Спогади та роздуми про «національний фактор» в академічній науці (початок)

Крім П. К. Шкварнікова, я тісно співпрацював із профе­сором Юрієм Петровичем Мірютою (1905–1976), кандидатом хімічних наук Сергієм Петровичем Кова­ленком, Степаном Іванови­чем Стрельчуком, який передчасно помер 1999 року. Вони приїхали з Новоси­бірська в складі нашого пер­шого десанту генетиків і дуже допомогли нам із П. К. Шкварніковим відродити генетику в Україні після лисенківського погрому. С. П. Коваленко, виг­наний С. М. Гершензоном із Києва, і був обраний завіду­вачем лабораторії генетики в Інституті мікробіології АН Білорусії. С. І. Стрельчук ра­зом зі мною перейшов на ка­федру генетики і селекції Київського університету і як доцент працював на кафедрі до самої смерті. Він багато курив, тому в нього розвинувся рак легенів.

Чистою генетикою і селекцією в Києві зай­мався лише один буряківник член-кореспон-дент АН УРСР 60-літній В. П. Зосимович, який і переконав президента Б. Є. Патона за­просити з Новосибірського Інституту цитології і генетики групу генетиків на чолі з П. К. Шквар-ніковим.

Вперше я зустрівся із С. М. Гершензоном 1968 р., коли приїхав у Київ. У цей час П. К. Шкварніков був директором-організатором майбутньо­го Інституту генетики АН УРСР, керівником Сектора генетики у складі Інституту ботаніки АН УРСР, який очолював К. М. Ситник, віце-президент АН УРСР, який курував біологією. Приїхавши в Київ, я пішов представлятися К. М. Ситнику. Це був украй самовпевнений «організатор» науки, лисенківець за переконан­нями. На вимогу президента АН УРСР, ака­деміка Б. Є. Патона і наукової громадськості України, він знехотя дав згоду на організацію Інституту генетики, але приєднав його первісну основу — Сектор генетики — до свого інституту. Петро Климентійович Шкварніков зі своєю сибірською прямотою і непохитною порядністю часто конфліктував з К. М. Ситни­ком, який до мого приїзду прийняв рішення передати Сектор генетики в інший інститут. К. М. Ситник прийняв мене холодно і з явною антипатією, яку зберіг дотепер. Я знав про його образу на Сибірське відділення Академії наук СРСР, яке під час приїзду делегації ук­раїнських учених не запросило його в Президію на нараду. Знав, що він інтригував проти свого вчителя — знаменитого вченого М. Г. Холодно­го (1882–1953), сповідував погляди Т. Д. Ли­сенка. На його антипатію я відповів взаєм­ністю. Він зарахував мене старшим науковим співробітником у відділ експериментального мутагенезу П. К. Шкварнікова, ми холодно розсталися, потиснувши офіційно один одно­му руки.

Через інтриги К. М. Ситника сектор генетики завис у повітрі. Для вирішення його долі Б. Є. Па-тон запросив комісію з Москви на чолі з ака­деміком В. А. Енгельгардтом, борцем за моле­кулярну біологію, особистого друга професора С. М. Гершензона. В. А. Енгельгардт зібрав ка­гал українських академіків (В. А. Беліцер, П. М. Костюк та інші), і вони вирішили об'єд­нати Сектор генетики і Сектор вірусології в Сектор молекулярної біології і генетики на чолі із С. М. Гершензоном. П. К. Шкварніков і співробітники Сектора генетики протестували проти цього рішення комісії, але К. М. Ситник переконав Б. Є. Патона в його доцільності. К. М. Ситник поширив чутки, що запрошений сибірський генетик — склочник, негнучка лю­дина, важкий у спілкуванні. Він влаштував Б. Є. Патону пряму лінію з Д. К. Бєляєвим, і ос­танній вилив на П. К. Шкварнікова величезну бочку дьогтю. Так сформувався клан вчених-ге-нетиків і молекулярних біологів Москви, Києва, Новосибірська, який повів боротьбу з генетиками слов'янського походження у всіх республіках СРСР. Основною метою цього кла­ну було захоплення академічних інститутів, ка­федр провідних університетів країни. У Ново­сибірську керівниками й активними членами цього клану були Д. К. Бєляєв, Р. І. Салганик, Д. М. Кнорре, їх «шістками» стали В. І. Євсіков, В. А. Ратнер. У Москві лідерами клану були В. А. Енгельгардт, Р. Б. Хесін, С. І. Аліханян, В. П. Єфроімсон, син вірусолога Зильбера Ки-сельов, а «шістками» стали Е. Л. Свердлов, Шестаков і деякі інші.

У Києві на чолі сіоністського клану стояли академік В. А. Беліцер, професор С. М. Гершензон, В. В. Фролькіс, В. А. Кордюм, С. Б. Сєрєб-ряний, «шістками» були С. С. Малюта, В. М. Моргун, обраний за це академіком, І. А. Шевцов, Т. І. Бужиєвська і, як я недавно довідався, мій учень С. Н. Храпунов. Більмом в оці цього таємного сіоністського клану став академік Н. П. Дубінін, провідний генетик су­часності, директор головної генетичної устано­ви СРСР — Інституту загальної генетики АН СРСР, член Національної Академії наук США. Н. П. Дубинін не розумів сіоністської небезпе­ки, він щиро запрошував в очолювані їм на­укові установи вчених єврейської національ­ності, які потім поєднувалися і починали свою безпринципну війну з ним на знищення. Він за­гинув у цій війні 22 квітня 1998 року.

Коли К. М. Ситник об'єднав Сектор генетики і Сектор вірусології в єдиний Сектор молеку­лярної біології і генетики АН УРСР, йому пере­дали ще не зовсім добудований будинок поруч з Інститутом мікробіології і вірусології.

Упродовж півроку ми добудовували й освою­вали цей корпус. Керівником Сектора молеку­лярної біології і генетики призначили С. М. Гер-шензона, який незабаром був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. П. К. Шкварніков почав боротьбу з С. М. Гершензоном за те, щоб той організував для мене відділ генетики індивідуального розвитку. С. М. Гершензон пру­чався, дзвонив у Новосибірськ Д. К. Бєляєву і Р. І. Салганіку довідатися, як я ставлюся до єврейської проблеми. Коли Р. І. Салганік приїхав у Київ і переконав С. М. Гершензона, що я не є антисемітом, що серед моїх друзів і ро­дичів є євреї, а сам я був репресований, народився в засланні в Сибіру, він погодився створи­ти для мене відділ у своєму Секторі.

26 жовтня 1968 р. я був обраний за конкурсом завідувачем відділом генетики індивідуального розвитку, зайняв сім модулів на п'ятому по­версі корпусу, обставив їх лабораторними меб­лями, приладами, прийняв перших трьох співробітників-слов'ян. Але більше ставок С. М. Гершензон мені не дав, хоча часом запро­шував пити чай у своєму кабінеті і за чаєм обго­ворював наукові новини. Побачивши мою дру­жину — Тамару Борисівну Дячковську, брюнет­ку із зейських козаків, він чомусь вирішив, що вона єврейка і запропонував мені влаштувати її на роботу у відділ цитогенетики В. П. Зосимо-вича, який займався селекцією цукрового буря­ка (помер 18 січня 1981 року). Її зарахували старшим інженером і згодом, при оформленні пенсії, їй довелося брати довідку, що вона пра­цювала за своєю спеціальністю ботаніка, а не інженером-електрозварювачем.

П. К. Шкварніков і С. М. Гершензон домови­лися обрати мене секретарем партійної ор­ганізації Сектора молекулярної біології і гене­тики, провели партійні збори й обрали мене на другу, після керівника Сектора, посаду в об'єднаному колективі. Він складався приблиз­но зі 100 чоловік Сектора генетики слов'янсь­кого походження і 100 співробітників Сектора вірусології (переважно євреїв). Згодом я довідався, що основним мотивом тут було праг­нення С. М. Гершензона заручитися сприянням мого вчителя А. Н. Білозерського, який як віце-президент АН СРСР вирішував питання ор­ганізації нових інститутів у галузі хімії і біології. С. М. Гершензон часто посилав мене в Москву до Білозерського просити сприяння в перетворенні Сектора молекулярної біології і генетики у відповідний інститут.

С. М. Гершензон використовував мою дружбу з віце-президентом АН СРСР А. Н. Білозерсь-ким, куруючим хімію і біологію, щоб я перетво­рив Сектор в Інститут молекулярної біології і генетики АН СРСР. Я кілька разів їздив до А. Н. Білозерського, переконав його в доціль­ності перетворення Сектора в інститут, підготу­вав необхідні документи для цього перетворен­ня і створення нового могутнього Інституту мо­лекулярної біології і генетики АН УРСР. Поки я їздив у відрядження, С. М. Гершензон підку­пив учня професора П. К. Шкварнікова — стар­шого наукового співробітника, кандидата біологічних наук В. В. Моргуна, який був та­кож заступником секретаря партійної ор­ганізації Сектора (тобто моїм заступником) обіцянкою зробити його завідувачем лабораторією й академіком і, користуючись його зго­дою, звільнив багатьох (понад 100 чоловік за рік) співробітників, слов'ян за етнічним поход­женням. На їхнє місце С. М. Гершензон взяв представників «малого народу», які захопили вчену раду Інституту і всі адміністративні поса­ди. Наші скарги у відділ науки ЦК КПУ, прези­денту АН УРСР академіку Б. Є. Патону нічим не допомогли. Мало того, за схваленням Б. Є. Патона, С. М. Гершензон відправив на пен­сію П. К. Шкварнікова і багатьох інших кори­феїв вітчизняної генетики — українців за національністю (професори П. О. Ситько, Н. Н. Колісник та інші). С. М. Гершензон звільнив багатьох талановитих молодих уче-них-українців (А. М. Герасимчука, С. П. Кова­ленко, Я. К. Кішко та інших), узяв на їхнє місце вчених єврейської національності, полукровок і просто тих, хто співчував сіонізму. Йому допо­магав в організації суто єврейського інституту академік В. А. Беліцер, головний радник ака­деміка Б. Є. Патона з біології.

С. М. Гершензон став за руку приводити до мене наукових співробітників — дівчат і моло­дих людей єврейської національності, відкри­ваючи відповідні вакансії (А. А. Сирейську, М. В. Бартошевську, Моргунова та ін.). Мій відділ збільшився до 15 осіб, хоча С. М. Гершен-зону його тематика (молекулярно-генетичні механізми розвитку і старіння) не подобалася.

С. М. Гершензон був одним з активних пе­реслідувачів Н. П. Дубиніна. У гоніннях на Н. П. Дубиніна брали участь президент Всесо­юзного товариства генетиків і селекціонерів Н. В. Турбін, який вивчав гетерозис рослин, Д. К. Бєляєв і підтримуваний ним київський се­лекціонер цукрового буряка І. Я. Балков, про­фесор А. А. Прокоф’єва-Бельговська та ін. За­хищали Н. П. Дубиніна деякі москвичі, кияни, зокрема завідувач лабораторією в Інституті цу­крового буряка професор Н. А. Неговський.

Тоді почалися мої сутички з керівником Сек­тора С. М. Гершензоном із кадрових питань. За три роки моєї роботи в Секторі молекулярної біології і генетики він скоротив і звільнив по­над 100 наукових працівників-слов'ян, зараху­вавши на їхнє місце представників малого на­роду. Оскільки в 1970–1971 рр. я часто їздив у Москву до А. Н. Білозерського оформляти до­кументи з перетворення Сектора в інститут, то мої обов'язки секретаря партійного бюро вико­нував старший науковий співробітник відділу П. К. Шкварніков, кандидат біологічних наук В. М. Моргун, який зрадив свого вчителя і пе­рейшов на сторону С. М. Гершензона. Він підписував від імені партбюро накази Гершензона про звільнення співробітників слов'янсь­кого походження.

Таким чином, разом із С. М. Гершензоном во­ни за рік вигнали 102 чоловік і навіть відправи­ли на пенсію П. К. Шкварнікова. Моргун почав завідувати його відділом і швидко став членом-кореспондентом АН УРСР, а потім і ака­деміком АН УРСР.

С. М. Гершензон мав звичку звільняти співробітників Сектора під час їхнього відряд­ження. Так він п'ять разів під час відрядження звільняв доктора біологічних наук професора Пантелеймона Онопрійовича Ситька, свого давнього наукового супротивника. Після моїх скарг Патону й у ЦК КПУ він його відновлю­вав на роботі, щоб потім знову звільнити.

П. О. Ситько помер від інфаркту під час чер­гової сутички з С. М. Гершензоном.

Попри кадрові бої, зовні ми підтримували дружні стосунки. С. М. Гершензон мав потребу в моїй дружбі з віце-президентом АН СРСР академіком А. Н. Білозерським, без чийого бла­гословення не можна було Сектор перетворити в Інститут молекулярної біології і генетики АН УРСР.

У цей час я познайомився з групою співробітників Інституту мікробіології і вірусо­логії (Я. К. Кішко, Г. П. Гашко, В. В. Степанюк, А. П. Карпов та ін.), у складі якого був наш Сек­тор молекулярної біології і генетики. Ус і вони раніше працювали в Секторі вірусології над вірусом ядерного поліедроза (ВЯП) під керівництвом С. М. Гершензона. ВЯП — це ла­тентний ДНК-утримуючий вірус, геном якого вбудований у геном кліток хазяїна — гусениць шовковичного шовкопряда. Вони вводили шприцом у здорові гусениці шовковичного шовкопряда розчин РНК нормальних комах — і гусениці занедужували ядерним поліедрозом. Керівник праць професор С. М. Гершензон ши­роко — у вітчизняній і закордонній науковій літературі — опублікував результати цих експе­риментів як доказ синтезу ДНК вірусу на вве­дений вірусний РНК, тобто зворотної транс­крипції. Гіпотезу про зворотну транскрипцію раніше за Гершензона висловлювали деякі аме­риканські вчені й у 1960 р. її підтримав С. М. Гершензон. Хоча він не виділив РНК-за-лежну ДНК-полімеразу, яка б каталізувала синтез ДНК на матриці РНК (це зробили аме­риканські вчені Темін і Балтімор 1972 р.), він почав заявляти, що відкрив зворотну транс­крипцію. У газетах, науково-популярних жур­налах, у кіно і на телебаченні почалася добре організована, неймовірна за масштабами кам­панія прославляння С. М. Гершензона як претендента на Нобелівську премію, як геніально­го вченого на кшталт А. Ейнштейна. Я на партійних зборах пожурив С. М. Гершензона за передчасну рекламу цілком не доведеного відкриття, чим викликав його неприборканий гнів і злість. Він почав звільняти співробітників мого відділу, намагався перешкодити захисту моєї докторської дисертації в Інституті фізіології АН СРСР у Ленінграді. Група співробітників С. М. Гершензона на чолі з док­тором біологічних наук професором Ярославом Григоровичем Кішко була також не згодна з інтерпретацією дослідів свого шефа. Оскільки С. М. Гершензон і його співробітники не мали ультрацентрифуг та іншої сучасної техніки для виділення чистої полімерної РНК (він корис­тувався молочними сепараторами), проведені ними досвіди Я. Г. Кішко та група його помічників пояснювала тим, що в розчин РНК потрапляли ВЯП і після ін'єкції РНК вони розмножувалися в гусениці, викликаючи за­хворювання ядерним поліедрозом. Коли вони звернулися по допомогу до мене, ми вирішили перевірити досвіди С. М. Гершензона і його співробітників (І. П. Кок та інших) на сучасній апаратурі. Використовуючи могутні ультрацен­трифуги, ми виділили чисту РНК з гусениць, не заражену частками ВЯП, ввели її розчин у тіло здорових гусениць і отримали розвиток ВЯП. Ми вирішили розширити коло ін’єкційо-ваних речовин у гусениць ядерного поліедроза: вводили розчини ДНК, різних ферментів — і завжди після цього розвивався ядерний поліед-роз. Стало зрозуміло, що будь-яка ін'єкція вик­ликає сильний стрес у гусениць, провірус ядер­ного поліедроза активується і комаха занеду­жує ядерним поліедрозом. Ми вирішили поста­вити контрольний досвід — вводили гусеницям фізіологічний розчин або навіть чисту дистильо­вану воду. І завжди Днк-утримуючий вірус ядерного поліедрозу активувався і викликав за­гибель комах.

С. М. Гершензон вигнав професора Я. Г. Кіш­ка і його однодумців із Сектора вірусології (во­ни почали працювати в лабораторії директора Інституту мікробіології і вірусології професора Московця). Згодом оголосив Я. Г. Кішка алко­голіком, а Е. А. Карпова — шизофреніком і по­чав їх усіляко переслідувати. Але якщо Я. Г. Кішко вижив і знайшов у собі сили проти­стояти С. М. Гершензону, то А. Е. Карпов зла­мався і був відправлений на пенсію. На мене С. М. Гершензон організував цькування, уне­можливив роботу в Секторі молекулярної біології і генетики. Коли я робив 1971 р. до­повідь на Президії АН УРСР (мою кандидатуру розглядали на посаду директора майбутньо­го Інституту молекулярної біології і генетики), С. М. Гершензон, К. М. Ситник і В. А. Беліцер, зібравшись після Президії в кабінеті Б. Є. Па-тона, намагалися виваляти мене в бруді, а кан­дидатом на посаду директора Інституту моле­кулярної біології і генетики обрано учня В. А. Беліцера — Г. Х. Мацука, який щойно по­вернувся з аспірантури від А. А. Баєва, най­ближчого помічника В. А. Енгельгардта.

К. М. Ситник і С. М. Гершензон з В. А. Беліце-ром почали проти мене війну, не обрали на по­саду секретаря партбюро Сектора. Коли мене хотіли обрати головою профбюро Сектора, лю­ди Гершензона бігали Сектором й агітували співробітників голосувати проти моєї кандида­тури.

Мій відділ почали скорочувати, звільняючи співробітників або переводячи їх в інші відділи.

Захистивши, всупереч підступам С. М. Гер-шензона, докторську дисертацію в Ленінграді в Інституті фізіології ім. Павлова АН СРСР, я пе­рейшов на роботу завідувачем кафедри генети­ки і селекції в Київський університет ім. Тараса Шевченка, де не було такого сіоністського за­силля, як в Академії наук УРСР.

Таким чином, за порадою П. К. Шкварнікова, я перейшов на роботу в Київський університет завідувати кафедрою генетики і селекції, де до мене він працював завідуючим з 1967 року. У

1971   році мене обрали за конкурсом завідува­чем кафедрою генетики і селекції, і відтоді до пенсії я працював у відомому своїми тра­диціями Київському університеті.

Про результати досліджень на шовковичному шовкопряді ми написали статтю і відправили в журнал «Цитологія і генетика», де редактором був П. К. Шкварніков, а я — член редколегії, як і С. М. Гершензон. Редакція журналу, підібрана П. К. Шкварніковим, схвалила нашу статтю й у 1972   р. її опублікували.

До цього часу вийшли праці Теміна і Балтімо-ра про відкриття зворотної транскрипції. Їм присудили Нобелівську премію. С. М. Гершен-зон послав протест у Нобелівський комітет, до­водячи, що він — справжній автор відкриття зворотної транскрипції. Президент АН УРСР Б. Є. Патон підтримував С. М. Гершензона в йо­го претензіях на Нобелівську премію. Коли він прочитав нашу статтю, яка давала іншу інтер­претацію дослідів С. М. Гершензона і його при­хильників, то розлютився, змістивши із посади редактора журналу П. К. Шкварнікова, який організував його в 1967 р., призначив редакто­ром С. М. Гершензона, вивів зі складу редакції мене й інших учених слов'янського походження, надавши С. М. Гершензону право вибору членів редколегії журналу. Той підібрав до складу редколегії вірних йому людей — і швид­ко перетворив міжнародний журнал у про­вінційне видання.

Лише через кілька десятиліть роботи в науці я зрозумів, що життя вченого — це безперервна боротьба. Форми цієї боротьби різноманітні. Насамперед це боротьба зі старими парадигма­ми, теоріями, концепціями, точками зору. У кожної теорії є свої прихильники, свої «бійці», які стоять на сторожі концепції. Щоб стару те­орію замінити новою, доводиться боротися із захисниками старої парадигми, зачіпаючи їхні глибинні інтереси. Добре, якщо ця боротьба має академічний характер — поважна наукова суперечка, дискусія на сторінках наукових журналів, обмін листами, книгами з викладом своїх концепцій, сутички на наукових конфе­ренціях тощо. Оскільки сутність науки полягає в заміні старих поглядів новими, вчений весь час бореться. Часто прихильники старої або но­вої концепції об’єднуються для загальної бо­ротьби. Виникає наукова школа, яка спільно розвиває нову концепцію, новий напрямок, но­вий метод пізнання. Кожна наукова школа прагне захопити наукові журнали, створити ор­ганізацію вчених (академію наук, наукове товариство, асоціацію тощо), розширити лави своїх прихильників, так чи інакше обмежити можли­вості своїх супротивників. Особливої шкоди суспільству така школа не завдає, хоча при­хильники застарілих теорій і парадигм можуть страждати і навіть піти з цієї галузі науки, іноді через самогубство.

Крім наукових шкіл, існують й інші форми об'єднання вчених. Найшкідливіша форма об'єднання вчених — це наукові клани. У науко­вому клані об'єднуються ті, у кого немає талан­ту вченого, того Божого дару інтуїції і передба­чення, здатності діяти в тяжких пошуках, що властиво справжнім творцям наукових шкіл, які захоплюють своїми ідеями численних учнів і послідовників. Організаторами наукових кланів стають інтригани, не здатні до тяжкої ла­бораторної праці, любителі почестей, нагород, адміністративних посад. Найвищим науковим кланом СРСР стала Академія наук СРСР і її ре­спубліканські філії. Вона поглинула багато на­укових шкіл, керуючи їхнім розвитком за своєю сваволею. Академія наук оголосила себе найви­щою формою об'єднання вчених, покликаною керувати іншими науковими об'єднаннями. Члени Академії наук привласнили собі право вирішувати основні фундаментальні проблеми науки і суспільства, створили могутні прикладні (інженерні) центри. За це держава обси­пала їх різними матеріальними благами — висо­кою зарплатою і доплатами за членство в Ака­демії наук, державними дачами, машинами, різними преміями тощо.

«Університет — червоний, а ректор — Бєлий», — говорили в 70-і роки про Київський держав­ний університет ім. Тараса Шевченка. Головний корпус колишнього Університету Св. Володи­мира пофарбований у кольори орденської стрічки Св. Володимира (червоний з чорним), а прізвище ректора — М. У. Бєлий. Він — відо­мий фізик, прекрасний організатор вищої освіти й університетської науки. В університеті мене підтримав перший проректор, академік Петро Григорович Богач, який запросив в очо­люваний ним Інститут фізіології Київського університету завідувати лабораторією фізіологічної генетики. В університеті я почав працювати відразу ж після приїзду в Київ, тоб­то з 1968 р., за сумісництвом читаючи доцентсь­кий курс на відновленій нами кафедрі генетики і селекції, якою завідував до 1971 р. професор П. К. Шкварніков. Кафедра була бідною: два мікроскопи, друкарська машинка і термостат для сушіння насінь — от і все устаткування. Спираючись на підтримку П. Г. Богача, я зміг перетворити її в могутню кафедру загальної і молекулярної генетики. Через Держкомітет з науки і техніки СМ СРСР у Москві за допомо­гою А. Н. Білозерського я отримував щороку додаткове фінансування, завдяки якому облаш-тував кафедру сучасним устаткуванням, реак­тивами, створив при кафедрі лабораторію гене­тики індивідуального розвитку (у кращі роки в ній працювало до 60 співробітників). Кафедра і відділ фізіологічної генетики перетворилися у провідний центр генетичної освіти на Україні, викликаючи злість у С. М. Гершензона, який часто заходив на кафедру, пив з нами чай, а сам будував план захоплення кафедри своїми людьми.

На кафедрі мене прийняли доброзичливо — я з 1968 р. працював там доцентом, читав молеку­лярну і медичну генетику, онтогенетику, мене знали. Однак доцент Е. Л. Голинська, призначе­на в перехідний період виконуючою обов'язки завідувача кафедри, оголосила мені відкриту війну. Вона розраховувала, що я не витримаю її нападок і піду. Е. Л. Голинська — кандидат біологічних наук, талановитий педагог, автор двох підручників із генетики українською мо­вою. Вона керувала роботою наукового студентського гуртка, руками студентів робила собі докторську дисертацію з фітогемаглю-тинів. Студенти її любили, в неї було багато прихильників на факультеті, тому що вона пра­цювала на кафедрі фізіології рослин з 1945 ро­ку. Під час війни була партизанкою, за свої по­двиги нагороджена орденом і медалями. Маю­чи задиристий характер, продовжувала свій партизанський бій і в мирний час: не визнавала начальство, воювала з ректором Київського університету, деканами, завідувачами кафедр, навіть із секретарями ЦК КПУ, які відповідали за вузи і науку. Завідувач кафедрою фізіології рослин Д. І. Проценко позбувся її, перевівши доцентом на кафедру генетики і селекції, де во­на тримала в страху всіх співробітників кафед­ри. Коли Голинська довідалася, що мене беруть завідувачем кафедри, то ходила з протестом до ректора Бєлого і декана біологічного факульте­ту Б. Г. Новікова. Але ректор і декан, які довго терпіли її важкий характер, залишили протести без уваги. Знаючи мою боротьбу з С. М. Гер-шензоном, вона об'єднала свої зусилля з ним. Він узяв до себе в аспірантуру її заміжню дочку І. Карпову. Темою дисертації він призначив дослідження мутагенної дії ДНК у бактерій. Це була друга, крім зворотної транскрипції, ідея-фікс С. М. Гершензона, проти якої мені довело­ся вести бій. Коли я дружив із ним, він попро­сив мене вивчити мутагенну дію лососевої ДНК на аспергіллюс індуланс. Я з цікавістю взявся за роботу, ознайомився з літературою, приготував для досліджень привезені з Влади­востока препарати лососевої ДНК, сформував колектив експериментаторів. У дослідженнях погодився брати участь і заступник С. М. Гер-шензона кандидат біологічних наук Ю. Н. Алєксандров, кандидат хімічних наук С. П. Кова­ленко, який приїхав разом зі мною з Ново­сибірського інституту цитології і генетики. С. П. Коваленко — талановитий хімік і гене­тик, випускник Московського університету, Ю. Н. Алєксандров був вихованцем Ленінград­ського університету і вважався офіційним заступником завідувача відділом молекулярної генетики С. М. Гершензона. Він, на противагу своєму шефу, був чесним і принциповим уче­ним і часто конфліктував у наукових питаннях з С. М. Гершензоном. Провівши дослідження, ми не виявили мутагенної дії лососевої ДНК на аспергіллюс індуланс і опублікували на цю тему статтю в журналі «Генетика» у 1970 році. Стаття викликала гнів С. М. Гершензона. Він привселюдно звинуватив нас у невмінні експе­риментувати, затаїв злість на авторів статті. С. П. Коваленка він вигнав з Сектора молекулярної біології і генетики і взагалі з України — той зміг влаштуватися на роботу лише в Білорусії, у Мінському інституті мікробіології. А Ю. Н. Алєксандрову Гершензон кілька разів зривав захист докторської дисертації і зрештою відправив його на пенсію.