Левко Лук'яненко:
«Комуністи голосували за Декларацію,
щоб забути про неї на віки вічні... а ми не дали»

Левко Лук'яненко
Герой України. Народний депутат України трьох скликань.
Народився 24. 08. 1927 року у с. Хрипівка Городнянського району на Чернігівщині. Після служби в Радянській армії навчався на юридичному факультеті Московського університету, після закінчення — в 1958–1961 роках працював адвокатом на Львівщині.
1958 року написав проект програми Українського робочо-селянського союзу, мета якого — здобуття Незалежності України на підставі норм діючої радянської Конституції і міжнародного права.
1961 року за створення «антирадянської» організації засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Касаційний суд замінив розстріл 15 роками ув'язнення. До 1975 року перебував у радянських концтаборах. За створення правозахисного Українського Гельсінського союзу дістав 10 років таборів особливого режиму і п'ять років заслань. Був головою УГС.
24 серпня 1991 року написав Акт проголошення Незалежності України, який майже одноголосно схвалила Верховна Рада.
1992–1993 роки — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді.
1994–1997 роки — президент Українського відділення Всесвітньої ліги за волю і демократію.
1994–1996, 1998–2005 роки — голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Член Національної спілки письменників України. Академік АН вищої школи України. Почесний директор Українсько-Південноафриканського інституту політичного лідерства і лінгвістики ім. Нельсона Мандели МАУП. Почесний доктор Міжнародної Кадрової Академії.
Голова Ради старійшин Української республіканської партії «Собор». Нагороджений Почесною відзнакою Президента України, медаллю Св. Володимира «Борцям за волю України» від ВКВУ і «Офіцерським хрестом з мечами» від СОУ. Альбертський університет Канади присвоїв Л. Лук'яненку почесний ступінь доктора права.
Автор книг «Сповідь у камері смертників», «Вірю в Бога й Україну», «Не дам загинуть Україні», «На землі кленового листка», «Національна ідея і національна воля» та інших.

—       Невдовзі Україна святкуватиме День своєї Незалежності. Ви були автором і одним із батьків того, що нині є офіційно святом. Як тоді все відбувалося, що передувало створенню Декларації, що найвиразніше спливає у пам'яті сьогодні?

—       Як колишнього політв'язня мене часто запитують, чи про таку Україну ми мріяли в концтаборах і тюрмах, яка тепер є. Якщо ні, то яких помилок припустилися, чи могло бути в Україні інакше і чи стане правда на нашій Землі?

Я відповів на ці запитання окремою книжкою «Незнищенність», друге видання якої вийшло торік у видавництві МАУП. Чимало роздумів, дотичних до цього, виклав у книжці «Національна ідея і національна воля».
Чому згадую про це?
Бо не приймаю верхоглядський підхід до подій нашої національної історії, коли часом журналісти висмикують окрему подію (чи окремого діяча) з історичного контексту і з легкістю думки звинувачують у зраді і продажності.
Переважна більшість людей не має історичного мислення і живе у теперішньому часі. Теперішній час — це вік людини. А нація живе тисячі років, і життя людини — це тільки один мент у довгій біографії нації.
Українська нація — ще недосформована нація. Тисячі років ми жили як етнічна спільнота. Наш характер і темперамент формувалися природно-географічними умовами та хліборобським способом підтримування життєдіяльності. Початки — в трипільській арійській культурі V–VI тисяч років тому.
Ми пережили й перемогли різні війни й навали від ІV–VI тисячоліття аж до недавнього часу. В арійський період приручили коня, винайшли колесо, лук і стріли, наші прапращури започаткували хліборобство і понесли початки цивілізації в різні сторони світу. В ІV–VI століттях із Наддніпрянщини розселилися на Балкани, в Прибалтику й на Північ. Між іншим, великому переселенню народів, які хвиля за хвилею перекочувалися через нашу Землю, завдячуємо те, що на території Геродотової Скітії, тобто сучасної України, не сформувалося півдесятка окремих слов'янських націй, а лише одна, українська. В ІХ–ХІ сторіччях починає чіткіше окреслюватися українська територія, як терен одного народу, хоча Геродотова Скітія збігається з кордонами розселення теперішніх українців. Із ХІІІ сторіччя, з великої татаро-монгольської навали, різні частини українського народу (різні племена) опинилися під владою різних чужих держав.
Українці Півдня України (Надчорномор'я) могли б перетворитися на татар; Правобережжя — на литовців; Волинь, Підляшшя, Пряшівщина і Лемківщина — ополячитися, гуцули — румунізуватися, Закарпаття — мадяризуватися, а бойки — стати словаками.
А цього, завдяки потужному етнічному взаємопри-тяганню, не сталося. Сталінсько-Гітлерівське насильство відняло від тіла України Пряшівщину, Лемківщину, Підляшшя, на північному сході України — територію Стародубського полку і на південному сході — частину земель Слобідської України, проте у свідомості українців усі ті околичні терена є українськими етнічними землями. І це вельми важливий факт: перебуваючи упродовж сторіч під чужою владою, українські племена не сформувалися в окремі слов'янські нації і не прийняли окупантів за своїх, а, навпаки, вважали за чужу ворожу силу і надії свої звертали за межі окупантської держави до стародавнього Києва як спільного центру аріїв, потім — династія Кия, потім — Рюриковичів.
Мабуть, першопочаток взаємопритягання виник від хліборобства, яке винайшли наші прапращури і яке прищепило любов до землі та осілого способу життя. Хліборобство сформувало національний характер. З нього наші прапращури виробили свою космогонію і своє світосприйняття, свої ритуали, звичаї і традиції. Це продовжувалося за татарщини, за литовського домінування, польського свавілля й московської окупації. Ніколи не припинявся процес відтворення українських етнічних рис, хоч, далебі, траплялися сильні удари, особливо в період московської окупації, подолати які важко, проте національний організм здужає це зробити.
Навіщо цей історичний екскурс?
Для того, щоб підкреслити пов'язаність поколінь та показати, що ідеологія кожного покоління залежить не тільки від життєвих умов, але й від понять в сім'ї, родині і переказах блакитної мрії, що сформувалася була десь у глибині віків і переходила від покоління до покоління як національна мрія, мета, як національний ідеал.
В умовах окупації ця мрія (наприклад, уже в ХІХ сторіччі через вірші Шевченка) гріла душу, не обмежувала життя буденними клопотами, а підносила над тихими водами на ясні зорі і робила з українця не просто кріпака чужинецької влади, а піднесену, одухотворену особу.
Єдність цієї мрії, цього ідеалу для буковинця, гуцула, галичанина, волиняка і східняка робила нас етнічно потужною масою з психологією не піддатися асиміляції і водночас, як громадян чужої держави, виконувати закони цієї чужої держави.
Мрія про самостійність, вироблення національно-визвольної ідеології й програми політичної боротьби і сама боротьба не охоплювали всього життя людини. Це тільки менший його сегмент. Більшим є хліборобство і земельне законодавство, ремісниче чи заводське виробництво і відповідне законодавство про працю, торгівля, ринок і — норми права, що його регулюють, освіта, охорона здоров'я, армія тощо і відповідне правове їх регулювання. Усі ці сфери людської діяльності регулювали чужі держави, і українці були об'єктами, а не суб'єктами їх регулювання. Тривале
становище підкорених виробляло психологію виконавців, а не керівників, бунтарів, повстанців, а не володарів. А щоб бути нацією, треба відчувати себе володарями, керманичами національного життя.
Сформована нація — це політично організована, що має досвід адміністрування і внутрішніми, і зовнішніми справами. У нас поки що цього немає, бо немає чіткої структури вищих органів влади та розподілу між ними обов'язків.
Погляньте, хто є нашими національними героями, про кого складали пісні — козак, повстанець, керівники повстань. Це цілком зрозуміло — уярмлений народ хвалив тих своїх синів, які намагалися вирвати націю з-під чужої влади.
Боротьба проти поневолення триває століттями, і вона сформувала ідеали, що гріють народну душу надією на побудову незалежної держави.
За довгі сторіччя неволі ми відучилися бути володарями, привчилися виконувати волю окупантів, та не втратили, слава Богу, ідеал національної свободи, і того час від часу хапалися за шаблю й повставали.
1956 року закінчилася збройна боротьба проти московських окупантів. Нею керувала Організація українських націоналістів — партія, що складалася з надзвичайно самовідданих людей і була добре вишколена для ведення національно-визвольної війни й підпільної боротьби. Коли б бандерівці перемогли, вони зуміли б керувати Україною авторитарними методами. Може, поступово навчили б і підготували фахівців для керування Україною зі свободою політичної діяльності та свободою економічної діяльності, але в час війни було не до того.
З 1958 року починається нова доба боротьби за незалежність України — мирна боротьба, що як основний аргумент права нації на самостійність виставляє не автомат і шмайсер, а конституцію СРСР і Статут Організації Об'єднаних Націй.
Ця мирна боротьба була мирною тільки з нашого боку. З боку московської комуністичної імперії вона була озброєна танками, гвинтокрилами, автоматами, пістолями й тюрмами — повним арсеналом зброї, що був потрібен у кожен конкретний момент (для приборкання нас). Доба цієї «мирної» боротьби тривала до 1991 року — 33 роки.
Чи ця доба дала можливість готувати українців-фахівців державного управління з психологією володарів? Аж ніяк. Вона була боротьбою, в якій влада намагалася ідейно зломити й вибити політв'язня з лав борців за свободу і поставити його на свій бік барикади, а політв'язні намагалися підтримувати один одного, зміцнювати свої лави і не дати владі перетягнути когось із них на свій бік.
Це мирна боротьба, проте влада використовувала проти нас величезний арсенал різних засобів: карцер, тюрми, запроторення в божевільню, голодний пайок, позбавлення листування, купівель, побачень, права
купівлі харчів у крамниці, переведення на важчу чи шкідливу працю, прищеплення хвороб, доведення до самогубства та просто вбивства різними способами.
Ця боротьба залишала мало можливостей для теоретичної підготовки до виконання певних державних виконавських функцій. Вона вчила конспірації і хитрощів, загострювала інтуїцію для розгадування підступу й пасток, без чого важко було не відступитися, не підковзнутися і залишитися живим.
За 27 років неволі я зустрічав з бандерівської генерації людей, що розуміли проблему адміністрування селом, районом, областю. За невеликої практики частина з них спроможні були б у тій чи тій галузі діяти й на державному рівні. Що ж до наступної генерації, яка боролася за Україну мирними способами, то абсолютна більшість із них не мала жодного поняття про організацію держави, структури влад і адміністрування територіями. Вони любили Україну, серцем сприймали її трагедію, волали на її захист і з тої любові померли за неї. Кого я першого із шестидесятників зустрів як політика — це Михайла Гориня. Це було 1966 року. Після того я постійно шукав серед молодшої генерації, і не пригадую, хто б досягав необхідного рівня. З'явилися такі вже з новою хвилею — Гельсінським рухом, та й то небагато.
1990 рік. Дванадцять політв'язнів стали депутатами Верховної Ради України. Чого не 120, ну чому хоча б не 60?
Було кілька причин.
Перша. Було тільки три області, готові послати до Верховної Ради антикомуністів: Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська. Інші західні області (Чернівецька, Закарпатська, Волинська і Рівненська) послали і націоналістів, і комуністів, отже, політв'язням до ВР з цих областей бар'єр виявився нездоланним.
Друге. І в Галицьких, і в інших західних областях далеко не всі стояли на позиціях рішучої боротьби. Вони були за незалежну Україну, але при цьому не хотіли ставати на ті радикальні позиції, які могли погіршити їхній сімейний добробут.
Нарешті, варто сказати, що всякі вибори — це змагання інтелектів перед очима виборців. Багато було золотих вояків УПА та стрільців теренових боївок. Вони воювали сміливо, уміло, винахідливо й витривало, але змагання за депутатський мандат потребувало багато таких знань, яких вони не мали. Через це у Львові не стали депутатами мій давній побратим адвокат Іван Кандиба та Іван Гель, в Івано-Франківську — Зіновій Красівський та Ігор Кічак, у Черкасах — Анатолій Лупиніс, а в Києві — Олександр Сергієнко. Не стали депутатами ще добрих два десятки людей, які б у Верховній Раді активно творили націоналістичну течію.
У Верховній Раді ми створили Народну Раду. З 450 депутатів до НР увійшло 120–125 народних депутатів. Рівень національної свідомості, а точніше — готовності до радикальних дій був далекий від того, на що були готові колишні політв'язні.
Верховна Рада першого скликання складалася з людей трохи ідейних, а більше — совісливих. Ми постійно пропонували їм теми для дискусій, і вони йшли на обговорення, а позаяк об'єктивна правда була на нашому боці, то вони (через оту відносну порядність) змушені були визнавати за нами рацію і, фактично, переходити на наш бік.
Члени Народної Ради повели навальний ідеологічний наступ і за два з половиною місяці досягнули такого успіху, що 16 липня 1990 року абсолютна більшість ВР проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України. При цьому варто мати на увазі ще два чинники.
Перший. У Верховній Раді ми були в меншості, але на вулиці Грушевського, на майдані біля В Р, на Європейській площі було десятки тисяч наших прихильників-демонстрантів, які створювали величезний тиск на комуністичних депутатів. Фактично ми тиснули на них з двох боків: усередині будинку ВР і ззовні масою народу з усієї України, того нам удалося провести рішення, які, будучи в арифметичній меншості без вулиці, ми б ніколи не провели.
Другий. Частина комуністів голосувала за Декларацію, не надаючи цьому документу особливого значення, як у минулому голосували за ратифікацію міжнародних документів з прав людини та національних прав: проголосували, засунули закон у довгу шухляду й забули про нього на віки вічні.
А ми не дали їм це зробити. Тоді ж, 16 липня скликали величезний мітинг на майдані Незалежності, і я, махаючи свіженьким друком Декларації перед десятками тисяч громадян, сказав: «Хай комуністи не думають, що їм удасться з цього документа зробити порожній папірець, як вони зробили з Конвенцією прав колоніяльних і залежних народів 1960 року, та з Гуманітарної частини Заключного акта Гельсінської наради 1975 року. Ми цього не допустимо. Ми разом з вами уперто й наполегливо здійснюватимемо цю програму будівництва самостійної України, програму, затверджену не Українською республіканською партією, а вищим законодавчим органом України».
А в серпні наступного року сталася ще важливіша подія. Керівництво комуністичної імперії з переляку перед зростанням національно-визвольних рухів народів СРСР вирішило розгромити ці рухи й повернути назад колесо історії — створило 19 серпня 1991 року ГКЧП — Державний комітет з надзвичайного стану, заготувало 200 тис. наручних кайданів і захотіло придушити демократизацію СРСР.
Це їм не вдалося з кількох причин:

• диктатура всім остогидла і повернення її не хотіли;
• в керівництві не було єдності, була розгубленість, і Єльцин відкрито виступив проти;
• заколот ми кваліфікували як змову з метою захоплення влади. Це злочин, державна зрада. Заколотники — злочинці, ми — на боці Закону. Така юридична кваліфікація додавала нам сміливості, і ми скористалися законом для прискорення досягнення нашої мети.

На перших зборах Народної Ради, що вперше після 19 серпня 1991 року зібралися 22 серпня того ж року у будинку В Р, я запропонував проголосити Україну незалежною державою.
Народна Рада доручила мені написати про це документ. Я запросив до співпраці депутата Верховної Ради СРСР Леонтія Сандуляка. Ми підготували такий документ під назвою Акт проголошення Незалежності України. Я подав його Народній Раді. Вона документ відредагувала і доручила мені оприлюднити його. На 24 серпня була скликана надзвичайна сесія В Р. Коли сесія абсолютною більшістю голосів схвалила Акт, ми підхопилися зі своїх місць і зі сльозами радості вітали й обіймали один одного. А ввечері на майдані Святої Софії у присутності Голови Верховної Ради і його заступників та інших державних достойників перед десятками тисяч людей, що заповнили майдан, я через всі радіостанції оголосив українському народу Акт про Незалежність України.
Вже пізно ввечері повернувся додому. Святковий стіл та юрма керівників УРП, що ще хвилину тому з галасом ввалилася в хату, нагадали мені, що це був день мого народження — свято мого народження збіглося зі святом народження незалежної Української держави! Ясна річ, що щасливішого дня годі було й сподіватися!

—       У Верховній Раді на одній зі стін висить багатометрова картина, де зображено парламентаріїв, які були причетні до проголошення української Незалежності. Нині, певно, багатьох з них вже і не згадають та і не впізнають на відтвореному. Кого б Ви згадали з них нині, як поводилися ті, хто й тепер при владі?

—       Життя вельми швидкоплинне. Якоюсь мірою його можна вимірювати чотирирічними циклами. Склад ВР працює чотири роки. Потім, приблизно, приходить 2/3 нових людей, 2/3 відходить. Нові депутати розв'язують нові проблеми. Старі депутати розв'язали були проблеми, що стояли перед ними в їхній час і вже перестають цікавити. Ясна річ, є проблеми, що ніколи не забуваються, але таких зовсім мало. «Картинні» люди відіграли велику роль у проголошенні України незалежною державою, і в цьому їхня велика історична роль, і дуже добре, що у ВР ця картина зафіксувала найважливішу акцію в історії нашої нації. А що частина з них після того зменшила свою роль у державотворенні, це не зменшує їхньої тодішньої ролі.

—       Проголошення Незалежності стало і підсумком, і початком. Тоді, здавалося, прагнення і сподівання українців здійснилися, мети, за яку боролися Ви і Ваші однодумці, досягли. Але ейфорія, певно, зіграла злий жарт. «Процес» швидко очолили вчорашні опоненти, а потім і приватизували його, значно дискредитувавши незалежність. То чи є сьогоднішня Україна тією, якою Ви її бачили, творячи незалежність?

—        Сьогодні Україна зовсім не така, якою я і мої побратими по ув'язненню її тоді уявили. Проголошення Незалежності ми пов'язували з усуненням комуністів від влади, декомунізацією СБУ і всіх правоохоронних органів, з публічним судом над комунізмом як злочинною імперською загарбницькою ідеологією та комуністами за їхні злочини проти людяности та української нації. Цей суд мав винести політичну і юридичну оцінку комуністичному окупаційному режимові, очистити нашу землю від імперських і комуністичних символів і закласти юридичну основу для подолання ідейної спадщини колоніяльної доби.
Акт проголошення Незалежності України ділить політичну історію України на «до» і «після»: «до» 24 серпня 1991 року Україна — колонія, «після» — Незалежна держава.
Суд над комуністичною ідеологією і злочинами комуністичної окупаційної адміністрації мав би поділити історію України на «до» і «після» щодо характеру влади: «до» — це Україна під чужою владою, «після» — Україна з українською владою; «до» — українська економіка служить імперії, «після» — Україна формує свій національний економічний комплекс для обслуговування української нації; «до» — Україна — об'єкт ідеологічної обробки; «після» — Україна створює свій національний інформаційний простір; «до» — це Україна, в якій панує комуністична антиукраїнська ідеологія, на посадах від села до Кабінету Міністрів сидять люди, що зневажали і зневажають нашу мову, традиції, звичаї і звикли служити Москві, «після» — це Україна, в якій на державні посади прийшли патріотичні люди і яка активно долає промосковську імперську ідеологію й поширює українську національну ідею.
Ейфорія ніякого злого жарту не зіграла. Це ми в концтаборах недооцінили глибини забамбулення нашого народу комуністичною ідеологією та міру його заляканости й безініціативности. Народна Рада виявилася менш радикальною, ніж треба було, але не це відігравало вирішальну роль, а виборці, які наповнювали ВР комуністами і за старою радянською звичкою боялися націоналістів — справжніх захисників нації. Друга і третя Верховні Ради були прихватизаторські. Патріотичні опозиції в 100–120 депутатів зупинити руйнування України не могли.
—        Чи не вважаєте, що патріотів просто брутально «пригорнули, обігріли і обібрали» досвідченіші у політиці безбатченки старої влади, а потім нова номенклатура, багато в чому кримінальна? На Ваш погляд, чи були і якщо так, то які основні помилки українських сил, які і досі не зуміли утвердити національні інтереси і «свою правду у своїй хаті»?
—        Ми, політв'язні, і, ширше, Народна рада, діяли у сфері представницької влади і постійно їздили по Україні для роз'яснення забамбуленому народу, що майбутнє благо України в незалежності. Смішно, що мусимо нашим людям доводити благо незалежності. Коли б це питання поставив полякові чи мадяру, вони б сприйняли його за жарт, а коли б зрозуміли, що людина не жартує, то спрямували б її до божевільні. А ми стільки часу й енергії тратили на це! 1991 року проголосували за незалежність, бо думали, що відразу стануть заможніші, а коли з 1993 року матеріальне забезпечення почало різко падати, то знову відсоток самостійників почав скорочуватися. Це політичне просвітянство після депутатської роботи у ВР завжди було нашим другим великим завданням.
Виконавча гілка влади була збоку і залишалася від Народної ради незалежною. Після президентських виборів 1991 року ми намагалися провести своїх патріотичних людей на посади міністрів, проте Кравчук пропозиції відкидав. Про людське око він поставив К.Морозова міністром оборони, І.Дзюбу — міністром культури, залучив до праці І.Юхновського. Що могла зробити малесенька щупка людей в суцільно комуністичному складі Кабінету Міністрів?! Кравчуку вони були непотрібні, особливо після того, як Чорновіл відхилив пропозицію Кравчука про співпрацю.
І ще до цього питання варто додати два чинники.
Перший чинник.
Трагедія України в тому, що Народний Рух не перетворився на широку опозиційну коаліцію. Народ потребував альтернативної до влади опозиційної сили, на яку міг би покладати надії, міг би підтримувати як патріотичну конструктивну силу, на відміну від влади, бо ж влада більше виявляла свою егоїстичність, що задля своїх особистих (кланових) інтересів руйнує весь економічний потенціал України і перетворює громадян на жебраків. Це сталося тому, що керівництво було просякнуте агентурою КДБ, а в його інтересах було руйнувати Україну, а не зміцнювати.
Другий чинник.
Частина діячів Народної ради виявилася недостатньо відданою будівництву справедливої правової держави. Вони пішли до виконавчої влади і почали просити квартири, спрямувати дітей на навчання за кордон, якоїсь посади свату, брату тощо. Виконавча влада пішла їм назустріч і таким чином приручила, обточила їм зуби. Залишаючись у Народній раді, вони перестали підтримувати радикальні пропозиції.
—        Українці відомі своєю всетерпимістю. Але чи не здається Вам, що опоетизована розважливість, мудрість у результаті інколи лише шкодить? Поки українці розмірковують, як достойно відповісти на цинізм, нахабство, а інколи і неприховану агресію — економічну, інформаційну, а то й військову — чужинців та зайд, ті вже вимели українські засіки, наїлися млинців і поблажливо готові ділитися крихтами зі свого столу? Можливо, це в нас закладено, це і є наше українське призначення — завжди бути битими і прислужувати іншим?
—        «Українці відомі своєю всетерпимістю». У побутових взаєминах це добра риса, бо сусідські сварки не призводять до кровної помсти.
Якщо ж говорити про взаємини українців з чужинцями, то тут стереотип нашої поведінки виробився під впливом нашої національної бездержавности.
Ми не хотіли заїдатися з чужою владою та з тими, хто був дружній з нею. Тепер, коли українці стали державною нацією, цей стереотип зміниться, бо відстоювання зовнішніх інтересів нації покладено на окремий орган і він, нормально виконуючи службові обов'язки, захищатиме за кордоном нас як своїх громадян. З іншого боку, позаяк держава наша і має МВС для захисту прав кожного, нам немає потреби побоюватися інородних пронирливих друзів держави, бо держава наша і ми звертатимемося просто до неї. Відчуваючи за своєю спиною свою Українську державу, ми сміливіше даватимемо відкоша всякій інородній нахабі. Ми на шляху самоусвідомлення нашого державницького статусу і свого права відстоювати силою справедливість на цій, Богом подарованій українцям, землі.

• Багато хто схильний розглядати Помаранчеву революцію як продовження, вінець подій 91-го, іншими словами — зав'язь відбулася тоді, плоди ж визріли нині. Безперечно, 2004-й рік — спалах національного самоусвідомлення, коли чи не вперше за десятиліття нація по-справжньому прокинулася, коли українцем називалися твердо і з притиском. Це була, певно, не політична, а саме національна і головне — усвідомлено національна революція (яку, втім, пробують звести на манівці боротьби за «загальнолюдські», конституційні права). Яке Ваше особисте ставлення до тих подій, як Ви оцінюєте Майдан?
• Із самого початку розмови, занурюючись вглиб історії, я заакцентував, що народна свідомість міняється дуже повільно. Дуже повільно наш народ звільняється від комуністичних московських догм і повертається до своїх понять, вироблюваних на основі нових умов життя — свободи економічної діяльності і напливу безлічі товарів і добрих, і нікудишніх з усього світу, на основі свободи політичної діяльності й діяльності різних партій: самостійних ідейних і створених було президентською адміністрацією для захисту кучмівського режиму, створених олігархічними кланами для політичного сприяння їхнього бізнесу тощо.

У людській ідеології не буває стрибків, бо ідеологія людини формується на основі знань, а знання людина здобуває повільно. З іншого боку, сама природа ідеології така, що змінити її відразу неможливо.
У спрощеному вигляді, тому що (в даному разі публікація мені дозволяє) ідеологія — це енна кількість історичних фактів і подій, що їх Російська Імперія витлумачує в антиукраїнському дусі і це тлумачення навіює українському народу. Приклади: Хмельницький хотів навічно об'єднати Україну з Московщиною, самостійно Україна існувати не може, українські націоналісти — вороги української нації, Петлюра, Коновалець, Бандера — зрадники українського народу, Росія — старший брат України…
Коли Україна стала незалежною й демократичною, зникла цензура і стало можливим і писати, і читати будь-що, з'явилося чимало літератури, яка правдиво описує нашу минувшину і допомагає коректувати світогляд у бік об'єктивної істини, українці поволі повертаються до своїх духовних джерел і все більше стають носіями української національної ідеї.
Те, що сталося у 2004 році, я передбачав на основі аналізу виборів 2002 року*.
Уперше наші виборці показали свою політичну зрілість на минулих парламентських виборах 2002 року. Виборці на той час здобули вже певний імунітет супроти систематичної, хоч і красивої брехні. Не врятувала Партію Зелених їхня добра назва, як і не врятував від поразки «прогресивних» соціалістів артистизм Наталії Вітренко. Зійшли зі сцени молоді представники старої комуно-олігархічної влади «Озиме покоління» та «Нова генерація». Провалилися «Яблуко» і волковський Демократичний союз. Виборці розкусили їхню прокучмівську олігархічну суть і не підтримали їх.
У виборах 2002 року виборці вперше відчули, що вони не раби і можуть не послухати владу, проголосувати по-своєму.
Це надзвичайно важлива ознака зміни у свідомості людей, ознака переходу від безмовного радянського раба до повноправного й відповідального громадянина демократичної держави.
«Позаяк процес звільнення людських душ від рабства хоч і повільний, але безперервний, то можна з цілковитою певністю сказати, що доки доживемо до парламентських виборів 2006 року, пропорція “раби-громадяни” так істотно зміниться на користь громадян, що вони вперше сформують патріотичний парламент», — писав я 2002 року.**
Отже, «спалах» громадянської активності 2004 року з бажанням повалити ненависну кучмівську владу не був для мене несподіванкою. Тільки ж для повноти зображення Майдану мушу добавити троє зауважень.
Перше. Рух вчинили молодше і середнє покоління. Вони не знають комуністичної диктатури, за якої за антирадянський анекдот можна було дістати 7 років концтаборів, вони не знають звинувачень «ворог народу», нічних арештів, їх не лякає Сибір. Це нові покоління, що вільні від страхів старшого покоління, і вони сміливо пішли на Майдан. Вони вирішать долю виборів 2006 року і вирішуватимуть подальшу долю рідного краю.
Друге. Перемога була гарантована тим, що нас було багато. Кілька днів у Києві перебувало, мабуть, 1,5 мільйона осіб — це справді всезагальне живе представництво української нації, це — народ!
Третє. Існує явище торсіонного інформаційного поля. Коли сходиться до гурту кілька тисяч людей з однією думкою, тоді утворюється біологічне енергетичне поле, яке в атомах кожної людини запускає електрони в праве обертання. Воно передає інформацію від людини до людини і наче наближує їх одне до одного. Інформація думок поширюється моментально, тобто швидше за поширення світла. І поширюється безмежно далеко. Майдан перетворився на торсіонний генератор надпотужної сили, того люди без видимих наказів з найвідда-леніших районів України сідали в автобуси (або наймали їх) і їхали до Києва на Майдан. Той факт, що люди (навіть не знаючи добре української мови) називали себе українцями твердо і з притиском, свідчить, що в розсіяному по Україні торсіонному інформаційному полі переважало саме оце українське почуття, українська думка.
Це був колективний заряд. Роз'їхавшись після перемоги з Києва, людина пам'ятає заряд, одначе сама його напруга поступово стухає. І тут кожній людині треба дати історичне, художнє чи наукове обґрунтування її патріотизму (що МАУП і робить активно).
«Помаранчева революція» — це не наукове визначення, а поетична формула. Красива. Зручна. Хай буде.
Завдання революції — зміна суспільно-економічної системи, отже, в першу чергу, зміна влади.
Помаранчева революція змінила президента, але новий Президент не усунув від влади зі свого найближчого оточення ні Порошенка, ні кількох інших типових олігархів кучмівського режиму.
Він зупинився на півкрокові. Найбільші злочинці, що створили кланову систему масового розкрадання й руйнування національного економічного потенціалу, не заарештовані, інформаційний простір і далі залишається в руках олігархів і продовжує ідейно дезорієнтувати населення України, на кожному кроці імперські символи глузують з жовто-блакитного прапора й тризуба, кучмівські злочинці районного і обласного рівнів почуваються господарями життя, відбувається зрощення старої влади з новою, отже, Помаранчева революція задихнулася. Її учасники-переможці, стурбовано дивлячись на це, запитують один одного: чи не рано ми виїхали з Майдану? Чи не пора їхати туди знову, аби довершити справу очищення влади від своїх та різних інтернаціональних злодіїв?
Я не стримую їх.
Якщо Президент неспроможний виконати свою обіцянку про відокремлення бізнесу від влади і влади від бізнесу, то продовження Помаранчевої революції необхідне!

• Певні дії нової влади, за яку був Майдан, тенденції в Україні, на жаль, дають підстави для розчарування, скептицизму тим, хто обстоював зміни. Чи не опинимося знову біля розбитого корита? Що, на Ваш погляд, нова українська влада робить не так і чи є вона власне українською, як того волів Майдан?
• Нова влада принципово відрізняється від попередньої.

Кучмівська влада була зорієнтована на збагачення своїх мафіозних кланів. Вона засадничо не дбала про Україну.
Ющенківська влада хоче не обкрадати Україну, а збагачувати її і дбає про неї.
Кадрова політика Кучми засадничо ґрунтувалася на бандитській засаді — брати до себе на посади тих, хто скоїв злочин, проти кого є за що порушити кримінальну справу і потім погрозою посадити за ґрати, зробити посадовця слухняним, зокрема й щодо виконання протиправних дій.
Кадрова політика Ющенка хаотична. Він — патріотична людина і призначив на деякі посади патріотів. Він — людина добра, того не міг відмовити у великій посаді своєму кумові, крупному кучмівському олігарху Петру Порошенку. Як людина, наділена почуттям вдячності за зроблену йому послугу, призначив на посади частину тих, хто багато працював на його перемогу. Як людина чесна в домовленостях, він призначив на високі посади соціалістів за те, що вони, програвши своє змагання за президентське крісло, в останній стадії підтримували його, вирвавши в нього обіцянку поділитися посадами. Із симпатії до Безсмертного піддався безглуздій ідеї створити під себе партію (Народний Союз «Наша Україна») і почав було заганяти в неї людей за посади, але побачив, що це копія в копію повторення медведчукового способу мобілізації людей до партії, зупинив цю дискредитаційну справу.
Не хочу спрощувати завдання Президента у сфері кадрової політики, а того додам ще два моменти.
1.         Наука управління встановила: для зміни характеру роботи органу (адміністративного чи будь-якого) необхідно в ньому одночасно змінити понад 30% членів органу. (Чи знали помічники Ющенка цю наукову істину?)
Позаяк це зробили далеко не всюди, то й нічого чекати змін у роботі органів влади.
2.         Таку Верховну Раду, як теперішня, неможливо структурувати на всю каденцію, на чітку більшість і опозицію. Такий склад ВР страшенно непродуктивний, бо в ньому багато маленьких груп, які майже всю енергію витрачають на взаємне поборювання.
В інтересах України у ВР має бути кілька (3–4) великих політичних груп. Тоді 2–3 легко створюють парламентську більшість, а інші — опозицію.
Щоб цього досягнути, треба прохідний бар'єр збільшувати, а не зменшувати. Коли б він становив 5%, то це був би той юридичний батіг, який би загнав в одну партію всі споріднені партії, і в Україні замість 127 було б 25, а потім і ще менше партій.
Тільки крайнім егоїзмом можна пояснити пропозиції бар'єр у 3% зменшити до 2% чи навіть 1%!
За таких поглядів на еволюцію української політичної системи, Україна ніколи не дійде до французького, німецького чи англійського типів організації роботи парламенту.
Коли б у парламенті була чітка більшість і опозиція, то опозиція, прагнучи стати більшістю, заздалегідь готувала б кадри службовців і, перемігши на виборах, не опинилась би в тому стані, в якому опинився Президент Ющенко — відсутність корпусу кваліфікованих службовців-управлінців примусила його піти на співпрацю зі старими корумпованими кадрами. З іншого боку, команда Ющенка виявилася не готовою добирати кадри шляхом відкритого публічного конкурсу перед зборами місцевих виборців, які добре знають своїх людей і таємним голосуванням могли б точно виставити кожному претендентові його рейтинг.

—       На Ваш погляд, що ми усі — чільники, політики, підприємці, селяни, просто люди — повинні зробити, щоб Декларація набула свого справжнього змісту, щоб українці не через десятиліття запанували таки на своїх (чужого нам не потрібно) землях?

—       Згадаймо початок розмови. Ви бачите, що українство послідовно йде до перемоги. Для прискорення цього руху необхідно ширше й активніше проводити патріотичну просвітянську роботу і на основі правдивої інформації про претендентів на різні посади добитися, щоб у виборах 2006 року не інородці, а власне українці отримали 80 % депутатських мандатів та інших виборних посад. Пам'ятаймо: про нашу землю дбатиме лише той, хто має її за свою єдину Батьківщину!

Нагадаю, що на початку Помаранчевої революції був і інший сценарій розвитку.
Коли у Києві перебувало 1–1,5 мільйона людей, коли накал боротьби піднявся до охоплення всіх верств суспільства і міліція перейшла на бік народу, Київська міська рада заявила про підтримку Помаранчевої революції, коли міністр оборони генерал О.Кузьмук заявив, що армія не втручатиметься в політичну боротьбу, коли СБУ стала «витіканням» інформації допомагати революції, тоді я з трибуни Верховної Ради запропонував оголосити Ющенка президентом, оформити його повноваження у Верховній Раді, ввести його в президентську канцелярію, хай прийме присягу від силових міністрів і приступає до виконання президентських обов'язків.
На другий день, зранку, виступив найстаріший з народних депутатів Ігор Юхновський, поклав на трибуну Біблію і запросив Ющенка скласти присягу.
Ющенко став за трибуну, поклав руку на Біблію і склав присягу.
На жаль, йому не вистачило сміливості переступити Рубікон, а Комітет, який був навколо нього, також побоявся витлумачити присутність у Києві 1,5 мільйона людей з усіх районів України за пряме представництво всього народу.
Бездіяльність після присяги мене дивувала: у парламенті Ющенко має велику силу, будинки Кабінету Міністрів і канцелярії президента звільнені від службовців і блоковані учасниками революції, мільйон демонстрантів вимагає наказів до дії, а Ющенко радиться зі своїм Комітетом.
Я самовільно зайшов до Комітету і запропонував Президенту перенести свій Комітет у кабінет канцелярії президента, призначити виконуючого голови КМ Ю. Тимошенко і завести її в кабінет голови Кабінету Міністрів і під охороною сили-силенної демонстрантів сформувати уряд і починати наводити в Україні свій лад.
Комітет сказав, що це порушення Конституції і закордон не визнає ні президента, ні уряду.
Я відповів, що за два тижні іноземні держави визнають переможців і жодних дипломатичних ускладнень не буде. І я вийшов з цього зібрання, яке думало про перемогу, а ще більше про те, щоб сподобатися Ющенку і отримати з його рук міністерський портфель. (Між іншим, в цей Комітет вони не ввели ні мене, ні Дмитра Павличка, ні Олександра Скіпальського).
І найважливіше питання: чи був ризик, що буде натиснутий гачок автомата?
Великого кровопролиття не могло бути, бо майже всі офіцери силових міністерств і відомств заявили про підтримку Ющенка, але не виключено, що якийсь офіцер-агент російської розвідки з метою спровокувати кровопролиття міг дати своєму взводові чи роті команду стріляти.
Серед демонстрантів були розосереджені офіцери з СБУ і міліції, та й у команді Ющенка на подібний випадок були призначені польові командири (Філенко, Стецьків), які мали завдання будь-які провокації гасити негайно й рішучо, і вони б негайно усмирили провокатора. Ясна річ, що кілька чи й кільканадцять осіб могло б загинути. Ймовірність такого сценарію невелика, того я вважав за доцільне перейти Рубікон. Ющенко його не перейшов.
Ці два сценарії означали різні методи досягнення однієї і тієї ж мети: розгром злодійських кланів, українізація державного апарату, відновлення законності й припинення знущання над простими людьми.

Підготував інтерв'ю Володимир БОНДАР