головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 2/2005 
Персонал № 2/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Тест на демократію: контроль плюс відповідальність

Валентин СИМОНЕНКО

На питання журналу «ПЕРСОНАЛ» відповідає голова Рахункової палати України, доктор економічних наук, професор Валентин СИМОНЕНКО


Візитна картка:

Валентин Костянтинович Симоненко народився 4 липня 1940 року в Одесі. 1962 року закінчив Одесь­кий інженерно-будівельний інститут. Трудову діяльність почав у вересні 1962 року майстром на будівництві Київської ГЕС. Пройшов шлях від інженера-будівельника до директора Одеського заводу залізобетонних виробів. З 1973 по 1983 - на партійній роботі в Одесі. У 1983-1992 роках був головою Одеського міськви­конкому, представником Президента України в Одеській області, першим віце-прем'єр-міністром України.

У 1992-1994 роках -голова Соціально-економічної ради України, радник Президента України. У 1994-1997 роках - народний депутат України. У 1996 році обраний першим головою Рахункової палати України, у 2003 році переобраний на дру­гий семирічний період.

Доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України, дійсний член Академії еко­номічних наук України, почесний академік Міжна­родної кадрової Академії та інших академій, лау­реат Державної премії України в галузі науки і техніки. Депутат Верховної Ради України ХІ, ХІІ, ХІІІ скликань. Нагороджений орденами «Трудово­го Червоного Прапора», «Дружби народів», «За заслуги» І, ІІ й ІІІ ступеня, Почесною грамотою Пре­зидії Верховної Ради УРСР, Почесною грамотою Верховної Ради України.

Президент Федерації альпінізму і скелелазіння Ук­раїни, майстер спорту міжнародного класу, заслу­жений тренер України. Керівник альпклубу «Оде­са» і першої Української національної експедиції «Еверест-99». Член Національної спілки жур­налістів України.

Професіоналами не народжуються. Їх виховують

З огляду на специфіку нашого журналу, хотілося б почати бесіду з питання про те, що найбільше впли­нуло на Ваш вибір професії, а в подальшому — нап­рямки наукових досліджень?

—Стартовим майданчиком для мене на все життя став багаж знань, який дала школа. Я вчився в чудовій одеській школі, де мудрі педагоги не стільки втовкмачу­вали нам у голови дати і події, теореми і формули, скіль­ки прищеплювали любов до навчання і, вибачте за тавто­логію, вчили вчитися.

Саме в школі мені вклали думку про те, що кожна лю­дина має сама будувати свою долю. А вибір професії виз­начило саме життя. Одеса, як і вся Україна, відроджува­лася після війни з руїн, і будівельники відносилися до найпрестижніших і найнеобхідніших професій. Так я став студентом будівельного (тоді він називався гідро­технічним) інституту.

В студентські роки нам насамперед прагнули дати пог­либлене уявлення про те, що таке бути професіоналом-будівельником. Обсяг знань не обмежувався спеціальни­ми предметами. Ми мали знати про все потроху, але в ре­зультаті — усе. Формула справжнього професіоналізму, яка не перетерпіла змін і сьогодні, — це вміння спілкува­тися з людьми в процесі виробництва. Звичайно, нам викладали основи будівельного виробництва й архітек­тури, будівельні матеріали, сейсміку і гідравліку, інші обов'язкові для цього профільного вузу дисципліни, але, і це головне, вчили мислити логічно і системно.

Згадуючи ті далекі, й у той же час важкі й щасливі ро­ки, я і не намагаюся заперечувати, що більшість моїх од­нолітків були ідеалістами. Тоді ми дійсно не думали про кар'єру, а мріяли про великі будови. Гаслом нашого по­коління було правило: спочатку думай про Батьківщину, а потім за себе.

Після закінчення інституту я написав у Міністерство вищої освіти СРСР лист із проханням розподілити мене на Камчатку. Цей вибір був обумовлений тим, що прак­тично усі в нашій групі займалися альпінізмом і, звичай­но, прагнули потрапити в ті далекі краї. Але виявилося, що там дефіцит вакансій, і прийшло тільки три заявки. Розподілили ми їх демократично — витягуванням сірників. Мені, як я тоді вважав, не поталанило. Потім був загальноприйнятий розподіл за кількістю балів. У комісію я зайшов четвертим і отримав направлення на будівництво Київської гідроелектростанції.

Моя будівельна біографія закінчилася на посаді ди­ректора Одеського заводу залізобетонних виробів, але професія, придбані знання і досвід допомагали і вируча­ли мене всі наступні роки й особливо в період роботи ме­ром Одеси.

Саме тоді, безпосередньо опинившись віч-на-віч із безліччю проблем, пов'язаних із життєдіяльністю мільйонного мегаполіса, я відчув гостру необхідність наукового обґрунтування специфіки управління соціаль­но-економічним розвитком великого міста. Це і стало те­мою моєї кандидатської дисертації.

А потім було поглиблене вивчення взаємин місцевих органів самоврядування і центральної влади, що і втіли­лося в докторську дисертацію. Над проблемами регіональної політики, її реалізацію через бюджетний процес продовжую працювати і нині.

У вирішенні всіх проблем нашого суспільства ключову роль грають кадри — рівень їхньої про­фесійної і моральної підготовки. Якою Вам вимальо­вується система виховання, відбору і висування кадрів для всіх рівнів управління державою, яка б мінімізувала можливість появи в різних гілках влади випадкових і, м'яко кажучи, несумлінних людей?

—Протягом усієї своєї трудової діяльності, де б мені не доводилося працювати, я завжди керувався єдиним надійним принципом у підборі і розміщенні кадрів, в ос­нову якого закладені критерії професійного рівня, оцінки результатів практичної діяльності і досвіду робо­ти в тій або іншій сфері. Професіонал має досконально знати проблему; тільки тоді вона може бути вирішена.

Якщо говорити про кадрову політику сьогоднішнього часу, то з повною відповідальністю можу заявити, що вона в системі державного управління недосконала, а в деяких галузях народногосподарського комплексу і зовсім відсутня. Хіба можна погодитися з існуючою практикою призначення і звільнення керівників міністерств і відомств, які кілька разів займають ті самі високі посади або їх переводять з однієї на іншу, рівноз­начну займаній раніше. Прикладів тому безліч, досить згадати хоча б «перестановки» у Мінтопенерго і Мінобо­рони, перепризначення віце-прем'єр-міністрів і пос­тійну «прем’єріаду».

Чи може при такому підході нормально функціонува­ти система управління державою? Питання, як кажуть, риторичне. Саме в таких умовах, на мою думку, і ство­рюється «сприятливе» середовище для правопорушень і зловживань, що підтверджують і результати численних перевірок Рахункової палати. Такою «кадровою політи­кою» ми породжуємо замкнуте коло колективної безвідповідальності.

Не хочу здатися консервативно мислячим представ­ником минулої епохи, але питання кадрової політики в той час були пріоритетним, і справді, «кадри вирішували все». Просування по службі проходило винятково за діловими, професійними якостями. Якщо у тебе відсутній досвід роботи на регіональному рівні, ти прос­то не міг підійматися кадровими сходами у районі, об­ласті, переміститися в центральний апарат. Саме такий підхід давав можливість формувати особистість, про­фесіоналізм у роботі не тільки в якійсь сфері економіки, але й у державному апараті.

А нині, на жаль, досить часто на відповідальні посади призначаються люди, які не тільки не мають професійного досвіду роботи в тій або іншій галузі, але і не вміють приймати важливі рішення, забезпечувати конт­роль за їх виконанням. Ус е це відбувається і в центрі, і на місцях. Функції регіональних керівників із цієї причини нерідко зводяться до розгляду суто політичних питань, фігуру того ж мера перетворили з робочої в циркову ко­нячку, фактично увільнивши від відповідальності за вирішення життєвих проблем міста.

Що стосується Рахункової палати, яка є наймолодшою державною структурою в системі фінансового контролю, то свій кадровий потенціал ми почали формувати бук­вально з «чистого аркуша», адже аудиторів (підкреслюю, не ревізорів, а саме аудиторів) для органів державної вла­ди в нашій країні, на превеликий жаль, по-справжньому не готує жодний вищий навчальний заклад.

Тому паралельно процесам становлення і розвитку на­шої структури доводиться приділяти багато уваги само­освіті, формуванню арсеналу фахівців нового в Україні аудиторського напрямку. А займаються аудитори всім: і аналітикою, і статистикою, і розробкою пропозицій по зміні законодавчої бази для того, щоб уникнути серйоз­них фінансових правопорушень.

Пошук фахівців для Рахункової палати нині є однією з головних складових нашої внутрішньої стратегії. З 350 працюючих у палаті (найменший штат серед подібних європейських інститутів) більшість є справжніми професіоналами в галузі економіки, фінансів, юриспру­денції; багато хто має великий досвід роботи в системі міністерств економіки, фінансів і казначейства. Незва­жаючи на складну специфіку роботи, пріоритет віддаємо молодим. Зараз у нас близько 25 відсотків від загального числа фахівців — молодь.

Тепер ми ведемо активну політику в створенні базово­го навчального закладу, який буде готувати фахівців-аудиторів для нашої країни на основі розроблених загаль­носвітових норм і стандартів, міжнародної правової бази у сфері фінансового контролю.

Реалії часу, саме життя змушує спиратися на сильний кадровий потенціал, формувати і створювати коллектив у нових умовах для того, щоб рухатися вперед, вирішу­вати складні задачі, що стоять перед державою.

Доходи і витрати — аверс і реверс бюджету

Ви, Валентин Костянтинович, стояли у витоків створення Рахункової палати, і рік тому Вас удруге поспіль обрали її головою. Чим була викликана не­обхідність створення такого органу фінансово-еко­номічного контролю, яке місце і роль відводиться йо­му в загальній системі управління державою?

—Почну з того, що контроль за фінансовими потоками, як свідчать історичні джерела, існував ще задовго до наших днів, у ті часи, коли на тери­торії древніх цивілізацій Близького Сходу почали створюватися держави, правителі яких були зацікавлені в строгому обліку доходів і витрат і надходженні до казни податків.

У процесі історичного розвитку змінювалися форми і методи державного контролю, що поєднувалися в єдину фінансову систему. Одна з таких систем, з якої «вирос­ла» нинішня модель фінансового контролю, була роз­роблена і законодавчо закріплена в Київській Русі, у «Руській правді» Ярослава Мудрого і діяла протягом ХІ–ХІІ сторіч. Перша рахункова палата була створена у Франції в 1348 році, а потім і в інших європейських країнах.

У Радянському Союзі не існувало аналогів таким фінансовим інститутам. Кошти бюджету строго роз­поділяв Держплан СРСР, а контролював їхнє викорис­тання (епізодично і фактично на громадських засадах) Комітет народного контролю.

Закономірно, що після проголошення незалежності України гостро постало питання про необхідність незалежного державного органу фінансово-економічного контролю. На великий жаль, інкубаційний період ство­рення Рахункової палати України затягнувся на цілих п'ять років. Саме тому з 1991 по 1996 рік парламент фак­тично не контролював бюджет і, як наслідок, були допу­щені істотні зловживання у використанні державних коштів і майна, виникла безліч так званих «резонанс­них» кримінальних справ.

Наведу дуже показовий, на мій погляд, приклад. Коли ми тільки починали працювати, в державі суттєво відчува­лась відсутність готівкових коштів, скрізь панували взаєморозрахунки. І замість того, щоб боротися з цим нега­тивним явищем, Кабінет Міністрів створює «Укрспецфін», піднімаючи до державного рівня всю розрізнену систему взаємозаліків. Ми категорично заперечували проти цьо­го, переконували в недоцільності такого рішення. І пере­конали.

На зорі своєї діяльності, коли в штаті було близько 50-ти чоловік, а Рахункова палата існувала менше місяця, ми в результаті ретельної перевірки виявили, що 31 грудня 1996 року, буквально перед закриттям усіх банківських опе­рацій, проведено незаконний взаєморозрахунок на 626 млн 150 тис грн між АТ «Укргазпром», Держказначейством і Держкомрезервом шляхом емітування векселя «Укргазп-рому» за транзит природного газу через територію України. В остаточному підсумку ці кошти були повернуті в скарбницю. Однак ще цілих два роки «Укрспецфін» (до Указу Президента України про його ліквідацію) продовжував діяти, і 40 млрд грн пішло на взаєморозрахунки. Яка части­на цих грошей лягла в кишені несумлінних чиновників, можна тільки здогадуватися.

Це була перша масштабна перевірка, проведена ауди­торами Рахункової палати, а всього за 7 років нашої діяльності проведено 2739 контрольно-аналітичних і експертних заходів, у результаті яких виявлено незакон­не, нецільове і неефективне використання коштів держ­бюджету і загальнодержавних позабюджетних фондів на 12 млрд гривень.

Думаю, за цими цифрами і криється відповідь на пи­тання про необхідність створення Рахункової палати України. Іншими словами, якщо бюджет не контролюється, держава може залишитися без бюджету. Адже з того мо­менту, коли гроші як податки надходять у скарбницю, вони вже нікому, по суті, не належать. А держава, образ­но кажучи, не може зазирнути в кожну щілину, через які народні гроші тягнуть казнокради. Виходить, хтось має стежити за тим, як вони використовуються. З цією ме­тою і створена Рахункова палата, яка від імені народу і держави контролює бюджетний процес. Вона є єдиним конституційним органом фінансово-економічного конт­ролю, невід'ємною ланкою в системі управління держа­вою.

Хтось може сказати, що в нас і так багато контролю­ючих організацій, і проти цього важко заперечити. Але усі вони носять або суто відомчий (контролюють самі се­бе), або фіскальний (збирають податки й інші платежі) характер. А хто ж буде контролювати Мінфін, казначей­ство, податкову адміністрацію, міністерства і відомства? Цим і займається Рахункова палата, що, відповідно до нашого законодавства, зобов'язана здійснювати неза­лежний і публічний контроль за використанням грошей платників податків. Особливо хочу підкреслити, що в наші функції не входить «ловити і саджати» — це завдан­ня правоохоронних органів. Ми повинні розкривати не­доліки в бюджетному процесі, аналізувати причини і пропонувати шляхи їх усунення.

Рахункова палата регулярно інформує Верховну Раду про хід виконання держбюджету і стан погашення внутрішнього і зовнішнього державного боргу України. У сферу нашої компетенції входять також перевірки за­конності й ефективності використання фінансових ре­сурсів, що виділяються з держбюджету на загальнодер­жавні програми економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охоро­ни навколишнього середовища.

Мета Рахункової палати — домогтися того, щоб пото­ки державних, тобто народних, коштів цілком відповіда­ли і букві, і духу бюджетного законодавства України. Зрозуміло, підлягають оптимізації і самі закони, але це аж ніяк не звільняє від необхідності виконувати їх, як го­вориться, тут і зараз.

— От вже вісім років поспіль Рахункова палата тримає руку на бюджетному пульсі країни. Чого за
цей період домоглися її аудитори і що ще, на Ваш пог­ляд, потрібно зробити для зміцнення фінансового здоров'я України?

— Головне, чого ми досягли, переборюючи різні переш­коди, — це становлення Рахункової палати. Тобто ство­рено державний інститут, якого раніше в Україні не існу­вало в принципі.

По-друге, ми завоювали довіру всіх державних струк­тур. Висновки колегії Рахункової палати стали важли­вим фактором, що істотно впливає на механізм держав­ного управління. Ці висновки враховують, приймаючи рішення, Президент України, законодавча і виконавча влада, контролюючі і правоохоронні органи. Наприклад, у 1999 році, за результатами перевірки АТ «Держінвест України» нами піднято питання про його ліквідацію у зв'язку з численними порушеннями. Зав­дяки ретельному аналізу діяльності цієї організації та доказовим висновкам, Президент України прийняв у бе­резні 2000 року рішення про її ліквідацію. Повноважен­ня з управління акціями компанії були передані Фонду державного майна.

По-третє, Рахункову палату нині визнала громадсь­кість країни. Засоби масової інформації регулярно по­відомляють про результати наших перевірок, а також ре­акцію громадськості на висновки і пропозиції аудиторів. В умовах відкритості і публічності діяльності Рахунко­вої палати несумлінні чиновники вже не можуть ігнору­вати думку Рахункової палати й звинувачувати її в тому, що вона, буцімто, виконує «політичне замовлення». Ми ніколи не працювали «на замовлення», а завжди діяли відповідно до букви закону, показуючи, як фактично ви­користовувалися бюджетні кошти.

Важливо відзначити і те, що Рахункова палата Ук­раїни стала повноправним членом Європейської і Міжнародної організацій вищих контролюючих органів, а також країн СНД. Ми отримали можливість обмінюва­тися досвідом аудиторської діяльності з рахунковими і контрольними палатами Російської Федерації, Франції, Польщі, Болгарії, Литви, Китаю та інших країн.

Хочу ще раз підкреслити, що у Рахунковій палаті пра­цюють фахівці високого класу, які кваліфіковано і відповідально роблять свою справу. А це — невід'ємна складова високого авторитету головного контролюючо­го органу й запорука ефективності його діяльності.

А тепер про те, що особливо хвилює. Насамперед — відсутність можливості виконувати контрольні функції в повному обсязі. Не треба бути фахівцем у фінансово-економічній сфері, щоб зрозуміти, що доходи і витрати — це аверс і реверс бюджету, інакше кажучи, дві сторо­ни однієї медалі. Рішенням Конституційного суду нам «залишена» тільки одна сторона — контролювання вит­рат.

До чого це призвело? До появи суто українського «ноу-хау», яке зводиться до лобіювання не видаткової частини бюджету, як це відбувається в інших країнах, а дохідної. А це розширює пільги комерційним структу­рам і галузям, під протекцією тих або інших чиновників.

Відсутність контролю за дохідною частиною бюджету і призвело до «впровадження» різних схем незаконного використання державних коштів і власності. Адже не секрет, що саме за допомогою таких схем були «зароб­лені» величезні гроші в період первісного нагромаджен­ня капіталу.

Ця проблема хвилює не тільки нас. Майже три роки тому Верховна Рада конституційною більшістю — 300 голосів народних депутатів прийняла Закон «Про вне­сення змін до статті 98 Конституції України». Перша поправка до Основного Закону, ініційована Рахунковою палатою і підтримана парламентом, була законодавчо закріплена. У новій редакції передбачалося, що контроль за формуванням і виконанням державного і місцевого бюджетів із доходів і витрат від імені Верховної Ради бу­де здійснювати Рахункова палата.

Однак довгоочікуваної сенсації, на жаль, не відбулося: Президент використав своє право вето на рішення пар­ламенту. Тепер рішення цієї проблеми безпосередньо пов'язане з реалізацією прийнятою Верховною Радою конституційної реформи.

Те, що дана проблема буде вирішена, сумнівів не вик­ликає. Але, і це важко виправдати, втрачено багато часу. І в результаті, за найскромнішими підрахунками, втраче­но майже 10 млрд грн як у дохідній, так і у видатковій частині бюджету.

Друга, не менш важлива проблема, яку треба вирішувати в загальнодержавному масштабі, — ство­рення з розрізнених нині інститутів цільної системи фінансово-економічного контролю на чолі з єдиним конституційним органом у цій сфері — Рахунковою палатою України. Так прийнято в усіх цивілізованих країнах, і наші пропозиції в цьому плані вже зараз мо­жуть бути представлені на обговорення у відповідні інстанції.

За період існування Рахункової палати нами вже ви­явлені основні «болючі точки» бюджетного процесу. Про них ми вказували не раз, але «лікування» постійно затя­гується, переходячи в хронічну хворобу. Взяти хоча б постійну невідповідність майбутніх макроекономічних показників реальним можливостям нашої економіки. Та­кий підхід не забезпечує прозорості виконання держав­ного бюджету, створює умови для «ручного управління» державними фінансами з порушенням бюджетного зако­нодавства.

Протягом останніх років ми неодноразово вносили пропозиції про збільшення дохідної частини бюджету, що не враховуються в повному обсязі. За підсумками ж виконання бюджету виявляється, що наші цифри збіга­ються з кінцевими результатами, а «надприбутки» (різниця між запланованими й отриманими доходами) зависають на рахунках казначейства і не використову­ються для вирішення насущних соціально-економічних питань.

Не вирішуються проблеми, пов'язані зі скасуванням необґрунтованих пільг окремим виробничим струк­турам і галузям і так званим спеціальним економічним зонам. Саме тут ховаються багатомільярдні резерви для наповнення дохідної частини бюджету, а виходить, для підвищення життєвого рівня нашого народу, поліпшен­ня фінансового здоров'я держави в цілому. Контроль і відповідальність — це, якщо хочете, найоб'єктивніший тест на демократію.

Ми, звичайно, розуміємо, що й у нас є невикористані можливості для підвищення ефективності нашої роботи. Ми вже намітили зміни в структурі свого апарату, впро­ваджуємо нові форми організації контрольно-аналітич­ної діяльності, розширюємо її сферу.

Можу з гордістю повідомити, що ми, незважаючи на протидію окремих губернаторів, домоглися прийняття Президентом України указу про створення регіональних відділень Рахункової палати. З їхньою допомогою ми змо­жемо досліджувати причинно-наслідкові зв'язки тих або інших порушень бюджетної дисципліни не тільки на рівні міністерств і відомств, але і безпосередньо в регіонах.

Звичайно, дехто не зацікавлений в розширенні нашої діяльності. Але, перефразуючи відомий афоризм, можу сказати, що для мене щастя добре, а правда — краще.

Дорогу подужає той, хто йде. До вірної мети

Наші читачі знають Вас, Валентин Костянти­нович, не тільки як державного діяча і вченого, але і як відомого альпініста, президента Федерації альпінізму і скелелазіння України. Чому Ви вибрали саме цей вид спорту, і що він для Вас означає в житті? Яке сходження найбільше запам'яталося Вам, і які, на ваш погляд, перспективи розвитку цьо­го виду спорту?

— У генетичному коді людини закладене прагнення «заглянути за обрій», піднятися вище, побачити далі.

Спочатку мене, як і моїх однолітків, захоплювала ро­мантика далеких мандрівок, прагнення до подолання труднощів. Ус е це властиво молоді і закономірно. Але з роками я почав розуміти, що альпінізм — синтетичний вид спорту, який вимагає не тільки здоров'я, сил і відваги, але і глибокого знання природи гір, знань в галузі геології, гляціології, сейсміки. Ми навчалися азам медицини, насамперед наданню першої допомоги.

Без всього цього неможливо стати професійним аль­піністом.

Особливо хочу відзначити, що я категорично проти так званого екстрима. Будь-яке сходження вимагає ретельної і тривалої підготовки, напружених тренувань і вивчення особливостей кожної вершини. Для цього потрібні особ­ливий склад характеру і, якщо хочете, високий рівень інте­лекту. Адже недаремно серед альпіністів переважають лю­ди з вищою освітою, серед яких багато вчених, у тому числі докторів наук, професорів і академіків. Їхні імена ви може­те знайти в нашому періодичному виданні «Бюлетень Фе­дерації альпінізму і скелелазіння України» і на її сайті.

Альпінізм — це спосіб життя. Я вже не можу жити без чарівності гір, без їхньої незбагненної величі. Притяган­ня гір непереборно. І мене радує, що альпінізм із кожним роком приймає все більше молодих людей. Зараз відділення Федерації існують майже у всіх областях Ук­раїни. Наші кращі спортсмени-альпіністи вже довели, що можуть скоряти найвищі піки гірських масивів. До­казом служить експедиція на Еверест.

Мені пощастило скорити більш ніж 40 вершин вищої категорії складності, і я вдячний долі за таку мож­ливість. Кожне зі сходжень і зараз уявляю собі в найдрібіших деталях. Але, як кажуть альпіністи, найкра­ще пам'ятається остання експедиція. Для нас вона була особливо знаменна тим, що група альпіністів піднялася на безіменний пік Центрального Кавказу, і цей пік нині названий іменем академіка Бориса Євгеновича Патона.

Моїм девізом завжди був і залишається вираз древніх: «Дорогу подужає той, хто йде». Від себе додам: до вірної мети.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту