це стало б реальною підтримкою тих вимог і пропозицій, які екологи внесли за останні роки. Комбіноване про­ведення цієї реформи з обома вищезгаданими мо­ментами усунуло б багато проблем екології, вик­лючило б необхідність проведення низки «еколо­гічних заходів», а також сприяло б вирішенню проблеми безробіття.

РОЗДІЛ 3.

ХТО ВИГРАЄ ВІД ВВЕДЕННЯ ГРОШЕЙ БЕЗ ВІДСОТКІВ І ІНФЛЯЦІЇ?

Порив до індивідуальних і соціальних змін ба­зується, очевидно, на трьох принципово різних спонукальних мотивах:

• оскільки катастрофа через певну поведінку вже відбулася, мета — запобігти ще одній катас­трофі;
• оскільки катастрофа, що залежить від певної поведінки, може відбутися, мета — запобігти катастрофі;
• оскільки інша поведінка здається доцільні­шою для досягнення бажаної мети.

Запропонована в попередній главі зміна грошо­вої системи могла б бути результатом одного або двох мотивів, а також усіх трьох разом узятих.

У минулому подібний до росту ракових клітин приріст грошей й, таким чином, влади в руках що­разу меншої групи людей «вирішувався» через суспільні революції, війни або економічні катас­трофи. Нині такі рішення вже неприйнятні. З од­ного боку, наявність потенціалу багаторазового глобального руйнування робить неприйнятним насильницьке рішення, з іншого боку, всі країни перебувають у небаченій раніше економічній за­лежності. Ми просто змушені знайти нове рішен­ня, якщо хочемо вижити й уникнути війн, соці­альних революцій й економічного краху».

На думку багатьох економістів і банкірів, біржо­вий крах 1987 року, коли за кілька днів втрати ста­новили 1,5 трлн доларів — це легкі хвилі порівня­но з ураганом, що нас очікує у випадку повторен­ня всесвітньої економічної депресії в найближчі роки, якщо ми не зможемо докорінно змінити іс­нуючу систему [18]. Перебудова грошової систе­ми нині дасть нам можливість уникнути катастро­фи. Зрозуміло нам чи ні, будь-яка крива експо­нентного росту незмінно призводить до саморуй­нування користі від нової грошової системи для створення соціальної справедливості й екологіч­ної рівноваги. Це настільки очевидно, що ми по­винні вибрати цю систему, оскільки таке вирішен­ня проблеми краще, ніж сьогоднішнє. У будь-яко­му разі, основна проблема в загальному процесі трансформації полягає не стільки в тому, що ми воліємо наполягати на збереженні старої ситуації, або в тому, що ми не бачимо переваг нашої нової мети або шляху, а в тому, як проторувати шлях звідси туди, з однієї трапеції на іншу, без ризику втратити при цьому життя?

Для того, щоб полегшити відповідь на це питан­ня, я хочу спробувати показати, як трансформація грошової системи буде корисною для різних сус­пільних верств: багатих і бідних, членів уряду й простих людей, більшості й меншостей, промис­ловців й «зелених», людей матеріальної й духов­ної орієнтації.

Цікаво, що:

• у певній спеціальній історичній ситуації кри­зове становище ми самі створили;
• усі виграли б від нової грошової системи, як­що ми нині введемо необхідні зміни.

Китайці, як помітив Фритьоф Капра, завжди краще розуміли динаміку змін, ніж люди Заходу. Криза для них — це тільки один з аспектів змін. Китайський символ кризи «wei-ji» складається із двох знаків: «небезпека» й «шанс» [19].

КРАЇНА АБО РЕГІОН, ЩО ПОЧАЛИ ПРОВЕДЕННЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ

Якщо ми не помилилися дотепер у проведеному нами аналізі, то пропоноване рішення в цілому має такі переваги:

• припинення інфляції й викликаного дією від­сотків перерозподілу доходів;
• зниження рівня безробіття;
• більша соціальна справедливість;
• зниження на 30–50% цін на товари й послуги;
• спочатку — дуже висока кон'юнктура;
• надалі — виникнення стабільної, якісно орієн­тованої економіки.

Якщо процентні ставки на капіталовкладення й у виробництві зникнуть, знизяться не тільки ціни на товари й послуги в країні або регіоні, що вво­дить систему нейтральних грошей. Досить пози­тивного впливу зазнає також національний і сві­товий ринок. Не має значення, наскільки високі або низькі актуальні відсотки, — товари й послуги можуть продаватися значно дешевше. Це спричи­нить швидкий економічний бум у районах, які першими почали грошову реформу. Щоб уникну­ти навантаження на навколишнє середовище, крім вищезгаданої податкової реформи, ми маємо таку можливість: багато виробів і послуг, які нині не можуть конкурувати за рентабельністю з грошо­вими інвестиціями на ринку грошей, зненацька можуть стати реальністю. Серед них було б багато екологічно чистих продуктів, соціальних проектів і здобутків художньої творчості, які змогли б існу­вати, якби їм вдалося «пробитися», тому що вони задовольняють людські потреби. Виникне біль­шою мірою диверсифіковане й стабільне народне господарство, що перестане бути загрозою для навколишнього середовища. Розквіт економіки призведе до зростання зайнятості, зниження вит­рат на соціальні гарантії безробітним, зникнення бюрократії й зменшення податкового тягаря.

При випробуванні нової системи в будь-якому регіоні (як наприклад, це було у Вьорглі) дві гро­шові системи можуть існувати паралельно. Ней­тральні гроші будуть використовуватися для об­міну товарів і послуг, вироблених у певному регі­оні. Звичайними грішми буде й далі оплачуватися все, що закуповуватиметься за межами «іспитово­го регіону». На перехідний період вводяться пев­ні правила обміну з твердим курсом 1:1. Життєді­яльність регіону здійснюється за аналогією із зо­нами вільної торгівлі, де виробництво й торгівлю податками не обкладають.

За правилом Гресхема, «погані» гроші витісня­ють «хороші». Відповідно до цієї класифікації нейтральні гроші — «погані», тому що на протива­гу нинішнім грошам їх обкладають платою за ко­ристування. При будь-якій можливості люди на­магатимуться здійснювати оплату поганими грішми, а гарні залишати при собі. Так нейтральні гроші використовувалися частіше, а саме ця мета й має бути досягнута. Старі гроші залишаються в людей і використовуються тільки тоді, коли це необхідно. Якщо ми вводимо пропоновану систе­му нейтральних грошей у межах експерименту спочатку тільки в одному регіоні, це може бути здійснене в режимі співіснування із сучасною грошовою системою, поки не буде доведена біль­ша корисність першої.

При поширенні експерименту на всю країну зов­нішня торгівля не змінюється. Як і раніше, будуть існувати валютні курси, однак нейтральні гроші у середньому матимуть вищі курсові ціни, тому що вони не піддані інфляції.

Тому інвестиції в нейтральних грошах могли б стати цілком привабливими порівняно з валю­тою, яка зазнає валютних коливань (наприклад, долар).

---

* Продовження. Початок у № 9 за 2005 р.
(Продовження в наступному номері)

Литература

6. Silvio Gesell, Die Naturliche Wirtschaftsordnung, Ru­dolf Zitzmann Verlag. — Nuremberg, 1904, (IXth. edition 1949).

7. Werner Onken, «Ein vergessenes Kapitel der Wirt-schaftsgeschichte. Schwanenkirchen, Worgi und andere Freigeldexperiment», Zeitschrift fur Sozialokonomie, Nr. 58/59, Mai 1983. — Р. 3–20.

8. Frits Schwarz, Das Experiment von Worgi, Genossens-chaft Verlag. — Bern, 1952.

9. Dieter Suhr, Capitalism at its Best, unpublished ma­nuscript), 1988. — Р. 122.

10. Hans R. L. Cohrssen, «The Stamp Scrip Movement in the U.S.A.» in Іbid. — Р. 118.

11. Іbid. — Р. 122.

12. Yoshito Otani, Ursprung und Losung des Geldprob-lems, Arrow Verlag Gesima Vogel. — Hamburg, 1981.

13. Henry George, Progress and Poverty. — San Francis­co, 1879.

14. Gesell, op.cit. — Р. 74.

15. Yoshito Otani, Die Bodenfrage und ihre Losung, Ar­row Verlag Gesima Vogel. — Hamburg, 1981.

16. Pierre Fornallaz, Die Okologische Wirtschaft, AT Ver-lag. — Stuttgart, 1986.

17.  Hermann Laistner, Okologsche Marktwirtschaft,
Verlag Max Huber, Ismanning near Munich, 1986.

18. John L. King, On The Brink of Great Depression II, Fu­ture Economic Trends, Goleta, Ca., 1987. — Р. 36.

19. Fritjof Capra, The Turning Point, Simon and Schuster. — New York, 1982.