Закони соціальної структури, мобільності й стратифікації (продовження)

Георгій ЩОКІН,
м. Київ

Зазначена група законів виявлена й сформульо­вана всесвітньо відомим соціологом П. Сорокіним, який вважав, що соціальна мобільність — це пере­міщення індивідів усередині соціального простору (соціального всесвіту, який складається з народо­населення Землі) [16]. Визначити становище лю­дини або якогось соціального явища в соціально­му просторі означає визначити його відношення до інших людей й інших соціальних явищ, узятих за певні «точки відліку». А набір «точок відліку» такий: вказівка відносин людини до певних груп; відношення цих груп усередині однієї популяції (спільності); відношення певної спільноти до ін­ших спільнот, які входять у людство. Тобто, згідно з П. Сорокіним, щоб визначити соціальне становище людини, необхідно знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, при­належність до політичних партій, походження, економічний статус тощо. Необхідно також знати про становище людини в межах кожної з основних груп населення конкретної держави. Коли ж, врешті, визначе­не становище населення держави в усьому людстві, тоді можна вважа­ти достатньою мірою певним і соціальний статус індивіда.

Рис. Соціальна мобільність і її форми (за П. Сорокіним)

Існують два основні типи соціальної мобільності: го­ризонтальна й вертикальна. Залежно від напрямку вертикального переміщення розрізняють два види вер­тикальної мобільності: висхідна й спадна (тобто соці­альний підйом або соціальний спуск). Соціальна мо­більність та її різні форми показані на рисунку. Загаль­ні закономірності вертикальної соціальної мобільнос­ті в цілому такі [16]:

• ніколи не існувало суспільства, соціальні прошар­ки якого були б абсолютно закриті або в яких була б відсутня вертикальна мобільність у трьох її основних аспектах — політичному, економічному і професійно­му;
• ніколи не існувало суспільства, в якому вертикаль­на соціальна мобільність була б абсолютно вільною, а перехід з одного соціального прошарку в інший здій­снювався би без усякого спротиву. Це означає, що усе­редині організованого (стратифікованого) суспільства функціонує своєрідне «сито», «яке просіює» індивідів і дозволяє деяким із них підніматися наверх, залишаю­чи інших на нижніх щаблях, і навпаки;
• вертикальна соціальна мобільність змінюється від суспільства до суспільства й від одного історичного періоду до іншого, тобто має коливальний характер. В історії етнокультурних спільнот виділяють ритми по­рівняно рухливих і нерухомих періодів. Демократичні суспільства найчастіше рухливіші за автократичні, проте, це правило має винятки.

Закон функціонування механізмів соціальної мобільності, тестування й відбору

Оскільки вертикальна мобільність існує в будь-якому суспільстві, а між соціальними прошарками повинні бути якісь шляхи, якими індивіди й групи переміщуються вгору або вниз із одного соціального прошарку в інший, необхідно, згідно з П. Сорокіним, виділити діючі канали соціальної циркуляції («ліфти»). Найважливіші з них такі: сім'я, церква, школа, армія, політичні, економічні й професійні організа­ції.

У кожному суспільстві існує також особливий меха­нізм, який контролює процес вертикальної циркуляції (мобільності). Цей контроль полягає, по-перше, у соці­альному тестуванні індивідів з метою визначення для них адекватних соціальних функцій; по-друге, у селек­ції (відборі) індивідів для певних соціальних позицій; по-третє, у відповідному розподілі членів суспільства за соціальними прошарками (стратам). Іншими словами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки канали вертикальної циркуляції («ліфти»), а й «сито», «яке просіює» індивідів і визначає їм відповід­не місце в суспільстві. Основна мета цього соціального контролю — розподілити індивідів відповідно до їх здібності успішно виконувати соціальні функції, од­нак, це не означає, що зазначений соціальний механізм завжди правильно розподіляє індивідів відповідно до їхніх можливостей.

До соціальних механізмів тестування, селекції й роз­поділу (тобто до соціального «сита» або «фільтру») належать, згідно з П. Сорокіним, ті ж суспільні інсти­тути, які виконують, крім іншої, роль соціальних «ліфтів». При цьому сім'я, церква і школа є інституці-ональними механізмами, які перевіряють насамперед загальні здібності індивідів (психобіологічні, інтелек­туальні й моральні якості), необхідні для успішного виконання спільних соціальних функцій. Інші інсти­тути (як от політичні, економічні та професійні органі­зації) є соціальними механізмами, які тестують і се­лекціонують спеціальні здібності індивідів, необхідні для успішного виконання спеціальних функцій у пев­ній галузі людської діяльності.

Сім'я є одним із найдавніших механізмів соціального розподілу членів суспільства за відповідними страта­ми, школа тестує переважно інтелектуальні якості ін­дивідів, а церква — моральні й соціальні. При цьому фундаментальна функція школи полягає у тому, щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити загальні й спеціальні здібності індивідів; а також, усунути тих, у кого відсутні очікувані інтелектуальні й моральні якос­ті. Крім цього, усуваючи «небажаних», закрити для них шляхи майбутнього соціального просування й забезпе­чити таке просування для здібних учнів. В інших одна­кових умовах функція освітніх систем як тестуючого, селекціонуючого й розподільного соціального механіз­му має підсилюватися при просуванні від дошкільного виховання до початкових класів, від початкової школи — до середньої, від середньої школи — до вищої, від ви­щої школи — до аспірантури й докторантури. Звідси закон: школа, навіть найдемократичніша, якщо вона правильно функціонує й виконує своє соціальне зав­дання, є діючим механізмом «аристократизації» і стратифікації суспільства, а не його зрівнювання й «демократизації» [16].

Закон соціальної стратифікації

Соціальна стратифікація, згідно з П. Сорокіним, — це диференціація населення на класи й прошарки в іє­рархічному порядку. Її основа й суть — у нерівномірно­му розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язків, певних цінностей, влади і впливу серед членів суспільства. Конкретні форми соціальної стра­тифікації різноманітні й численні, однак всі вони мо­жуть бути зведені до трьох основних форм: політич­ної, економічної й професійної, які, як правило, тісно переплетені. Соціальна стратифікація є сталою харак­теристикою будь-якої соціально організованої спіль­ності, розрізняючись якісно й кількісно. Кількісний ас­пект соціальної стратифікації виражає висоту й про­філь «соціальної будови» (відстань від її основи до вершини, крутизна і похилість схилів соціальної піра­міди), а предметом якісного аналізу є внутрішня струк­тура соціального конусу, його цілісність і внутрішня організація.

Будь-яке суспільство, переходячи від первісного до більш розвиненого стану, виявляє посилення нерівнос­ті, що виражається у змінах висоти й профілю соці­альної піраміди. При цьому в нормальних соціальних умовах конус розвиненого суспільства коливається в певних межах і його форма відносно постійна. У над­звичайних обставинах (наприклад, соціальна револю­ція) ці межі можуть бути порушені, і профіль страти­фікації може стати або дуже плоским або дуже опук­лим. Якщо «плоске» суспільство не гине, то «площи­на» швидко витісняється посиленням «опуклості». Якщо ж нерівність стає занадто сильною і досягає точ­ки перенапруги, то верхівці суспільства судилося бути зруйнованою або скинутою. Звідси закон: у будь-яко­му суспільстві й у будь-які часи відбувається бороть­ба між силами стратифікації й силами вирівнювання, перші з яких працюють постійно й неухильно, а ос­танні — стихійно й імпульсивно, використовуючи на­сильницькі методи. Іншими словами, існують цикли, у яких посилення нерівності змінюється його послаб­ленням [16].

У цілому П. Сорокін виявив такі закономірності стратифікації.

1.     У спільних рівних умовах, коли збільшуються розміри спільноти або організації, стратифікація та­кож посилюється, і навпаки.

2.     Коли збільшується різнорідність членів соціуму, стратифікація також посилюється, і навпаки, оскільки збільшення неоднорідності населення призводить до посилення нерівності.

3.     Коли обидва наведені фактори працюють в одному напрямку, стратифікація змінюється ще сильніше (наприклад, у випадку військового завоювання або об'єднання раніше незалежних держав), і навпаки. При підвищенні ролі одного фактора й зменшенні ро­лі іншого, стримується їх взаємний вплив на зміни стратифікації.

4.  Сили вирівнювання («демократизації») і сили стратифікації («аристократизації») діють одночасно й циклічно. При цьому будь-яке посилення вирівню­ючих факторів спричиняє посилення протидії стратифікуючих сил. Вказаними способами соціальний організм повертається до стану рівноваги тоді, коли форма соціального конусу або дуже плоска, або дуже висока.

Закон класово-професійної структури

Соціально-професійна стратифікація, згідно з П. Со-рокіним, залежить від двох основних груп факторів: по-перше, певні класи професій і професійні групи фор­мують відповідні соціальні страти, через що одні про­фесійні групи характерні для верхніх соціальних про­шарків, а інші — для основи соціальної піраміди; по­друге, феномен стратифікації існує також усередині кожної соціально-професійної групи, де люди страти-фіковані на багато рангів і рівні. Тобто соціально-про­фесійна стратифікація проявляється у двох основних формах: ієрархія основних професійних груп (міжпрофесійна стратифікація) та ієрархія всередині кож­ної професійної групи (внутріпрофесійна стратифіка­ція) [16].

Фундамент міжпрофесійної стратифікації, згідно з П. Сорокіним, містить дві основні умови: а) важли­вість професійного заняття для виживання й функці­онування соціуму в цілому; б) рівень інтелекту, необ­хідний для успішного виконання професійних обов'язків. Соціально значимі професії пов'язані з функціями організації й контролю соціуму, вимага­ють високого рівня інтелекту і проявляються в про­фесійній освіті й досягненнях. Так, відповідно до кла­сичної теорії кастової ієрархії, соціально-професійні групи швидше «накладаються» одна на одну, ніж роз­ташовуються на одному рівні: жерці — вчителі, кшатрії — воїни й керівники, вайшї — виробники й торгов­ці, шудри — слуги (тут кожна попередня каста перевершує за походженням і статусом наступну). Поза класово-професійною стратифікацією перебувають «знедолені» — парії [7; 16].

Внутріпрофесійна стратифікація, за П. Сорокіним, поділяється на три основні прошарки, перший з яких охоплює організаторів — «хазяїв» тієї або іншої спра­ви, другий — вищих і середніх службовців, третій — найманих робітників. При цьому кожен із названих прошарків поділяється, у свою чергу, на кілька підкла­сів. Незважаючи на різні назви цих внутріпрофесійних прошарків, вони існували й існують у всіх розвинених суспільствах (наприклад, у середньовічних гільдіях розрізняли метрів-майстрів, їхніх учнів і підмайстрів, тобто підприємців, службовців і робітників). Іншими словами, сьогодні у вигляді внутріпрофесійної стра­тифікації існує нова форма професійного феодаліз­м у, що реально проявляється в різниці заробітної плати й соціального стану [16].

Закон формування й функціонування еліт

Найпомітніший внесок у теорію еліти (від фр. elite — краще, добірне, обране) внесли Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Х. Ортега-і-Гассет, М. Острогорський, П. Сорокін та ін. Останній, наприклад, вважав, що час­тина еліти у структурі всього населення є важливим чинником, оскільки верхні поверхи соціальної будівлі повинні бути пропорційні до нижніх, інакше «буди­нок» може звалитися. Це означає, що для будь-якого розвиненого суспільства існує оптимальне співвідно­шення верхніх соціальних прошарків щодо всього на­селення, значне відхилення від якого згубне для сус­пільства. Таким чином, потенційно існує можливість надвиробництва або недовироблення кандидатів у верхні прошарки соціуму [16].

• Надвиробництво верхніх прошарків може бути результатом або непропорційно високого відтворення верхніх прошарків у «нерухомому» суспільстві, або за­надто слабких тестуючих і селекціонуючих механізмів у «рухомому» суспільстві. У цій ситуації весь надли­шок членів майбутньої еліти не може знайти місця у вищих прошарках. Ці «невдахи» залишаються незадо-воленими й починають створювати власні «вивищую­чі» організації, які вбачають вихід у соціальній перебу­дові або революції, що закономірно призводить до со­ціальної нестабільності.
• Недовироблення еліти може відбутися внаслідок слабко диференційованого відтворення верхніх про­шарків (тобто низької народжуваності) або занадто ре­тельної селекції кандидатів, у результаті якої лише не­велика кількість людей може пройти соціальний від­бір. У цьому випадку представників еліти може бути значно менше, ніж необхідно для заповнення всіх висо­ких соціальних позицій. Частину цих позицій дово­диться віддавати людям, які не пройшли необхідної се­лекції, що сприяє акумулюванню незадоволення як у вищих, так і у нижніх прошарках, чим може скористатися революційно настроєна група. Іншими словами, така система, як і попередня, знову призведе до соці­альної нестабільності й безладдя.

Зазначене підтверджує тезу П. Сорокіна про важли­вість правильної організації всіх сторін соціальних «фільтрів» й «ліфтів». Звідси закон: кожен соціаль­ний реформатор, який береться за перебудову сус­пільства, повинен звертати особливу увагу на проб­лему правильної реорганізації тестуючих, селекціо­нуючих і соціальних інститутів, які розподіляють (насамперед освітніх). Якщо вони дефектні, то жод­не соціальне поліпшення не забезпечить тривалої й глибокої зміни, оскільки в остаточному підсумку іс­торію роблять люди [16].

Закон співвідношення соціальної структури й структури здібностей

Найпомітніші теорії стратифікації розвивали К. Маркс, М. Вебер, П. Сорокін, Е. Гідденс та ін. Останній визна­чав стратифікацію як структуровану нерівність між групами людей, оскільки нерівність існує на всіх ета­пах людського суспільства [7]. Суспільства, за Е. Гід-денсом, можна трактувати як такі, що складаються з соціальних прошарків (страт) у певній ієрархії з най-привілейованішими прошарками на вершині й най­менш привілейованими в основі. Стратифікація за статтю й віком існує, при цьому в усіх суспільствах, а в сучасних традиційних й індустріальних країнах стра­тифікація виявляється в поняттях багатства, власнос­ті й характеризується доступом до продуктів культури й матеріальних цінностей.

Віддавна основу соціальної нерівності вбачали в нерів­ності людських здібностей (Конфуцій, Платон, Аристо­тель та ін.), що не могло не відобразитися і на ієрархії со­ціальних страт. Розглянуті концепції соціальної мобіль­ності й стратифікації дають підставу зазначити, що структура соціальної ієрархії, її «поверховість» і конфі­гурація істотно не змінюється при переході від одного типу суспільства до іншого, де різні страти з незмінною сталістю вибудовують трирівневу піраміду: вищий, се­редній і нижчий класи. Така трирівнева структура соці­альної стратифікації є найбільш загальною будовую со­ціальної піраміди, оскільки в кожному основному про­шарку розрізняють, як зазначалося, й інші рівні. Тобто у різних класифікаціях соціальної ієрархії, крім основної трирівневої, простежується додаткова багаторівнева структура, загальна «поверховість» якої досягає, як правило, 6–7 щаблів. Закономірною підставою повторю­ваної «поверховості» соціальної піраміди й рівнів соці­ального управління відповідають, очевидно, рівні роз­витку людських здібностей.

Наприклад, види мислення людини співвідносяться як із загальними, так і зі спеціальними здібностями, у яких дослідники розрізняють сім рівнів [4], що в ціло­му відповідає «поверховості» соціальної стратифіка­ції. У реальній соціальній діяльності необхідне ієрархічне поєднання людей із різними типами здібностей, що обумовило, очевидно, семирівневу структуру уп­равління (див. табл.). Отже, структура людських здібностей відповідає структурі соціальної стратифі­кації й структурі соціального управління. При цьому діє низка правил [4].

• Люди з однаковою групою здібностей повинні займати посади й відповідний соціальний стан на од­ному ієрархічному рівні.
• Відстань між керівниками й безпосередніми під­леглими не повинна перевищувати одного рівня здіб­ностей (наприклад, керівник четвертої групи здібнос­тей повинен керувати людьми із третьою групою здіб­ностей).
• Просування людей у соціальній ієрархії повинне здійснюватися із врахуванням розвитку їхніх здібнос­тей, щоб обдаровані могли бути вчасно виявлені й оп­тимально використані.
• Приналежність індивідів до тієї або іншої групи здібностей не може бути довічною або навіть трива­лою, оскільки розвиток здібностей залежить не тільки від вроджених властивостей, а й від рівня освіти, праг­нення до саморозвитку, від ініціативи, професійного й соціального досвіду.

Закон повноти етносоціальної структури

На характер, динаміку й темпи формування етніч­них спільнот визначально впливають такі фактори [11, с. 409]:

а)  соціальні — наявність «повних» або «неповних» етносоціальних структур;

б)  політичні — наявність або відсутність власних державно-правових інститутів, стабільність або рух­ ливість меж ранніх державних утворень тощо.

Етносоціальна структура — це представленість ко­рінного етносу на різних рівнях соціальної піраміди. Природним є таке становище, при якому всі, без винят­ку, рівні соціальної піраміди зайняті абсолютною біль­шістю представників державотворчого етносу (ти­тульної нації). Однак таке природне становище часто буває порушеним через різні історичні обставини: за­воювання, злиття державних утворень, культурна екс­пансія, просочування в певні соціальні прошарки ет­нічно сторонніх елементів та ін. У результаті цього від­бувається втрата повноти етносоціальної структури, що об'єктивно спричиняє несприятливий вплив на пе­ребіг майбутнього етносоціального розвитку. Наприк­лад, в етнічній історії українців важливу роль відігра­ла постійна боротьба з різними хвилями завойовників, життєва необхідність протистояти полонізації, євреї-зації, литовізації, мадяризації й русифікації, а також неповнота української етносоціальної структури, що утворилася внаслідок злиття власних верхніх соціаль­них прошарків з верхніми соціальними прошарками євреїв (починаючи від Хазарського каганату VIII–Х ст.), литовців, поляків, росіян тощо. Процес розвитку укра­їнської нації визначало насамперед селянство (плано­во й масово знищене згодом у 30-х роках ХХ ст. єврей­сько-більшовицькою владою), а також міськими про­шарками, які не втратили етнічної самосвідомості, дрібними підприємцями, інтелігенцією (насамперед учителюванням і нижчим духівництвом).

Головну небезпеку для природної повноти етносоці-альної структури, для повноцінного етнокультурного розвитку містить захоплення верхніх соціальних про­шарків, тобто позицій національної еліти, представни­ками іншої етносоціальної спільноти. Звідси закон: успішність етнокультурного розвитку і всієї життєді­яльності етносу прямо залежить від повноти етносо-ціальної структури, у якій всі рівні (насамперед вер­хні) повинні бути зайняті абсолютною більшістю представників титульної, державотворчої нації.

(Продовження в наступному номері)

Література

1. Анурин В. Ф. Проблема эмпирического измере­ния социальной стратификации и социальной мобиль­ности // Социологические исследования — 1993. — № 4. — С. 87–96.

2. Аристотель. Сочинения: В 4 т.; Пер. с древнегреч. — М., 1983.

3. Барбер Б. Структура социальной стратификации и тенденции социальной мобильности // Американ­ская социология. — М., 1972.

4. Бляхман Л. С., Сочилин Б. Г., Шкаратан О. И. Под­бор и расстановка кадров на предприятии. — М., 1968.

5. Вебер М. Избранное: Образ общества: Пер. с нем. — М., 1994.

6. Вебер М. Основные понятия стратификации // Со­циологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 147– 156.

7.    Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования — 1992. — № 9. — С. 107–120.

8.  Гурне Б. Державне управління: Пер. з фр. — К., 1990.

9.  Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина. — М., 1988.

10. Манхейм К. Диагноз нашего времени: Пер. с нем. и англ. — М., 1994.

11. Народы мира: историко-этнографический спра­вочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. — М., 1988.

12. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Вопросы философии. — 1989. — № 3–4.

13. Платон. Собр. соч.: В 4 т.: Пер. с древнегреч. — М., 1990–1994.

14. Плутарх. Застольные беседы. — Л., 1990.

15. Поппер К. Р. Открытое общество и его враги: В 2 т.: Пер. с англ. — М., 1992.

16. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с англ. / Общ. ред., предисл. и сост. А. Ю. Согомонова. — М., 1992.

17. Тацит К. Сочинения: В 2 т. — СПб. – М., 1993.

18. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: пер. с англ. и нем. — М., 1990.

19. Фромм Э. Иметь или быть?: Пер. с англ. — М., 1990.

20. Хайдеггер М. Время и бытие: Пер. с нем. — М., 1993.

21. Щёкин Г. В. Социальная теория и кадровая поли­тика. — К., 2000.

22. Щёкин Г. В. Славянство: его место и роль в евро­пейской истории. — К., 2004.

23. Юнг К. Г. Архетип и символ / Сост. и вступ. ст. А. М. Руткевича. — М., 1991.

24. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — М., 1991.